Глава 13

Було близько сьомої ранку, коли ми, я, Рем і Базиль, вийшли на дах Комплексу.

Сонце навскіс пронизувало променями кришталево-чистий простір неба й повітря, холодний вітерець куйовдив волосся. Ремігус пішов уперед і, забравшись у розкриті двері гелікоптера, перемовлявся там зі своїми людьми. На тлі блідого блакитного лазуриту неба починали повільно обертатися чорні лопасті.

— Ну, що, йдемо? — Базиль поправив на плечі накинутий на одну лямку рюкзак і поморщився. Промені ще низького сонця золотили його водолазку, недбало розкритий піджак і волосся. Особливо волосся. Із цими розкуйовдженими вітерцем золотими чубчиками та легкою усмішкою він мав зараз вигляд казкового принца, веселого й безтурботного, не залишилося ані сліду вчорашньої похмурості й зневіри.

— Давно треба було кудись вибратися, правда? Добре Рем придумав!

Він знову посміхнувся і поліз у високо розташований отвір дверей десантного модуля, звідки йому простягнули руки, а я востаннє озирнувся. Із бетонної коробки зі входом до Комплексу вибрався останній з команди охоронців і бігом попрямував до нас, наздоганяючи інших. Біля другого гвинтокрила люди в чорній уніформі теж забиралися в машину. Повітря пахло металом, машинним маслом і ранковою свіжістю.

У десантному відсіку після яскравого сонця було майже темно. Рем пристібав База ременями до крісла і тихо пояснював, що і до чого кріпиться, Базиль стежив за його руками, трохи випнувши губу. Я сів поруч і знайомий нам помічник Рема, Саєв, незворушно пристебнув і мене, копіюючи дії шефа.

— Ітоне, ти як? Усе нормально? — Ремігус виглянув з-за Базиля, щоб побачити мене.

— Так, нормально, — я коротко кивнув і посміхнувся. — Усередині машини — взагалі добре, а на відкритому місці я буду триматися за База.

— Що ж, чудово, скоро вирушимо. Летіти нам не довго, близько години, а там пересядемо на колеса… Що там, Алі?

Чорнявий помічник подав Рему планшет, і я пригадав, як кілька місяців тому вже бачив подібну картину — через екран ноутбука, після того, як Рем і Базиль напилися. Події відбуваються по спіралі? Невже я скоро побачу щось нове — справжнє місто, природу, світ за межами Комплексу?

— Хм… — почув я спантеличений голос Рема. — Зараз… Базилю, це тебе, — і він передав свій потертий планшет у руки Базу. — Здається, у вас щось сталося. Це пан Веллінгтон.

— Батько? — пробурмотів Баз, придивляючись до зображення.

Я теж глянув: Батько стояв, спираючись руками на край столу, за спиною виднілася лабораторія, та кімната, де були комп’ютери. Не знаю, чи помітив це Баз, але судячи зі настовбурченого сивого волосся і виразу не зайнятої імплантами, людської половини обличчя, Батько був злий. І дуже роздратований.

— Де ти, проклятий хлопчисько? Я щойно прочитав твоє повідомлення про інспекційну поїздку по Репро-Центрах!

— Так, і що? — пожвавлення і вираз радісного очікування повільно сходили з обличчя База.

— Ітон із тобою? Я не можу його знайти.

— Він мій секретар, якщо ти забув…

— І мій помічник!

— …тож, звісно, що він зі мною!

— Дурний хлопчисько, — прошипів Батько. — Ти забув, про що я тобі казав? Якщо ви в повітрі, то негайно поверніться, якщо ще на даху — то просто відправ Ітона до мене. Він мені потрібен.

— Це не може почекати кілька днів? — скривився Базиль.

— Жодної хвилини! Просто відправ його до мене, а сам можеш робити що хочеш.

— Та що сталося? — запитав Базиль.

— Я не маю наміру обговорювати справи фракції в присутності сторонніх! І я вже говорив тобі щодо Ітона, наводив доводи проти його поїздок!

— А я вважаю, що ті доводи, про які ти говорив, безпідставні! І в будь-якому разі, все це може пару днів почекати. Якщо це все…

— Він поруч? — запитав Батько, наближаючи обличчя до екрана, ніби заглядаючи в нього, міг би мене побачити. — Дай Ітону поговорити зі мною і нехай він сам вирішує, наскільки це терміново чи важливо!

Баз скривився, але передав мені планшет.

— Батьку? Що сталося?

Сивий чоловік із металевими вставками імплантів на половині обличчя, напружено дивився на мене.

— Повернися в лабораторію, Ітоне. Якщо, звісно, ти ще хочеш дізнатися про тих, кого шукаєш.

Він простягнув руку — і екран згас.

— Іт? Про що це він? — запитав поруч Базиль.

Я сунув йому планшет, парою відточених рухів із військової програми відстебнув складну систему кріплень, що прив’язувала мене до сидіння біля внутрішньої стінки, і зістрибнув на дах.

***

У лабораторію Базиль влетів просто за мною, не встигли двері заблокуватися, і зупинився, захекавшись. Втім, мене це не хвилювало. Батько, схрестивши руки на грудях і спираючись на стіл, чекав нас навпроти дверей.

— Що… чорт забирай… відбувається? — запитав Базиль, переконавшись, що ні я, ні Батько не мають наміру говорити першими.

— Відбувається те, що й мало статися, — самовдоволено сказав Батько. — Ітон вибрав між грою на твоїй людській емоційності й тим, що йому справді потрібно.

