Глава 14

Кілька хвилин взаємного мовчання і Батько, тихо гудячи сервоприводами кіборгізованої руки, підняв стілець, що валявся, і нервово зачесав назад сиву гриву волосся. Що більше тривало мовчання, то швидше з обличчя чоловіка сходив вираз злої впевненості.

— Навіщо? — запитав, нарешті, я, присівши на табуретку й опустивши погляд. Позиція «стоячи» була надто напруженою, для цієї ситуації, і програма психолога радила змінити її, якщо я хотів перемовин та інформації, а не суперечок і безглуздої лайки.

— Що «навіщо»?

— Навіщо ви прикинулися таким цинічним і жорстоким? Я ж знаю, що ви не такий, Батьку.

Він відкрив рота… і закрив його. Чудово.

— Ти… не сердишся? — у його голосі проступило легке здивування.

— Чому я маю сердитися? Ви хотіли захистити мене від необдуманих дій Базиля і, напевно, поговорити наодинці. Він заважав, і ви змусили його піти.

— Я… Так і було. Вважаєш, я був надмірно жорстоким?

— Ви були ефективні у своїх діях.

Батько вважає мене роботом, лише раціональною машиною? Ну-ну. Навіщо ж його розчаровувати?

— У мотивах людських вчинків я розбираюся погано, але що з того? Якщо ви вважатимете за доцільне, то самі посвятите мене в ці мотиви. А якщо ні, то навіщо витрачати час на їх обговорення?

Батько з підозрою примружився, глянувши на мене, і задумливо потер нижню губу.

— І що, ти навіть не запитаєш мене, яку інформацію про андроїдів я мав на увазі, викликаючи тебе?

— Гадаю, якби ви хотіли приховати її від мене, то не згадували б зовсім, — я підняв голову, зустрівши його погляд. — І ще, пам’ятаю, ви говорили, що якби з нами були й інші андроїди, ви б могли швидше відтворити проєкт «Єва». Знайти антидот вірусу Зеро і відновити здатність людей розмножуватися. Тож, міркуючи логічно, присутність інших андроїдів і їхня допомога були б вам вигідні.

— Н-не зовсім. Метою проекту «Єва» було зовсім не це…

— Батьку? Що ви маєте на увазі? Як то — не в це?

— Пам’ятаєш, я говорив, що вірус Зеро був запущений і спланований Ангеліною? — Батько нервово ходив лабораторією, смикаючи підборіддя. Про сутичку з Базилем і моє, практично під шантажем, повернення з гелікоптера він, здається, уже й забув. — Так от… Надбудова Зеро в людському генотипі була тільки першою частиною плану. Другою — був проєкт «Єва».

— І в чому ж він полягав? — мені справді було цікаво, що могло переважити в його свідомості базовий інстинкт піклування і любові до потомства, тобто, до Базиля та інших клонів. Чому Батько ставився до них так… меркантильно?

Під його пильним поглядом я відірвався від розглядання місця, якого останнім торкалася рука Базиля: вивалюючись із лабораторії, Баз ледве встиг вхопитися за стіну, коли похитнувся і ледве не забив голову.

— Ангеліна знайшла спосіб, змішавши клітини мого генотипу з рідкісною мутацією, свої, і якоїсь тварини, впоратися з проблемою теломерів. Вони більше не вкорочувалися. Ти уявляєш, що це означає, Ітоне? Це… Це безсмертя!

— Що? — він серйозно в це вірить? — Це неможливо для біологічної системи, Батьку. Навіть квазіживі штучні органи андроїдів не можуть повною мірою вважатися безсмертними, вони, як і все, підкоряються законам фізики і мають обмежений ресурс існування. Хоча повноцінні довгострокові дослідження провести й не встигли. Ви помилилися, Батьку. Ви й Ангеліна десь припустилися помилки.

Старий кіборг, що стояв переді мною, засміявся, виблискуючи очима в радісному пожвавленні, і сплеснув руками, жест «що є, те є».

— Цього не може бути… — прошепотів я. — Якщо помилки немає, то… Перенаселення… Колапс ресурсів… Політика, економіка, війни для скорочення чисельності… Колонізація планет запізнилася… Де ваші розрахунки?!

Батько продовжував хихотіти.

— Заждіть… Ви хочете сказати, що вірус Зеро?..

— І ніяких воєн! Ніякої смерті від голоду. Ніякого вбивства екології планети в спробах прогодувати соціальну ракову пухлину під назвою «людство». Це був гуманний подарунок людям від моєї Енджі! І жодної дискримінації, зауваж, безсмертя — для всіх! Для всіх, хто залишиться, звісно. Це стало б початком нової раси. Нового людства!

