Глава 5

Чоловік у білому халаті розсіяно поправив окуляри, що сповзали на ніс, але, роздивившись крізь них мене, впустив теку з паперами та застиг у безглуздій позі, відсахнувшись до стіни.

Я йшов коридором і помічав, хто із зустрічних співробітників бачив, як мене вчора тягали на руках, хто про це чув у переказі, а хто нічого не знає. Цей чоловік напевно бачив. А міцний охоронець, що стояв у холі п’ятого поверху і змірив мене ледь зневажливим, але зацікавленим поглядом, напевно, тільки чув, як і два молодих лаборанти, що йшли назустріч, але посторонились, даючи дорогу, і повернулися слідом, витягаючи шиї та наблизивши одна до одної голови.

— Доброго дня, пане секретар.

Я кивнув літньому вченому, що втупився у свій блокнот, на його швидкоплинне привітання. Цей не в курсі. Поки що. А втім, власна репутація мене зараз не хвилювала, були питання й важливіші. Як казали Рем і Базиль, «не думати про це» і «зайнятися чимось більш нагальним, ніж абстрактні міркування», — спрацювало й на мені: після вчорашніх відкриттів та пригод, напад агорафобії згадувався як щось далеке і неважливе. І все ж, заради підстраховки, шлях до лабораторії я вибрав сьогодні довший, але такий, що йде внутрішніми коридорами Комплексу, без вікон.

Учорашня історія закінчилася тим, що Рем і Базиль, давши мені спокій, спершу довго штовхалися в кухонному блоці, брязкали посудом, грюкали дверцятами, дзижчали кавоваркою і шушукались, а потім, зазирнувши по черзі до санблоку, разом пішли. Я ж лежав і дивився у стелю, ледве висунувши ніс з-під піджака Рема, і все згадував і розглядав із різних боків нові обставини та інформацію, отриману цього божевільного вечора.

Повернулися хлопці пізно, далеко за північ, причому втрьох. Ремігус і один з охоронців, які застрягли з нами у полоні скляних перегородок, затягли до кімнати Базиля, що провисав між ними, й акуратно переклали його тіло на ліжко, поруч зі мною. І від Рема, і від Базиля йшов сильний запах спожитого алкоголю. Я ж чомусь застиг, не рухаючись і не розплющуючи очей, тож прибулі прийняли мене за сплячого. Вони випросталися і відступили до дверей, розглядаючи справу рук своїх. Я теж дивився на них крізь вії. Рудий коротко стрижений охоронець, витирав беретом піт із чола.

— Із ним точно буде все добре? — запитав Рем. — Є в мене підозра, що п'є Баз перший раз у житті…

— Та що йому станеться… Ну, поболить уранці голова. Ніхто від такої дози не вмирав. Ви ж на ногах?

— То я, а то він… Е-е-е… як тебе там? Точно все буде добре?

— Мартін я, Медісон. Сер. Точно. Ходімо, сер, вертоліт чекає. І я хотів би опинитися якомога далі звідси, коли він прокинеться…

Рудий Мартін переминався, м’яв у руках берет і поглядав на двері, Ремігус же, навпаки, зупинився, дивлячись на нас із Базилем, і тільки повторювані запитання і трохи розтягнуті голосні свідчили про те, що він п’яний.

— Гарний, — сказав Рем і трохи схилив голову. — У мене на даху серце в п’яти пішло, коли він упав…

— Вам видніше, пане Бартоне, — тужливо погодився Мартін і знову покосився на двері. — Та що толку-то? Сідська то врода…

Це вони, що… мене обговорюють?!

— Що? — запитав Рем. — Як ти сказав?

— Пагубна то краса. Холодна. Краще б він бабою був…

— Що значить… сідська?

— А, це… Я ж, із британського відділення, сер. Думав, потраплю в Центральний Бункер — буду розумників охороняти, самого Отця, може. Як же, така честь! Послужу на користь людству, ага! А тут… Жінок немає, жодної, казарма, у повному розумінні цього слова! Божевільня якась! Це після вибуху лабораторії їхній Голова таке розпорядження видав, начебто, баби були в цьому замішані. Ось вони й рушили тут усі мізками, стільки років без жінок у своєму соку варяться… Монастир, чорти б його взяли!

