Глава 6

Увечері прийшовши в житловий блок і виявивши, що Базиля в ньому немає, я вирішив перевірити, як працюють встановлені вдень у лабораторії приховані камери. Якість картинки на ноутбуці була поганенькою, але достатньою, щоб упізнати у двох постатях у білих халатах Батька і Базиля, і навіть почути, про що вони говорять.

(Баз): — Привіт, Батьку. Ітон уже пішов?

(Батько, неприязно його роздивляючись): — Як ти сюди потрапив? Хіба тобі не закритий доступ до Кришталевого Палацу?

(Баз): — Я його скасував. Як чинний Голова фракції.

(Батько): — Ось як… Чому тільки зараз? Раніше тобі не було про що зі мною розмовляти?

(Баз): — Раніше мені вистачало інформації, яка надходила до мене з лабораторій через внутрішню мережу і через Іта. До вчорашнього дня.

(Батько): — Ось як. Що ж сталося вчора? Зачекай, не відповідай, сам вгадаю. Це якось пов’язано з тим, що Ітон сьогодні замість роботи гуглив абсолютно сторонні речі. Зараз…

(Батько відкриває закладку на моніторі комп’ютера і менторським тоном зачитує): — «Ревнощі — це пристрасть убогої, скаредної тварини, яка боїться втрати; це почуття, негідне людини, плід наших гнилих звичаїв і права власності, поширене на відчуваючу, мислячу, бажаючу, вільну істоту». Кінець цитати.

(Баз, вийшовши зі ступору і сяк-так розчепивши зуби): — Він… таке шукав? Чорт…

(Батько): — То якої інформації тобі так не вистачало, що ти прийшов з’ясовувати особисто? Давай швидше, у мене обмаль часу.

(Баз): — У тебе все життя на мене нема часу… Чому ти закрив Іту доступ на вихід із Комплексу?

(Батько): — Тільки не кажи, що ти його намагався вивести!

(Баз): — Якби — я… Він знайшов іншу компанію… Я встиг, коли врубилася сигналізація і перегородки заблокувалися…

(Батько, розслабляючись): — Уф… Так він не зумів вийти! Вулиця чи дах?

(Баз): — Дах. І… я сам його вивів. Ти знав, що в Іта буде агорафобія? Тому закрив доступ? Щоб захистити його?

(Батько, задумливо погладжуючи підборіддя): — Ні, не знав. Але сподівався на це. І тому, всі ці роки після його активації, не акцентував увагу Ітона на зовнішніх проблемах і намагався завантажити його роботою всередині Комплексу.

(Баз): — Вибач? Ти сподівався на це?

(Батько, відвертаючись від База і навіщось прикладаючи руку до обличчя): — Повірити не можу, що ти такий тупий, але ж начебто з моїх клітин зроблений… Збери, нарешті, аналог моїх мізків до купи і подумай! Іт для тебе хто — ніжне створіння, яке ти можеш розважати прогулянками під місяцем і трахати, прикриваючись користю для людства? Ні, ідіота шматок! Це квазіживий біомеханізм зі штучним інтелектом, продукт минулої епохи космічних технологій! Може якісь наївні романтики і думають, що освоєння космосу було виключно мирною справою, але я точно знаю, що це не так!

(Баз, розгублено): — Точно знаєш? Звідки?

(Батько): — Та тому що я в цій сфері працював! Коли Зеро прокотився Землею, я якраз випробовував кріозаморозку. На собі, якщо пам’ятаєш історію. Не для сільського ж господарства я це робив!

(Баз, тихо): — Ну, так…

(Батько): — Ітон — найдосконаліша модель з усіх андроїдів, інші були більш примітивні.

(Баз): — Ін-ші?..

