Глава 3

Ми вивалилися з останнього прольоту сходів до невеликого холу з кількома дверима від ліфтів та парою охоронців. Рем захекався після божевільної біганини коридорами та швидкого підйому по запасних сходах на три поверхи вгору. Я був зацікавлений — чому ми не поїхали ліфтом, але тепер знаю де ми: біля виходу на дах Комплексу. Охоронці в беретах і камуфляжі витріщаються на нас. Рем відпускає мою руку.

— Бував тут? — недбало питає Рем, проходячи між насторожених хлопців до скляної пластини, що перегороджує вихід до ще однієї двері. — Тут потрібен потрійний допуск.

Він торкається невеликої квадратної панелі на стіні розкритою долонею, потім дивиться в пристрій сканування сітківки ока і, нарешті, каже:

— Командор Ремігус Бартон.

У пристрої зчитування після секундної затримки спалахує зелений вогник і безликий голос чемно повідомляє:

— Командор Бартон, доступ дозволено.

Рем підходить до скляної перегородки, але вона не рухається. Зрозуміло. Моя черга. Розкрита долоня, око… З визначенням свого статусу чи посади? — я трохи вагаюся.

— Ітон, секретар.

Сканер зволікає секунду, другу і раптом по периметру холу спалахують червоні лампи, а зі стелі падає ще одна перегородка, замикаючи нас і двох охоронців між скляними перегородками.

— В доступі відмовлено. Тривога, — чемно повідомляє спокійний голос. Лампи під стелею починають блимати, а охоронці задкують від нас і дістають пістолети.

— Спокійно, хлопці, — Рем підіймає руки та обертається до них. — У нас немає зброї, і втекти ми не зможемо. Це просто помилка допуску. Давайте ви заспокоїтеся, і ми всі зачекаємо на підкріплення. Добре?

Охоронці невпевнено кивають та опускають пістолети. Але, разом з тим, відходять від нас якнайдалі в кут.

— Ми можемо дізнатися, хто заборонив доступ? — питаю я.

— Мені це теж цікаво, — бурмотить Рем. — Зараз спробуємо…

Ремігус знову кладе долоню на панель та вводить довгий цифровий код. Охоронці переглядаються, тиснуться у куток ще більше і знову беруть пістолети двома руками.

— Спокійно, — каже, не обертаючись, Рем. — Я лише запитую інформацію, як Глава Фракції. Це зрозуміло?

— Так точно, — запинаючись, відповідає один із них. — Ви у своєму праві, сер.

Панель під рукою Рема блимає і на дальню скляну стіну, що перешкоджає доступу до дверей на дах, проектуються червоні літери тексту.

— Ух ти, як цікаво! — захоплюється Рем. — Подвійна заборона! Перша походить від Глави Вірних, пана Базиля, а ось друга — від такого собі Вільяма Веллінгтона. Ніколи про це не чув. Є ідеї, хто це, Іте? О! І що цікаво, якщо Базиль підписав тобі заборону в доступі три роки тому, як став Головою фракції, то цей Веллінгтон видав таке розпорядження знаєш, коли? Двадцять чотири роки та три місяці тому! Як тобі?

Рем обертається до мене і сплескує руками:

— Та хто він такий, цей Веллінгтон?

— Це Батько, — кажу я і в цей момент звичний, надійний і зрозумілий світ розсипається для мене у порох.

Охоронці ворушаться та прикладають руки до беретів, вітаючи когось. Ми з Ремом підіймаємо очі. У відчинених дверях ліфта стоїть, зігнувшись і спираючись руками об коліна, сам Глава фракції Вірних. Базиль. Двері сусіднього вантажного ліфта роз'їжджаються, а ті, що ведуть зі сходів у хол із гуркотом ударяються об стіни від потужного стусана. Приміщення заповнюється людьми в камуфляжі, вони тупотять, швидко човгають підошвами, займаючи місця вздовж стін, і роблять дивні жести, як у мові глухих. Баз, нарешті, віддихався і розпрямляється на повний зріст. Погляд його такий страшний, що заморожує всіх.