— Але що ти мав на увазі під…

— А, сіди? Це з наших, англійських міфів. Сіди, ельфи, фейрі. Мешканці-під-пагорбами, теж, як у Бункері, свого роду, — Мартін нервово хихикнув, торкнувся носа, вуха, підборіддя і дмухнув через ліве плече, зніяковіло поглянувши на Ремігуса, наче стидався забобонного жесту. І продовжив:

— Загалом, це моторошно вродлива, нелюдська хрінь. Нелюди. За легендами — хто такого побачить та покохає — вважай, пропав, життя своє злив начисто. Тому що після сіда, людину полюбить неможливо.

Мартін почухав ніс і замовк.

— Гарні вони, зарази, та не про нашу честь. Кажуть, поки людина із сідом водиться, той їй допомагає, чарівними дарами обдаровує, мудрістю, там, вдачею, багатством. Але, рано чи пізно, сіди завжди йдуть. Нудно їм із людьми, та й безсмертні, а людина засумує, затужить, та й у зашморг. Тому що не лишилося більше нічого чарівного в житті, аніж загублений коханець або коханка. І нічого людей більше не приваблює з простих радощів, ні влада, ні гроші. І дітей від цієї нечисті, за легендами, майже ніколи немає, а якщо є, то як мули, на другому поколінні перериваються. Не наша, тому що, раса. Не людська.

Рудий Мартін подивився в бік ліжка і знизав плечима.

— Це не я придумав, такі легенди ще з доримських часів ходять. Тому я й кажу — краще б цей секретар бабою був. Від їхніх зрад хоч з іншою втішитися можна, або там, безглузде розпорядження по фракції видати, а тут? Погибель одна… Так я пану Базилю й сказав, поки той пити зволив, а ви телефоном дзвонили…

Я дивився крізь вії в ошелешене обличчя Ремігуса і в моєму мозку миготіли дивовижні варіанти альтернативної історії: це не перший цикл розвитку людства, все вже було, і зліт науки, і технології… Невідома катастрофа, що зруйнувала світ, сіди та фейрі — це андроїди, що лишилися від колишніх часів, прекрасні, мудрі, безсмертні… Діляться своєю мудрістю і прихильністю з обраними смертними, які зустрілися на їхньому шляху, але не можуть залишатися з ними вічно…

— Та щоб тебе, йолопе, із казками твоїми! — звук соковитого ляпаса перервав мої прекрасні мрії. — Мені аж погано стало від цих твоїх казок! Рівняйсь! Смир-р-р-рно! Боєць… як тебе там?..

— Мартін, сер! Медісон!

— Та що ж ти кричиш так, Мартіне… Слухай команду: кругом! До вертольота — кроком — руш!

— Так, сер!

Ремігус зашипів і схопився за голову, теж повертаючись до дверей.

— Сіди, твою матір… Це ж, яка фантазія у предків була!..

Він пішов, а забрати свій піджак, як намірявся, забув. Чи не наважився до мене наближатися?

***

У лабораторії все було як і раніше. Я переодягнувся у стерильний комбінезон, накинув халат, робив рутинні, давно звичні й доведені до автоматизму речі. І продовжував думати…

Учора, коли неждані гості пішли, я повернувся до Базиля: попри запевнення рудого Мартіна, що все гаразд, я не міг не перевірити. По-перше, мені не подобався колір обличчя База, запах і ритм дихання, по-друге, його несвідомий стан, і, по-третє, мені взагалі було дивно, що людина, яка ніколи не пила алкоголь і не знає своєї реакції на нього, раптом почала з такої дози. Я витягнув аптечку і заміряв кількість алкоголю в крові.

Наступні кілька годин я займався промиванням шлунка несвідомому Голові фракції, відтиранням його блювотиння з усіх поверхонь санвузла нашого модуля, транспортуванням його безвольного тіла після душу до ліжка, постановкою крапельниці з розчином, що очищає кров, і всім іншим. Довелося ще й лежати поруч, притримуючи його, щоб перевертаючись, він не висмикнув голку з вени. Розсудливо зваживши, я вирішив, що впораюся і не буду тягнути База в медчастину: вистачало й того цирку, що ми влаштували за один вечір, починаючи від оголошення тривоги та групи спецпризначенців із чужої фракції, що, за словами Рема, технічно було майже переворотом, до епічного повернення утрьох — мого, на руках Базиля, та Ремігуса, який розганяв перед нами зустрічних, — у наш житловий блок. Подальша їхня з Ремом п’янка, ладно, але нещасний випадок з отруєнням — це вже могли розцінити як замах — були б зовсім недоречними. Ні для кого.