(Батько, махнувши рукою): — Якщо в інших андроїдах була одна провідна програма-спеціалізація і базова, зі спілкування з людським екіпажем, то в Ітоні всі ці програми зібрано разом. Він не милий зайчик, Базилю, а біологічна машина, що перевищує людину за всіма показниками, майже безсмертна, диявольськи сильна і диявольськи ж винахідлива. І якщо програми адміністрування, біо- та органічної хімії, загальномедичну або контроль комп’ютерних мереж ще можна застосувати в нашому житті, то що робити з програмами астронавігації, ремонту та переобладнання зорельота або бойової тактики і стратегії? Так, один з андроїдів був орієнтований на підтримку внутрішньої безпеки, тодішні військові від душі напхали туди все, що змогли, а в програмне забезпечення Ітона всі ці варіанти дублювалися…

(Батько пройшовся лабораторією і знову повернувся до Базиля): — І ось, уяви, що така істота вийде назовні. Та вона ніколи не повернеться, якщо зрозуміє всю свою перевагу, навіщо їй ми?!

(Баз йому не відповідає, дивлячись у стіну)

(Батько, махаючи в нього перед носом рукою): — Базилю? Агов? Чорт, приголомшливо, звісно… На-но… (Відкриває невеличку пробірку і пхає її Базилю під ніс, через що той спочатку задихається, а потім сильно кашляє)

(Батько): Ну, що, прийшов до тями? Знаєш, іди-но ти до себе. Поспи або… що ти там робиш. Подумай, відволічись… Досить на сьогодні розмов. Доступ до лабораторії ти відновив, у будь-який день прийдеш поговорити. Іди-іди…

І, поплескуючи Базиля по плечу, підвів його до дверей лабораторії.

Отже, якщо Базиль не вирішить після цієї бесіди напитися знову, перестати спілкуватися з таким монстром, як я, або переселитися в інший житловий модуль, то скоро буде тут…

Ах, Батьку, навіщо ж ви все це на нього звалили? І що тепер він про мене думає?

Вчасно ж я встановив камери…

***

Базиль прийшов тільки години через дві і тихо ліг поруч. У нашому модулі було темно, горів лише один світильник над раковиною в кухонному блоці, я ж старанно прикидався сплячим. Баз лежав, дивився у стелю і не спав. І алкоголем від нього не пахло. Про що він думав, не сплячи один, у цій темряві?

Момент, коли він заснув, я відстежив точно — дихання, яке не стримувалося більше самоконтролем, стало нерівним, тіло здригалося, голова моталася по подушці, а губи шепотіли: «Ні! Ні… Все одно…». Дивитися на це було тяжко, і я, як і вчора, обійняв його, не даючи метатися ліжком, і Базиль, судомно стиснувши мене й уткнувшися у волосся, нарешті, затих.

А вранці він встав, тихо одягнувся і, не попрощавшись, пішов.

***

Живу в дивному підвішеному стані вже другий тиждень.

Після розмови з Батьком Базиль перестав ночувати в нашому житловому модулі і зі збором матеріалу теж справляється сам. Навіть у коридорах ми перестали стикатися і зустрічаємося тільки на засіданнях, де я, як і раніше, виконую обов’язки секретаря. Там Базиль чемний, нічим не показує, що щось змінилося, але обмежується в нашому спілкуванні тільки діловими питаннями, схоже, дослухався до настанов Батька.

Як я до цього ставлюся? Цікаве запитання…

Спочатку я зітхнув вільніше, позбувшись його нав’язливої уваги, але що більше часу минає… Не знаю… Я… здивований? Розчарований? Ображений? Що я зробив не так, що він так різко припинив спілкуватися зі мною? Зрозуміло, що це Батько його налякав розповідями про те, який я злісний і підступний монстр, але все ж таки… Свої-то мізки в нього є? Хіба я давав йому привід так про себе думати?

Що ж, треба визнати, що… я сумую за ним. Виявляється, я дуже до нього звик.

***

Третій тиждень, як Баз ночує в кімнаті для відпочинку, біля свого кабінету. Іноді він з’являється в нашому модулі, поки мене немає, приймає душ і міняє одяг. Він увесь на місці, жодна річ не пропала: випране я потім витягаю з машинки і вішаю назад у шафу.

Базиль же, як і раніше, робить вигляд, що нічого не сталося. І що це означає?

Я нічого не розумію в людських стосунках!

***

Четвертий тиждень цього дивного напівконфлікту. Від нічого робити я знову вліз у комп’ютерну систему і спостерігаю за Базилем через камери Комплексу. І вдома, у житловому модулі, і на роботі.

Людська одержимість, що, заразна? Передається як вірус, через відеозображення об'єкта, що спостерігається?