— І що ж це? — похмуро поцікавився Баз.

— Інформація, дурний хлопчисько. Між перспективою погратися в почуття та інформацією, робот завжди вибере інформацію! Така їхня програма.

Баз подивився на мене. Я продовжував дивитися на Батька.

— Яку… інформацію? — голос Базиля здригнувся. — Ітон не робот! Андроїди наполовину живі, і можуть вирішувати! Іте?

Я продовжував дивитися на задоволене обличчя Батька. Здається, тут знову йшла війна, суть якої я не вловлював. Або був нездатний зрозуміти. Люди все-таки занадто спритні в таких речах.

— То навіщо ти покликав його? — побачивши, що я не відповідаю, Базиль обернувся до Отця. — Що такого шалено термінового сталося, що не могло потерпіти кілька днів, поки ми повернемося?

— Не розумієш? — пирхнув Батько. — Нічого не сталося. Поки що. Я просто намагаюся захистити Ітона від жорстокого розчарування. А ти що намагаєшся зробити? Випендритися перед ним? Влаштувати чергову «прогулянку під Місяцем»? Відкрити йому «прекрасний новий світ»? Бовдуре!

— Ч-чому? — Баз похитнувся від гучності останнього слова.

— Тому що ти ні дідька лисого не знаєш про реальний світ! І якщо Ітон зіткнеться з ним, з усією підлістю, брехливістю, продажністю і розпусністю людської натури, він розчарується в нас! Перестане поважати, як творців! Ти про це подумав? А потім, я тобі вже казав…

— Стане монстром, оскільки перевершує нас у всьому? Казав. І я тобі навіть повірив. І до чого це призвело? — Баз насупився і стиснув кулаки. — Я заподіяв біль собі, Іту, ціла команда непоганих, загалом, службовців, опинилася втягнутою в інтриги і страчена. А все через твої доводи! Я не вірю їм більше!

— «Завдати болю»? Дурень… Мені соромно, що ти мій клон. Роботу неможливо заподіяти біль, вони його не відчувають і не розуміють! Ти б його ще цукерками годував, поки трахаєш, або масаж робив!

— Без тебе розберуся, що робити, — проскреготів Баз. — Якщо це все, що ти хотів сказати, ми підемо…

— Справді? — підняв брови Батько. — Ти так нічого й не зрозумів, якщо не боїшся ще раз побачити, що вибере Ітон. Розбереться він…

— Та «що» вибере? — завив Базиль. — Між чим?!

— Не «що», а «кого». Тебе або мене. Хто ти і яка твоя цінність, «синку»? Уся твоя реальна цінність — це статевий орган, який ми змушені тримати у відносно вільному режимі пересування, щоб він працював довше і продукував генетичний матеріал без стресів. Якщо вас, клонів, закривати, ви дохнете швидко. З твоїми ж обов’язками, як Голови Фракції, легко впорається і перший-ліпший адміністратор, визнай це. Що ще? Гарненька мордочка, але, сумніваюся, що це та категорія, яка має якусь цінність для андроїдів. Їм, знаєш, що немовля, що старий — однаковий шматок протоплазми…

Батько глянув на червоного Базиля, який хапав повітря, і усміхнувся.

— А з іншого боку — я, цінний носій інформації, якої більше немає ні на папері, ні в цифровому вигляді, тільки у мене в пам’яті! Я не схильний до істерик та емоцій як такий шматок м’яса, як ти. Я знаю те, що найбільше потрібно твоєму «наполовину живому» коханцеві. І якби я захотів, за одним моїм словом Іт прикував би тебе до крісла донора і збирав би матеріал посеред Зали Зборів, у присутності всіх! Не віриш? А я чув, що щось подібне вже було, чотири роки тому, під час спроби заколоту. Що, скажеш, неправда?

Батько глянув на клон-сина, який пропалював його поглядом, і фиркнув.

— Що? Вбити мене хочеш? Так не вийде — твій дорогоцінний Іт не дозволить. Принаймні доти, доки не з’ясує, як йому знайти інших андроїдів.

— Інших?..

— Ага. А ти і про це не знав, правда? Ну що ж, покінчимо з цим фарсом. Ітоне, кого ти обираєш? З ким будеш співпрацювати?

Я мовчав, з величезною швидкістю розпаковуючи програму андроїда-психолога космоекспедиції. Яка теж ніколи не була випробована на практиці, оскільки його носій не був активований… І потім, чому Батько думає, що Базилю не відомо про існування моєї команди андроїдів? Ми багато разів із ним обговорювали цю тему. Чи Батькові в принципі не цікаво нічого, що пов’язано з його клон-сином?

— Ітоне… — тихо покликав Баз. — Не слухай цього старого. Ходімо, га?

Я подивився на нього.

— Думаю, тобі варто почекати мене зовні. Або в нас у модулі.

— Іте? — не вірячи тому, що почув, перепитав Баз, а Батько зареготав, дивлячись на його розгубленість.

— Що, не очікував, що між молодим членом і мізками Ітон вибере мозок?

— Ти… Ти… огидний. У мене й так нічого не було в житті, крім Іта, а ти і його відібрав… Чому… Чому тобі завжди дістається все, що ти тільки захочеш?!

Баз вискочив, збивши стілець, що трапився дорогою, і ледь не вписавшись головою в одвірок. Важкі двері лабораторії автоматично зачинилися за Базилем, а я повільно підняв погляд на Батька.