Ніч видалася важкою.

Але, в якийсь момент Базиль перестав нагадувати витягнутого з чана клона, якому забули дефібрилятором запустити серце. Він задихав глибше, шкіра порожевіла, а губи перестали бути такими синіми. Тільки напруга так і не зійшла з його обличчя, і болісна складка біля брів не розгладилася. Я лежав поряд, утримуючи його тіло на боці, на випадок, якщо його знову буде рвати, тримав його руку з трубкою крапельниці, якою текла прозора рідина від підвішеного поруч пакета, і дивився в близьке обличчя. Здається, дрібні зморшки біля його губ, очей і брів, що з’явилися сьогодні, так і залишаться…

Ще через якийсь час Баз знову глибоко зітхнув і раптом, не прокидаючись, підгріб мене ближче, притиснувши до себе. Рука, в якій була трубка крапельниці, лягла мені на потилицю. Він щось пробурмотів.

— Що? — я спробував виплутатися з нервових обіймів і відірвати ніс від його грудей, куди мене втиснули. — Агов?

— Не… йди. Іте… Не… не… залишай мене.

Я перестав вириватися і затих, слухаючи його голос, те, що говорилося в маренні. А потім обійняв його за талію, перевірив положення голки у вені й став чекати ранку.

***

Я сів за комп’ютер у лабораторії та спробував пригадати, на чому вчора залишив роботу. Реверс генотипу. Точно. Куди ж я зберіг цю папку?

«Дізнаюся, щойно завтра доберуся до комп’ютера…» — недоречно спливли в пам’яті мої ж слова. Я зосередився. Реверс генотипу. Зворотна мутація. Ніяких дурниць!

«Р» — торкнувся я пальцем клавіші, щоб розшукати потрібну папку.

«Е».

«В»…

***

Уранці Базиль розплющив очі й довго розглядав мене, ніби не вірячи, що я лежу поруч. Потім перевів погляд на табло настінного годинника.

— Іте? Робочий день уже почався, чому ти мене не збудив? Щось сталося?

— Це ти мені скажи, — я виплутався з-під його руки, встав і потягнувся до тумбочки. — Заночуй ти в іншому місці — і сьогодні Вірні обирали б нового Голову.

Базиль насупившись дивився на цифри своїх показань на екранчику визначника кількості алкоголю в крові.

— І що це означає? — він підняв брови, а потім і відкрив рота, коли зрозумів, що я мав на увазі.

— Мало того що ти нащось пив цю гидоту… Чи тобі допомогли? Тоді це замах, — він поспішно замотав головою, — ні? Сам, значить… А ти знаєш, що після вживання алкоголю добу — мінімум добу! — не можна здавати сперму? Ти…

— Я знаю. Хай там як, не відмовляй мені в професіоналізмі. Я свій обов’язок пам’ятаю, — і Баз кивнув на маленьку кріокамеру із зеленим вогником, що стояла на підвіконні кухонного блоку.

Я підійшов і перевірив: усередині була запечатана за всіма правилами пробірка з блідо-перламутровим вмістом. Так ось що це було! Я пригадав стримані смішки Рема і кепкування в голосі, коли він учора говорив із кухні: «А ноутбук ти навіщо до туалета потягнув? У тебе там що, його фотографії? Ні, серйозно?!». Я повільно закрив кришку кріокамери й обернувся до Базиля.

— Значить, ти цілком можеш впоратися з цим і сам.

Те, як у База здригнулися губи та розширилися з переляку зіниці, я бачив, навіть не підходячи близько.

«Не покидай мене…» — згадав я його безтямне нічне бурмотіння.

— Іте, я тебе образив? — тихо запитав він. — Не дуже пам’ятаю, що було після четвертого келиха… Я чіплявся до тебе?

— Ні, — я забарився з відповіддю, щоб вирівняти голос до нейтрально рівного і сам не розумів, що таке зі мною відбувається? — Ти був не в тому стані.

Я, що, на нього злюся? Переживаю про його безпеку? Роздратований нелогічною поведінкою? Що я взагалі відчуваю? Стоп. Що за маячня? Я відчуваю? Цього не може бути, як би я не намагався зрозуміти людей і бути схожим на них. Це неможливо.