— Отже, — тихо сказав я, — якщо припустити, що все це правда, то… уся робота, яку ми двадцять п’ять років робили… Пошуки антивірусу, клонування, жорстке видоювання клонів… Це було брехнею? Облудою? Усе це не мало сенсу?!

— Мало, як усілякі напівзаходи. І цей сенс — час. На відновлення проекту «Єва».

Батько заклав руки за спину і перекотився з п’ят на носки. Цей, такий дитячий і людський жест, виконаний під скрипіння сервоприводів, пронизав мене болісним дисонансом. Я провів по обличчю долонею, стираючи розгубленість й потрясіння. Теж людський жест. Скільки десятиліть, грошових і людських ресурсів, незамінних і нездійснених життів було спущено на вітер? Виходить, проблему відтворення — справжнього, а не того, що з такою працею і жертвами підтримувала зараз система Репро-Центрів, — ніхто і не починав розв’язувати? Ще навіть не починав?!

— Де розрахунки? Генотип якої тварини було додано? Чому згадуючи проект «Єва» завжди додають «катастрофа»? Вам… вдалося? Чи це були тільки теоретичні викладки? У чому саме полягало завдання проєкту?

— Упізнаю свого Ітона, — усміхнувся Батько. — Тепер упізнаю. Тепер ти розумієш, як мене коробила кожна хвилина, безглуздо проведена тобою з моїм клоном?

— Тепер розумію, — кивнув я, зціпивши зуби.

— Власне, проект називався «ЕВО» — Еволюція. Але, оскільки першочерговим завданням було отримати першу самку нового виду, прародительку нового людства, то назва плавно перетекла в «Єву». Біблійні алюзії, сам розумієш. Любимо ми, люди, символізм. Особливість мислення.

— Так вам вдалося?

— М-м… Так. Можна сказати й так. Перший зразок ми майже отримали… Усі матеріали за проектом «Єва», інформація, розрахунки, клітинні культури, все зберігалося в окремому підземному комплексі Бункеру… — почав Батько.

— В інквізиторів Комплекс досі проходить за документами як «Бункер»… Це відтоді?

— Кумедно. Так, не виключено. Так от, коли я трохи відновився після анабіозу, Ізабель привела мене в Бункер. Вхід був налаштований на мою біометрію: відбитки обох рук, ДНК, сканування ситківки, голос… Тоді мені нічого не здалося дивним і не збентежило, подумаєш, багаторівневий захист! Але тепер, після всього, я думаю, а що було б, якби не було на дверях параметра голосу? Руки можна відокремити від тіла, кров узяти не проблема, навіть у анабіозного трупа, око можна вирізати, але записів мого голосу не існувало. Або Ізабель не змогла їх знайти. Але це так, роздуми… Хай там як, мене розбудили і ми потрапили в лабораторію Бункера. До речі, потім я порахував: приблизно в той час у мережі Репро-Центрів добігали кінця запаси моєї сперми, які їм надала для модифікації Ангеліна.

— Так ви зустрілися з нею? Вона була жива? Ви її бачили?

— Якраз переходжу до цього. Так, Іте, я побачив її, коли потрапив у Бункер, але, ні, вона не була жива.

Батько зупинився, дивлячись затуманеним поглядом у простір.

— Вона працювала до останнього, наодинці, і все приготувала для початку експерименту та розписала порядок дій, а потім, мабуть, відчувши наближення кінця, запустила другу камеру анабіозу, зібрану за прикладом моєї, і лягла в неї. І ще була записка, з проханням розбудити її, коли наша дочка з’явиться на світ. Побачити її було найбільшою мрією Енджі…

— Яка не здійснилася, як я розумію? — тихо запитав я.

— Ні… Камеру збирав не я, і вона не спрацювала як треба. Тобто, заморозити вона заморозила, але… У якийсь момент був перебій напруги, і вона просто відключилася. Тіло Енджі було безнадійно втрачено і відновленню не підлягало.

— Мені шкода, — знову сказав я.

— Мені теж, — зітхнув Отець. — Усе, що залишилося, — це кілька фотографій різних років, уже після мене, записи, що стосуються проєкту, і підготовлений зразок з її яйцеклітини, в яку було додано ген тваринного походження. Згідно із записами, нам залишалося тільки впровадити в цю заготовку мій сперматозоїд і стежити за розвитком. Сама Ангеліна цього зробити не могла, по-перше, вже почувалася зле і передбачала, що може померти раніше, ніж закінчить проєкт. Не могла дозволити собі такий ризик. А по-друге, вона писала, що сурогатна мати може не впоратися через несумісність білкових структур і що бажано помістити зразок нового організму в середовище «штучної матки» та вирощувати його повністю там. Проблема була в тому, що такого приладу не існувало, але вона сподівалася, що я, який винайшов «камеру штучної смерті», винайду і «камеру штучного життя». І я винайшов. Генетик із мене нижчий за середнього, але як інженер — я був найкращим на цій планеті!

