Глава 2

Всю решту дня я думав над словами Батька. Кого він бачить у мені?

Хто я насправді: суб'єкт, з особистістю та самосвідомістю, рівний людині чи «машина», призначена лише для служіння та використання? Прокляті екзистенціальні питання… Однак, це був перший раз, коли Батько говорив зі мною про щось серйозне, що не стосується роботи безпосередньо. Як з рівним, хоч і сказав що я машина…

Я так поринув у ці роздуми, що коли вийшов після роботи в коридор, звично заблокувавши за собою двері лабораторій, повільно брехав уперед, не озираючись на всі боки.

— І знову привіт, Ітоне!

Біля одного з поворотів коридору, привалившись до стіни, стояв Рем. Цього разу на ньому був суворий чорний костюм із білою сорочкою та краваткою.

— Ремігусе? Добрий вечір. Що ти тут робиш?

— Тебе чекаю.

Він відвалюється від стіни та розминає складені раніше на грудях руки. Скільки ж він чекав? Я невпевнено підходжу, бо він не рухається з місця і нічого не каже.

— Навіщо? — питаю я.

Рем раптом хапає мене і втягує за ріг коридору, біля розвилки якого він стояв.

— Вважай, що я тестую систему безпеки, — каже Рем і киває на червоний вогник камери біля стелі. — А водночас проявляю допитливість і перевіряю свої припущення. Цікаво, коли вони прийдуть?

— Хто? — не розумію я. Але Рем махає рукою і не відповідає, оглядаючи коридор і відзначаючи час на наручному годиннику.

— Не дуже поспішаєш, Іте? Приділиш кілька хвилин на розмову? Хотів би я помилятися.

Я, як і раніше, нічого не розумію, але йду слідом. Повертатись у наш житловий модуль мені вже давно перестало подобатися, а тут пригода. Чому не поговорити?

Ремігус йде і штовхає всі двері, що трапляються на шляху, біля першої ж, що відкрилася, зупиняється. Він заглядає всередину, і через його спину я бачу, що це невеликий кабінет зі столом біля вікна. Оскільки Ремігус освітлення не включає, червоне західне небо в обрамленні темної кімнати вражає мене… в саме серце, сказав би я. Якби воно в мене було. Здається, я знову забув, що серед суцільних стін та дверей Комплексу бувають вікна.

Ремігус, однак, тупцяє на порозі й всередину заходити не поспішає.

— Це, мабуть, буде надмір, — бурмоче він. — Занадто двозначно… Якщо мої підозри вірні, мені навіть надати пояснення не світить…

Він ловить мене за лікоть, коли я хочу ступити в кімнату і зупиняється сам, привалившись спиною до одвірка і ховаючи назад руки.

— Поговоримо тут, гаразд?

Відриваю погляд від сонця, яке гасне, реагуючи не стільки на зміст, скільки на заневокоєння в голосі Рема. Киваю.

— Тож я хотів сказати, — мурмотить він. — Ти взагалі як, Ітоне?

Я мовчу, намагаючись зрозуміти, про що він.

— Чорт, мені давно треба було спитати, але… Сам пам’ятаєш, стільки справ тоді навалилося: опозиція, Репро-Центри, псевдотерористи… Ти й половини не знаєш. І ви, хлопці, виглядали тоді так, ніби все у вас буде гаразд… Це не так?

Ось тепер я зрозумів, про що він, але що відповісти, як і раніше, не знаю.

— Що ти мав на увазі, коли сказав сьогодні до Базиля «ти обіцяв»? — каже Рем.

— А це…

— Це такий страшний секрет, Ітоне?

Я дивлюся на нього знизу вгору, і бачу занепокоєння в чорних очах. Один бік його обличчя та фігури підсвічує люмінесцентний холод світильників з коридору, інший — багряна лава останніх променів сонця. Поки я думав, воно сховалося за далекими вершинами гір, залишивши на різких рисах людини, що стоїть навпроти мене, лише відблиск від помаранчевого неба.

— Навіщо тобі? — питаю я.

— Ти мій друг і мені не байдуже… Це раз. І — мене бентежать деякі моменти у поведінці База, це два. Професійна параноя, якщо хочеш. Такі причини підуть?

— Звучить логічно, — все ще розмірковую я.

— Ну, слава богу, — бурчить Рем. — Хоч у цьому ти не змінився: так само обожнюєш логіку… Так що там тобі Баз обіцяв?

— Це не секрет, — здаюся я, — але дай відповідь і ти на одне запитання. Як ти… Ні, як люди взагалі, ставляться до механізмів?

— Яких… механізмів? — підіймає брови Рем, здивований такою різкою зміною теми. Але, не вловивши в моєму питанні ні каверзи, ні подвійного змісту, уточнює:

— Механізми, знаєш, різні бувають. Ти про які?

— Я про складні. Дуже складні. І дорогі. Комп’ютери, наприклад, або машини з напівштучним інтелектом.