Базиль тим часом опустив голову, крутячи в руках коробочку тест-визначника.

— Чому? — запитав я.

Безглузде запитання. Невизначене. Неконкретне. Але, здається, ця людська магія з розумінням неповних запитів спрацювала, бо Базиль мене зрозумів.

— Рем сказав… що тобі нудно зі мною. А Мартін, що… — він підняв на мене хворі блакитні очі. — Іте, тобі нудно?

— Поки ти не спиш — ні, — пробурмотів я. — А потім…

— А ти хіба не спиш? Потім?

— Я…

— Іте?

Я промовчав. Чомусь не хотілося просвіщати його про системи функціонування андроїдів, чи то соромився, що ми так відрізняємося від людей в кращий бік, чи то… перестав довіряти та захотів притримати інформацію?

— Скільки ти спиш, узагалі, Іте?

— Менше за людей, — знову пробурмотів я, радіючи неправильній постановці запитання. Брехати не хотілося.

— Наскільки менше? — не вгамовувався Базиль.

— Набагато.

Базиль насупився і подивився на свої руки, з тильного боку долоні однієї з них стирчала прозора трубка крапельниці.

— Дай мені ноутбука, — сказав він, дивлячись убік. — Я запаролю кілька файлів, решту… Ти можеш брати його і робити що хочеш, якщо не спиться. Вибач, що не здогадався раніше…

***

Щойно Базиль закінчив із паролями й відкинувся на подушку, на екрані ноутбука, що стояв у нього на колінах, заблимав значок вхідного повідомлення. Баз глянув на табло годинника, зітхнув і торкнувся сенсорної панелі, відкриваючи запит. Скуйовджена сива шевелюра другого секретаря відскочила від екрана, показуючи в кадрі його стурбоване обличчя за окулярами.

— Пане Базилю? О… Я розбудив вас? Вибачте. Вибачте, але…

— Що там, пане Сігов?

— Ще раз вибачте, але… Голова фракції Інквізиції, пан Бартон, наполягає на відеозв’язку з вами. Можливо, у нього щось термінове?

— З'єднуйте, — зітхнув Базиль і розправив плечі.

— Ага, зараз… — відгукнувся другий секретар.

Кімнату раптом заповнило ревіння двигуна гелікоптера, шипіння перешкод і уривок розмови.

— …казав же вам, що йому станеться, там уся міць медицини! Це ми тут, над болотами… І добре, що аптечка була укомплектована! Пане Бартоне, ще ентеросгельчику хряпніть, а? Ото, напасть… І водички ще! Що ж ви, капрала-то, там кинули? Я, звісно, медтех закінчував, але ж не на госпітальну службу контракт підписував!

— Мартіне, стули пельку! Менше б казок учора розповідав, Шахерезада, блін, то не довелося б наздоганятися чорти чим… О. Привіт, Базе.

Обличчя Базиля відверто просвітліло, поки він це слухав. Не замах, зрозумів і я.

— Що ти шкіришся? — Ремігус відсунувся від екрана і відмахнувся від простягнутої йому під ніс фляги. Під очима в нього були синці й вигляд він мав відверто нездоровий. — Живий? Як це ми вчора…

За його спиною тремтіли нутрощі десантного гелікоптера з порожніми сидіннями по обидва боки проходу. Якийсь солдатик сунув Рему під голову згорнутий пакуночок кольору хакі й пристебнув самого Рема страхувальними ременями до крісла.

— Відставити, боєць! — спробував гаркнути Ремігус, але скривився від головного болю, і рудий Мартін допоміг чорнявому товаришеві остаточно закріпити ремінь. — Та що ви няньчитеся зі мною, як із дитиною малою… Рядовий Саєв, відставити, я вам кажу…

Солдат переконався, що все надійно пристебнуто, і випростався, забравшись з огляду камери. Я з подивом упізнав у ньому того, другого охоронця, з яким ми вчора застрягли між перегородок. Треба ж, Рем їх таки вивіз, як і обіцяв, але ж це свідки… Хм, коли це я почав так погано думати про людей?

— Ти щось хотів? — запитав Базиль.

— Переконатися. Що ти живий, — пробурмотів Рем. — Переконався вже.

Він помовчав і придивився зі свого боку до екрана похідного планшетника.

— А ти що, не на роботі ще? Е-е-е… Не вставав ще, чи що?