Ми помовчали.

Я охоче вірив, що він був геніальним інженером, цьому було безліч підтверджень. Мені було незрозуміло інше — чому ця розумна й талановита людина відмовляла в розумі своїм молодим копіям, багаторазово повторюючи Базилю, що він ніхто, бовдур, телепень, емоційне м’ясо, дурне хлопчисько, ходячий орган для виробництва сперми, що від його рішень і дій нічого не залежить? Що це було, заздрість? До чого? Суперництво? У чому? Від Базиля я нічого подібного щодо Батька ніколи не чув, щоправда, він був свято впевнений у великій місії з порятунку людства, що випала його породителеві… Як Баз буде розчарований! І як мені йому про це сказати?

— Так що ж пішло не так із цим планом? — повернувся я до розмови. — Адже з технічним аспектом усе вийшло?

— Та-а-ак… З технічним аспектом — так. А підвів, як завжди, людський фактор. Іс-с-сабель… Кляті емоційні жінки… — Батько стиснув руки так, що на лівій побіліли кісточки, а на правій скреготнули залізні пальці. — Вона допомагала мені в усьому, з міркувань секретності та безпеки ми вирішили не посвячувати в це сторонніх. Я вірив їй. Вона була цілком моєю, що в ліжку, що в лабораторії, я й уявити не міг, що Ізабель може піти проти мене… Та що проти мене — проти такого майбутнього для нашого виду! — Батько метушився лабораторією, розмахував руками і знизував живим, людським плечем. Навіть через стільки років його трясло від обурення.

— Перший дзвіночок пролунав того дня, коли Ізабель сиділа і розглядала наш скарб. Я записував показники, все йшло просто чудово, вона поклала кулак на кулак, і, притуливши до них голову, роздивлялася ембріон, що спливав і опускався в синюватому розчині. Вірніше, майбутню маленьку самку. Дивилася і раптом задумливо, так, запитала, яким чином одна-єдина дівчинка зможе сприяти відтворенню популяції цілої планети. Я відповів, що є безліч варіантів. По-перше, коли вона виросте до репродуктивного віку, то просто народжуватиме потомство, а оскільки, якщо все правильно розраховано генетично, життя її необмежене, то тривати це може нескінченно довго. Пам’ятаю, у цей момент Ізабель сіла прямо.

Я підняв брови, дивлячись на Батька.

— По-друге, якби я міг переробити свої камери анабіозу на чани клонування, то її можна було б розібрати хоч на мільйони фрагментів і виростити стільки жіночих особин, скільки б дозволила потужність техніки. Або, не так радикально, поєднати перший і другий варіант — повільна репродукція з регулярним забором клітин для клонування. По-третє, у мене вже тоді були думки про створення апарату Три-Де-друку, щоправда, я тоді ж припускав і побочки. Першу, що надруковані копії не володітимуть свідомістю, що, втім, репродукції не перешкода, а ось друга, що при знятті матриці для друку, сам організм-зразок може стати безплідним. Що, до речі, потім підтвердилося…

Я підняв брови вдруге. А він справді геній. Єдиний у своєму роді, але абсолютно нелюдяний типаж. Чи всі вчені такі? Якщо він так ставився до «доньки», безцінної і єдиної, то чого дивуватися його ставленню до Базиля та інших клон-синів, неексклюзивного витратного матеріалу для великих планів?

— І що ж… ваша помічниця? — поцікавився я.

— Спочатку мовчала, обдумуючи, потім запитала, чи означає це, що нормального життя в цієї істоти ніколи не буде.

— А ви? — я не знав, чим скінчиться історія, якою «катастрофою», але з нездоровою, майже зловтішною цікавістю чекав продовження.

— Та що я міг сказати? — махнув рукою Батько. — Яке ще нормальне життя, що за сентиментальні марення? Коли на кону стоїть майбутнє цілого виду і безсмертя, ми не маємо права ризикувати, дозволяючи настільки цінному зразку жити десь, окрім боксів, що охороняються, наражаючись на небезпеки і випадковості існування звичайної людини. До того ж, оскільки відтворення нового виду було можливе тільки з моєю спермою, ризикувати тим, що ця самка може прив’язатися до стороннього непотрібного модифіканта і тим відтермінувати й ускладнити свою місію, було абсолютно неприпустимо. Хіба це не логічно, Ітоне?

— Логічно, — сказав я. — А що Ізабель?

— Сказала, що задум Господній передбачає свободу волі для чад своїх, і що чим вічно жити у в’язниці, працюючи інкубатором, краще й зовсім не народжуватися.

— А ви? — чорнява Ізабель, точніше, хід її думки, пробуджували зуд гарячої симпатії десь глибоко всередині. Здається, люди називають те місце душею.