На засіданнях Базиль виглядає не зовсім здоровим і дивно споглядає: не відразу відводить погляд, коли на мене натикається і… Не знаю…

***

Я виявив, що у Базиля з’явилася особиста охорона, до того ж високого рівня професіоналізму, раз навіть я не відразу це помітив. Близько чотирьох людей постійно крутяться біля нього в зоні видимості, різні, кілька змін. І вони не схожі на простих інквізиторів — жодного камуфляжу, одягнені як типові вчені, тільки плечі ширші та волосся коротше. А я-то думав, що це ще за хлопці, розвели, мовляв, бюрократію…

Коли Базиль був зі мною, йому не потрібна була інша охорона! Або… Або це він — від мене?!

Підняв архіви записів відеокамер. Охорона в нього з’явилася наступного дня, як він перестав ночувати зі мною.

Для якої такої мети Батько налякав База? От, не вірю, що це був випадковий ефект.

Як же я за ним сумую…

***

На сьогоднішньому засіданні охоронці Базиля не дали мені підійти до нього з пакетом соку. Перегородили шлях і забрали з рук пакет. Самі налили, і самі подали.

Я… завис посеред залу, дивлячись на База, ламаючи хід наради і привертаючи загальну увагу. Жоден із варіантів, що промайнули в мене в той момент, не допоміг би переконати Базиля, що я не монстр. Навіть навпаки…

Я так і стояв стовпом, доки присутні не відвернулися, вдаючи, що не помічають, не прокашлялися і не продовжили перерване обговорення справ фракції.

Один лише Базиль продовжував дивитися. Я першим відвів погляд і вийшов, тихо прикривши за собою двері, хоча за регламентом мав залишатися до кінця засідання.

Як там було, у цих цитатах?

«…ревнивая досада не слухається розуму. Їй зненавистен той, хто масла люті в її багаття й полум’я не ллє».

Чортові люди, чому вони так?!

Більше я на ці засідання не піду. Я був особистим секретарем Базиля і якщо йому мої послуги більше не потрібні…

Я знайду чим зайнятися.

Мені здалося чи в очах того охоронця, що заступив мені дорогу, було глузування?

***

Не здалося. Схоже, звістка про зміну мого статусу швидко розійшлася Комплексом. Мені почали надходити «цікаві пропозиції», причому і від білохалатників, і від інквізиторів.

Чортові стурбовані людці…

***

Пропозиції про інтимні контакти продовжують надходити. З обох боків.

Що, цікаво, люди бачать такого в моїй зовнішності?

Хіба зачинитися в Кришталевому Палаці, разом з Батьком? Але тоді я перестану бачити хоча б одяг Базиля, що з’являється в пральній машині, остаточно порву з ним останній зв’язок…

Як же мені набридли ці людські заморочки! Люди і так мало живуть, так ще витрачають свій час на те, щоб чимдуж псувати одне одному життя!

***

Сьогодні, дорогою до лабораторії, мене просто і невигадливо викрали. Я був так здивований, що навіть дозволив їм це зробити. І потім, елементарно зіграла цікавість — що буде далі?

Як це сталося? При виході з ліфта троє потужних хлопців-інквізиторів узяли мене під руки і завернули назад у ліфт.

— Що відбувається? — запитав я.

— Тобі пояснять.

Ліфт спустився на підвальний поверх, і хлопці потягли мене далі, у захаращений старим обладнанням кут. Ну, спробували. Тому що біля останньої камери, яка працювала, я загальмував, вибрав місце для вдалої картинки і став мляво чинити опір.

— Тут пояснюйте! Мені ще на роботу треба.

До нашої компанії, що тупцювала на місці, підійшли ще кілька вояків, мабуть, зовсім очманілих від спермотоксикозу, і… Їхні «пояснення» я вважаю наводити зайвими, у них не було ні логіки, ні поваги. Але бити їх я почав тільки після того, як вони спробували розстебнути мені одяг і відірвали перший ґудзик.

Потім, перевіривши у всіх лежачих тіл пульс, я вирушив назад до ліфта.

Треба відволіктися на генетику. Хоча… я вже не впевнений, чи так я хочу займатися відтворенням людського роду?

***

Весь день я поглядав на зображення з камер по всьому Комплексу.