Баз хмикнув і замість пояснень трохи повернув ноутбука, так, що стало видно крапельницю в руці, розібране ліжко за його оголеним торсом і… мене, у кутку кімнати, теж у самих лише спортивних штанях.

— Ой, — промайнуло на екрані обличчя Мартіна і підняті брови Рема.

— Чорт забирай, — прошипів Баз і рвучко причинив кришку ноутбука. — Я не спеціально!

***

— Н-ну, як успіхи? — Батько перервав низку спогадів про сьогоднішній ранок і нахилився з-за моєї спини до екрана комп’ютера. — Так що там у нас із реверсом генотипу? Учора ми зупинилися на…

Тонко-тонко, на межі чутності гуділи сервоприводи на кіборгізованій частині його тіла — біля голови, шиї та одного плеча. Я обернувся, здивований його мовчанням, і побачив сиву брову, яка підіймалася.

— Що… це?

Я подивився на екран. Замість «реверсу генотипу» там був інший запит і, відповідно, інша відповідь. Відповіді, виражені словами й досвідом різних відомих людей.

«Ревність є страхом перед порівнянням».

«Ревність — сестра любові, подібно до того, як диявол — брат ангелів».

«Ревнощі — різновид почуття власності».

«Ревнощі — це мистецтво завдавати собі ще більше зла, ніж іншим».

— Ітоне? — повторив Батько. — Що це?

— Вибачте. Я навіть не знаю, як сказати…

Батько взяв біля сусіднього столу табуретку і сів навпроти мене.

— Базиль, — сказав він, вказуючи пальцем на монітор. — Що в тебе з ним?

— У мене з ним… стосунки? Напевно. Він так думає.

Батько моргнув вицвілими блакитними очима на застиглому обличчі й зачекав, чи не додам я чогось.

— Бідний дурнику, — він розігнувся, ледь чутно загув сервоприводами, і спираючись руками на коліна, продовжив роздивлятися мене.

— Чому? — здається, Батько вперше сказав щось людяне про Базиля. Чи це він про мене? — Бідний?

— Тому, що штучний інтелект, тобто андроїди, занадто інакше мислять. Я вважаю помилкою втягувати вас в емоційні зв’язки. Ви хімічно абсолютно не так влаштовані. У вас немає гормональної системи. І ви ніколи не зрозумієте, що з нами коїться, а без емоцій, якщо будете просто грати роль, ця роль, рано чи пізно, зведеться до ролі простої ляльки, сексуальної іграшки.

Батько потер перенісся і додав:

— Не ображайся, Ітоне, але такими є стереотипи людського мислення, підкріплені інстинктом. Запам’ятай це.

— Ви думаєте, я не зможу грати роль? Навіть якщо це для загального блага?

— Ні, Ітоне. Актори з андроїдів ніякі — ви патологічно чесні. А вже проти людської підсвідомості… Ти проколюєшся в розмові на кожному кроці. Тому я й сказав, що мені шкода База: ти завдаєш йому болю, навіть не помічаючи цього. І краще б — для вас обох! — цей ваш зв’язок припинити. Ти зрозумів мене?

Я повільно кивнув.

— А це, — я вказав на монітор із цитатами, — має під собою підстави?

— Цілком. Якщо справа дійшла до ревнощів, з його боку, як я розумію, то далі буде тільки гірше. Ще питання є?

Я похитав головою.

— Тоді прибирай усю цю лірику і повернімось до зворотної мутації! — Батько важко встав і почовгав геть, стискаючи губи.

Запитання в мене були, але зараз не час було їх ставити, і так Батько відволікся на розмови, що не стосувались роботи, зволивши поговорити зі мною про «лірику». Вдруге за двадцять чотири роки, або, якщо рахувати його вказівку вести щоденник, то втретє. Але ця, остання бесіда, була набагато довшою за попередню. Що ж, я не поспішаю. Те, що Батько знає про андроїдів, їхній спосіб мислення, хімічні — і гормональні? — налаштування, говорить про них у множині, все це робить його цінним джерелом інформації, і я матиму це на увазі та чекатиму слушного часу для наступної розмови.

Що ж до іншого питання… Мабуть, я запитаю про це в Рема. Теж, коли випаде нагода.

«Андроїди не вміють брехати»? Хм, спірне твердження. Швидше, гидують і не бачать сенсу, але, з людьми — і не бажаєш, навчишся…