— Чортовий сучий син, — бурмотить поруч зі мною Рем. — Він таки використовував моїх людей! Ні, що за організація…

***

— Бартоне, — Базиль підходить до перегородки, і я бачу, що його блакитні очі побіліли, зіниці звужені, а голос холодний, як рідкий аміак. — Що. Ти. Робиш.

— Я? — дивується Ремігус. — Я взагалі збирався вийти з другом на повітря. А що ти робиш?

Рем вказує через плече великим пальцем на червоний текст, що горить, на прозорій скляній стіні у нас за спиною.

— Не знав, що Бункер з місця наукових розробок перетворився на в’язницю, а Ітон з друга та співробітника — на в’язня. Потрібно було мене попередити, тоді б я не облажався.

Погляд Базиля на мить метнувся до мого обличчя — і відразу повернувся до інквізитора.

— Ти брешеш, Бартоне. Я сам бачив, ти тяг його за руку. Ти намагався викрасти мого секретаря! Щоб дізнатися секрети фракції!

— Серйозно? — вдавано дивується Рем. — А краще нічого не міг вигадати? Що я, наприклад, збирався використати твого секретаря в інших особистих цілях. Прикриваючись при цьому благом для людства. По дві години на день! Я вважав тебе оригінально мислячою людиною, здатною на цікавіші версії, ніж банальне промислове шпигунство та убогі теорії змови!

Базиль задихнувся, а Ремігус добив його:

— Хоч би перед охороною посоромився таке нести. Підлеглі, все ж таки повинні тебе поважати… Мої підлеглі, до речі. Яких ти використовуєш без мого відома!

Рем глянув за спину Базилю на натовп у камуфляжі й сумно додав:

— Технічно, це переворот, Базе, причому, у чужій фракції.

Потім, подивившись на замкнених разом із нами охоронців, додав ще:

— Мені шкода, що вони це чують, тут нічого не вдієш, але інші могли б цього уникнути.

Базиль нахилив голову, важко дихаючи. Світлі пасма волосся вибились у нього з зачіски й звисали на чоло. Вся це оточення, в замкнутому просторі з миготливими червоними лампами, робило його фігуру, на тлі озброєних солдатів, напрочуд схожим на сцену із третьорозрядного фільму жахів двадцятого століття про зомбі-апокаліпсис або аварію на підводному човні. Але ось, він випростався і махнув військовим рукою:

— Усім покинути приміщення. Виконувати.

— Правильне рішення, Базе, — схвалив Рем, коли човгання і тупіт підошв затихли, і останній охоронець покинув хол.

— Заткнися, маніпуляторе…

Базиль відігнув рукав світлої водолазки й натиснув кілька кнопок на широкому браслеті ком-зв’язку, зупиняючи миготіння червоних ламп. Рівне холодне світло стельових плафонів вдарило в очі. Рем і Базиль стояли один проти одного, а між ними поблискувало відображеннями дводюймове бронебійне скло перегородки. А потім Базиль вийняв з-за пояса пістолет.

— Господи, Базе, — тихо сказав Рем. — Ти зовсім з котушок з'їхав? Ти чого? Якщо ти стежив за камерами, то знаєш, що… — він поглянув на двох охоронців, — що нічого не було. Адже знаєш? Прийди до тями!

«Це, мабуть, перебір буде, — згадав раптом я слова Рема, коли він завагався і не став входити зі мною в той кабінет, воліючи розмовляти у дверях, під прицілом відеокамер. — Занадто двозначно… Якщо мої підозри вірні, мені навіть виправдатися не світить…»

— Солдати, як Голова фракції Вірних та Надія людства, наказую вам ліквідувати пана Бартона. Виконуйте!

Рем округлив очі, а замкнені разом з нами хлопці переглянулись і повільно підняли пістолети. Час розтягнувся для мене, як завжди, в моменти швидкого прорахунку ситуації, і за ці миті я встиг згадати і де я чув подібний тон наказу, і представити свої подальші дії, і майже побачити червоні потоки крові на прозорих стінах, і зламані тіла в камуфляжі під ними… Але примара згинула і зробив я інше — просто ступив між пістолетами та Ремом.