Хлопців із підвалу знайшли. Не знаю, наскільки вони постраждали, але, коли я звідти йшов, вони всі були живі.

Нова охорона Базиля доповіла йому про знахідку, шкода, було не чутно якими словами. І з цього моменту почалася біганина, що неприємно нагадала мені переворот трирічної давності: коридами Комплексу понеслися кілька загонів зі зброєю, у масках і чорній формі.

Куди це вони? Ах так, до дверей лабораторії! За мною, тобто.

А ось і кілька спроб розкрити двері. З глузду з'їхали? Та що такого вони мали сказати Базу, що він дозволив воякам вдиратися у Кришталевий Палац?!

Дивлюся на картинку з камери — він сидить у кабінеті, кусає губи і нервово барабанить пальцями по столу. Смикається і кидається до монітора — напевно, штурмова група доповідає, що не може увійти, навіть застосувавши наданий їм Головою Фракції доступ. Ще б пак вони змогли!

— Ітоне, що відбувається? — запитує мене Батько. — Там що, справді стукають у двері тараном? Дикість якась…

— Не звертайте уваги, Батьку, — встаю і дбайливо витісняю його вглиб приміщень. — Чергова колотнеча військових. Я побуду тут, поки все не вщухне. Вам нема про що турбуватися.

Батько, бурчачи, погоджується і йде працювати, я ж залишаюся в найближчій до вхідних дверей кімнаті. Ага, а ось і хакерів підключили — на електронному замку починають миготіти червоні цифри. Я входжу в систему і вирубую трьом розумникам у білих халатах електрику, замикаючи їх у кабінеті разом зі згорілими компами.

Від вхідних дверей лабораторій лунає тихе, крізь такий шар ізоляції, постукування і поскрипування — підривати вони не будуть за жодних обставин, а так, нехай колупаються. А щоб їм життя медом не здавалося (ще одне загадкове людське висловлювання про перенесення смаку органіки на ситуацію), відключаю їм освітлення на всьому поверсі.

Стукіт і скрип тут же припиняються.

***

Увечері на мій робочий комп прийшов виклик від Базиля. Ну, нарешті…

Він з’являється на екрані й мовчки дивиться на мене, насупивши чоло. А я намагаюся пригадати, були в нього такі кола під очима під час нашої останньої зустрічі чи ні?

— Ітоне? — каже він. — Що ти робиш?

— Ти про те, що я не пускаю штурмову групу до лабораторій, повних тонких приладів і клонів, які залишилися живими? Я дію за інструкцією і захищаю надбання людства. А ти? Знову командуєш вояками поверх Рема чи він у цьому теж бере участь?

З того, як морщиться обличчя База, розумію — Рем про те, що відбувається, не знає.

— А якщо я з ним зв’яжуся і розповім?

Базиль знову морщиться і робить відкидаючий жест.

— Ітоне, чому б тобі просто не здатися?

— Що, вибач? — я по-справжньому здивований. — З чого б це?

— Ти вбив трьох людей, решта в глибокій комі і теж навряд чи виживуть, я сам бачив їхнє побиття на записі, заощадь час і не відпирайся. Я побоююся за Батька. Ти неадекватний.

— Коли я йшов, їхньому життю нічого не загрожувало, максимум — забої та легкі струси. Хто їх знайшов?

— Так сам факт нападу ти не заперечуєш? Та й важко було б заперечувати за наявності запису. Як ти їх тільки заманив у підвальний поверх?

— Я? Почекай, Базе… З якого часу ти дивився?

— Усі півтори хвилини. Тобі не пощастило, що там була камера. Але чого ти добивався, Ітоне? Цим побиттям? Я не розумію…

— Е-е-е… Півтори хвилини? Тобою маніпулюють, Базе. Знайди того — або тих — хто це робить. Зараз я надішлю тобі повну версію.

Я відіслав запис, і за півгодини Базиль знову зв’язався зі мною.

Він мовчить, дивиться, потім глухо каже:

— Будь ласка, залишайся там і нікому не відчиняй, доки я сам не прийду під двері і не скажу це зробити.

— Добре, — кажу я. — Звичайно.

Базиль відключився, а я ще деякий час дивився на порожній екран.