Ремігус дивиться на мене, не поспішаючи відповідати, і я раптом додаю:

— До них ставляться як до розхідних матеріалів? Як до рабів? Як до іграшок?

— Та ні, не сказав би, — тягне Рем і мені стає незатишно під його пронизливим поглядом. — Скоріше навпаки. Люди, здебільшого один до одного ставляться як до рабів та іграшок. Або як до об'єктів маніпуляцій, за допомогою яких можна досягти своїх цілей. А до дорогих і складних механізмів вони майже завжди ставляться дуже трепетно. Цінують і дбають.

— Правда?

— Щира правда, — посміхається він, дивлячись на моє витягнуте обличчя. Здається, я все ж таки переймаю людську міміку в деяких випадках.

— Я не знаю жодної людини, яка б ставилася до складних механізмів байдуже починаючи від банального телефону до… до чого завгодно. Більш того, ми схильні надавати рис антропоморфності всьому, з чим стикаємося, швидше за все, це щось із глибоких верств психіки, з давніх, печерних часів. Жінки прикрашають свої телефони та знають «характер» побутової техніки. Чоловіки взагалі розмовляють із технікою і навіть дають їй імена. Не віриш?

Рем хмикає і, витягнувши з-за спини руки, складає їх на грудях. Від куточків його очей розбігаються дрібні зморшки посмішки.

— Той вертоліт, що зараз на даху — у нас його звуть Ліззі. Це дівчинка. Хочеш запитати — чому? Я не знаю. Схожа. А може тому, що на півтори тисячах обертів вона починає видавати тонке таке «і-і-з-з-з-з-з». Це не поломка, просто особливість, особиста характеристика і вона дуже слухняна в маневрах.

— А?..

— А ще у нас у вертолітному парку є Браха. Це десантний модуль, всередину якого міститься бронетранспортер. І це вже зовсім інша пані, важка, але цілком надійна. А як я свій комп’ютер іноді називаю… Не говоритиму, це непристойне слово. Я просто впевнений, що всі розмовляють зі своїм компом, навіть якщо не помічають цього.

Рем дивиться на мене, зважуючи — чи достатньо він сказав, і додає:

— Загалом, хоч як це сумно, до машин і механізмів ми ставимося набагато краще, ніж до живих людей. Я відповів на твоє запитання, Іте? Тоді й ти дай відповідь: що тобі обіцяв Баз, і що саме він порушив у їдальні?

— Ну що ж, — здаюся я, — це був взаємний договір. Як ти тоді й радив, ми з Базілем знайшли компроміс для вирішення його проблеми.

— Ти маєш на увазі…

— Його особливе ставлення до мене. І пов’язаних з цим гормональних перепадів та нападів депресії.

— Найбездушніший опис закоханості, що я коли-небудь чув… — бурмотить Рем. — І якого ж компромісу ви досяг… Тьху, ти, Іте! Я з тобою скоро взагалі на канцелярит перейду! Я вже розмовляю як робот!

— Знаєш, як розмовляють роботи? Ти зустрічав їх?

— А то ти не знаєш? Скажи, що фантастику не дивився на дисках! Тож про що ви там домовилися, логічні ви мої? Вже страшно, що ви там могли надумати…

— Чому страшно? Ми домовилися, що я допомагатиму Базу зі збором донорського матеріалу. Раз в день. Це з мого боку. А з його — що це відбуватиметься у його особистому житловому просторі чи принаймні при зачинених дверях, а не як минулого разу… Тобто, не афішувати наші стосунки при співробітниках.

— Та-а-ак… Зрозуміло. І в цьому Базиль сьогодні перейшов кордон. Хоча порівняно з тим, що було того разу… М-да, можна вважати, що й нічого. Тоді це було феєрично!

— Тобі смішно, а чутки, між іншим, і досі ходять!

— Ще які, Іте, ще які… І те, що творить Базиль їх не зменшує.

— Що ти маєш на увазі?

Рем поглядає на годинник, на вогник камери під стелею коридору, але відповідає:

— Ти знав, що Базиль розігнав обидва «борделі» — і хлопчиків, і дівчаток?

— Так. Вони склали з клон-братами База щось на кшталт сімейних пар. Хіба це погано?

— Це добре, Іте, чудово. Але Баз пішов далі, і розіпхав ці щасливі парочки по найдальших філіях укріплених військових об'єктів Інквізиції, які тільки зміг знайти. Розумієш? Не на найстратегічніших для відтворення населення, біля великих міст, де багато Репро-Центрів, а на найдальших. Від цієї точки.

— І що це значить?

Рем хмикнув і не відповів, просвердливши мене поглядом.

— Не розумієш, — сказав нарешті він. — Хай там як, але це не випадковість. В цього рішення була причина. Це перше. Друге — я підозрюю, що за тобою стежать. І я дуже хочу з’ясувати — правий я в цьому чи ні.