— Стоп! Відбій! Зброя на підлогу!

Хлопці отетеріло зиркнули на Базиля, але кинули пістолети й відіпхнули їх ногами геть по підлозі. А самі присіли у протилежному кутку, бо між мною та Базом, навіть крізь скло, проскакували іскри. Хоч це й образний вираз, але охоронці вважали за краще забратися якомога далі. І правильно зробили.

Базиль стояв біля самої перегородки, закопавшись руками у волосся і навіть те, що в одній з них був пістолет і що він заважав, Баз усвідомив не відразу. Потім він повільно опустив руки, поставив зброю на запобіжник і сховав ззаду за пояс. Очі весь час дивилися на мене, і в цих очах був біль. Біль та нерозуміння.

— Чому, Іте?

— Я просто хотів вийти. Подивитися на захід сонця. Це правда.

— Але… Ти ніколи не казав, що хочеш назовні…

— Не знав, що ти забороняв би це мені. І що мені потрібен дозвіл.

— Але… Чому — з ним? Чому не зі мною?

— Тому, що ти ставишся до мене як бездушної власності без права голосу?

— Ні, це не так!.. — Баз спирався розчепіреними долонями об перегородку і ледве не притискався до неї чолом.

— Ти припускав, що мене можна викрасти без моєї згоди, ніби машину викрасти?

— Ні, прошу тебе… Це непорозуміння… — у його голосі була справжня мука.

— Тоді — що це? — я, як раніше і Рем, вказав на червоний напис на другій перегородці.

— Це помилка. Я просто боявся втратити тебе! Це просто помилка.

Ремігус у мене за спиною успішно зображував чоловіка-невидимку. Великого такого в чорному костюмі, не рухаючись і, здається, навіть не дихаючи. Хлопці-охоронці також сиділи в кутку, відвернувшись і втягнувши голови. Я підійшов до самого скла, дивлячись знизу вгору, в очі База. Як там Рем казав: мене дещо бентежить у його поведінці? Але в його очах і зламі брів було справжнє страждання.

— Помилка? — я підняв руку і приклав свою долоню до долоні База, за склом. — Тоді… Може, виправиш її? Може, вийдемо на дах разом?

Баз, таки, привалився чолом до скла і на мить прикрив повіки — я навіть злякався, що він зараз сповзе вниз, знепритомнівши, а ми так і залишимося в скляній в’язниці, але ні! Ще раз окинувши мене палким поглядом, він відкинув з лоба вологі світлі пасма і почав натискати кнопки, вводячи складний код на браслеті. Половина червоного напису на перегородці згасла.

— Ітоне? — Базиль знову привалився до скла, вдивляючись у мене. — Чия там друга заборона? Це Батько?

Я кивнув головою.

— Я не знаю, як її зняти.

— Використай пріоритет альфа, від чинного Глави Фракції.

— Точно, давно треба було це зробити… Все перевірю…

Червоний напис мигнув і зник, а за секунду повільно піднялися обидві перегородки. Ми опинилися з Базілем віч-на-віч, він застиг, як статуя і, не відриваючись, дивився на мене. Нарешті я простяг руку і Баз вчепився в неї, переплів пальці. Його всього трясло, наче у лихоманці. Заспокійливе і спати, звично подумав я. Тільки гляну що там, зовні.

— Ну що, підемо? — я трохи стиснув його руку і прикрив зверху. Він кивнув так і не відриваючи від мене очей.

— Один момент! — вклинився Рем, і нахилився до солдатів. — Гей, хлопці, ви, сподіваюся, все розумієте, не дурні? Хочете залишитись тут чи на мене попрацювати? Тоді підібрати зброю та бігом перевірити обстановку на даху! І нікого не пускати! Потім раджу залишатися біля вертольота — відвезу вас на нове місце служби, подалі звідси. І за речами раджу не повертатися, вас усім забезпечать. Ви мене зрозуміли?

— Так сер!

— Так точно!

— Люблю тямущих підлеглих, — пробурчав Рем. А потім глянув на нас і мовчки потягнув двері.