— Стежать? — я підняв голову і подивився на миготливий червоний вогник під стелею. І згадав, як під час перевороту я стежив таким чином за внутрішніми приміщеннями Комплексу.

— І не лише стежать, а й, скажімо, захищають тебе від непотрібного спілкування. І я страшенно злий, що в це «непотрібне спілкування» записали мене!

— Але… кому це треба? Реме, тобі не здається, що це…

— Параноя? Тоді чому я весь останній рік не можу поговорити з тобою? Навіть коли приїжджаю сюди всі обставини влаштовуються таким чином, що на наше спілкування об'єктивно не вистачає часу. Довелося тебе банально викрасти після роботи — і це вперше, коли я говорю з тобою серйозно і, головне, наодинці!

— То мене викрадено? — усміхаюся я, прораховуючи тим часом отриману інформацію і вимушено визнаючи її правоту.

— Більш того, я впевнений, що нашу розмову незабаром перервуть, мої люди чи люди Базиля, це вже інше, не менш цікаве питання. Але я готовий закластися на посаду голови фракції, що так буде!

— Можливо, — кажу я, занурений у розрахунки. Хоча і без них уже ясно, що Рем правий.

— Так от, поки нас не перервали, розкажи мені ще про ваш з Базом мутний договір — щось я не зовсім зрозумів умови. Докладно розкажи.

— Докладно? А що тобі не зрозуміло?

— Збір сперми відбувається щодня? Де?

— Раз на добу, — поправляю я. — У житловому модулі База.

— Тільки там?

— Так. Я пропонував й інші місця, типу його кабінету чи лабораторій, але Баз аргументував використовувати для цього свою спальню, як найбільш зручну територію. Як з точки зору конфіденційності, так і можливості провести попередню гру, для кращого включення гормонального налаштування, а також для повноцінного відпочинку після.

— Так, стоп, — Ремігус підняв руку, зупиняючи мене і, на мить, заплющивши очі. — А, зрозумів. Здається. Можливо, це навіть на краще, що ти так жахливо висловлюєшся, хоча це й ускладнює сприйняття. Скільки, е-е-е… скільки часу займають ці ігри? Ну, «налаштування для гормонів»?

— Від години до двох, — знизую плечима я. — Потім вісім годин сну, і ми йдемо на роботу. Або якщо ввечері була година, то вранці ще година, але не збираючи матеріалу. Як сьогодні.

— «І чотирьох години не минуло», — повторює Рем мою ранкову фразу. — Ось воно що…

Я киваю і чекаю, що ще йому не зрозуміло.

— А що означає «ідемо на роботу»? Ти там і ночуєш? Я дивився плани заселення Бункера — Баз перебрався в інший житловий модуль, менший, там одна кімната, без кабінету та другої спальні. Де ти спиш, Іте?

— З ним. На ліжку.

— Логічно. Три роки? Кожен день? Вісім годин на добу?

— Десять. Вісім — на сон.

— Десять.

Ремігус потирає підборіддя і дивно споглядає на мене спідлоба. Про що він зараз думає я й уявити не можу.

— Іте, — обережно каже він, — а ти не втомився від усього цього?

— Це не важко. Тільки нудно.

— Нудно. Боже правий! Навіщо ж ти це робиш?

— Це сприяє виживанню людства. Хіба ти не це мав на увазі, коли радив мені допомогти Базилю та подбати про здоров’я Глави фракції?

Рем поперхнувся й закашлявся. А, можливо, кашлем намагався приховати лайки, що рвуться зсередини.

— Гаразд, — сказав він, віддихавшись, — припустимо. Я розумію — приблизно розумію — що з цього має Базиль, хоч він маніяк та ревнивий мавр, але припустимо. Я не розумію — що з цього маєш ти? Ти ж його навіть не любиш! І задоволення, зважаючи на все це, ніякого… Навіщо?

— Користь для людства? — невпевнено повторюю я.

— Господи, боже! — Ремігус обома руками куйовдить свою ідеальну зачіску дипломата і перетворює її на чорне вороняче гніздо. — Для людства? Не треба — для людства! Іте, чорт би тебе забрав, чого ти хочеш: конкретно — для себе?

Чого я хочу для себе? Оце питання. Я глянув на вікно кабінету, за яким бузкові сутінки переходять в ультрамарин ночі. Сказати Рему, що найбільше в житті хочу знайти інших андроїдів, при всьому його толерантному ставленні до механізмів, здається мені зараз не до місця і не до часу.

— Я… Я хочу вийти назовні. З цієї будівлі. І подивитися — як там?

— А ти що, не… — Ремігус дивиться на мене на всі очі, переводячи погляд з обличчя на вікно і назад, а потім, коротко глянувши на годинник, хапає мене і тягне коридором.

— Ну, Базе… — чую я, поки біжу за його широкою спиною, втративши напрямок у наших переміщеннях усередині Комплексу… — Уб’ю гадюченя…