— А я сказав, що, по-перше, воно, ця істота, зовсім і не чадо Господнє, нехай Він із цього приводу не турбується, це наших рук справа. А по-друге, вона і не народиться, якщо бути точним. Це ми його ви-ве-дем. Дістанемо тоді, коли вважатимемо за потрібне. Не буде ні переймів, ні народження, ні «появи на світ», ні іншої містичної нісенітниці, пов’язаної з початком життя. Вона б ще астрологічний прогноз склала для передбачення долі! Ми — Доля цієї майбутньої самки. Ми — Бог. Коли дістанемо, тоді й буде!

— Мабуть, мою камеру ви роздруковували так само… — пробурмотів я. — А що Ізабель?

— Поцікавилася віком життєздатності зразка, — похмуро відповів Батько. — І чому це тоді мене не насторожило? — він зітхнув і сумно зіщулився.

— Що ж було далі? — запитав я.

— Вона прийшла по зразок на тиждень раніше. Яким дивом я того дня опинився на місці — я вже не пригадаю… — Батько звалився на нещодавно піднятий стілець і подивився на зчеплені на колінах руки — зморшкувату, у старечих плямах, ліву, та переплетені з нею пальці кібер-протеза, блискучі, металічні, досконалі, правої.

— Тоді був складний час, — тихо сказав Батько. — З моменту активації вірусу минуло тридцять два роки. Я тільки кілька місяців, як відновився після анабіозу, і ні чорта не розумів у реаліях, що оточували мене: фракції, Репро-Центри, як вони всі між собою взаємодіють і які правила гри… Я ні-чо-го не розумів у роботі своєї фракції, до якої був приписаний, що вже казати про Інквізиторів! А у них у той час було багато такого, що я і тепер згадую зі здриганням, наприклад, практика психокодування. Казали, це абсолютно надійний спосіб домогтися бажаної моделі поведінки або заборонити не бажану. У кожному Репро-Центрі того часу стояло обладнання з цього звірячого промивання мізків. Усі інквізитори, які працювали в захисті Комплексу, були психокодовані. Мені й на думку не могло спасти, що Ізабель була здатна помислити подібне! Порушники, які йшли проти навіяних установок, помирали від розриву судин у мозку, до того ж болісно, я думав, мені абсолютно нема чого побоюватися, але…

— Що ж сталося того дня? — неголосно запитав я.

— Я увійшов у Бункер і побачив за оглядовим екраном п’ятьох людей у чорній формі спецзагону інквізиції. Четверо руйнували і розбивали обладнання, підлога була завалена паперами, склом і уламками комп’ютерів, п’ята фігура стояла нерухомо спиною до мене. З перехідного тамбура, де належало переодягатися в стерильні комбінезони, я заблокував вхід і увімкнув сирену, тоді п’ята фігура обернулася. Це була Ізабель. У руках у неї було немовля, яке слабко ворушилося: і руки Ізабель, і щойно витягнутий зразок були вкриті цівками амніотичної живильної рідини, яка синім желе сповзала на підлогу. На папери, уламки, на чорні рифлені ботинки Ізабель… А потім її співучасники почали падати і корчитися, з носа, вух, очей текли струмки крові, і ще вони задихалися, поки билися в припадку, всі, окрім неї.

Батько говорив це прикривши очі, і людська рука тремтіла в нього на колінах.

— Коли за кілька років потому у нас з Інквізицією була спільна нарада з приводу психокодування, я був першим, хто проголосував проти, і переконав перейти на альтернативні, технічні методи забезпечення безпеки… Щоправда, не всі установки психокодування досі демонтовані, у деяких глухих Репро-Центрах ця гидота так і стоїть, зачинена на замок, хоч інструкції, як ними користуватися, всі знищені.

— Що ж було далі? — ледь чутно поцікавився я.

— Далі… Я побачив, що Ізабель ворушить губами, і увімкнув звук із замкненого за бронесклом приміщення. «Усе заміновано» — сказала вона. «Вибух за півтори хвилини. Вільяме, ти ще можеш встигнути відкрити задні двері, а я можу встигнути забрати вашу з Ангеліною дочку за межі дії плазмових бомб. І нехай Господь судить, жити їй чи ні. Ти казав, що ти — Бог, що ж, вирішуй! Але пам’ятай, що якщо відкриєш, щоб ми вийшли, тобі доведеться потім двері й закрити, а поки ти будеш це робити, сам вибратися навряд чи встигнеш. У будь-якому разі, прощавай, Вільяме».

— То ви… відчинили їм двері? — запитав я з мимовільним хвилюванням.

— І тримав потім вручну зачиненими, даючи відійти подалі, поки плазмою не винесло скло, а мене не привалило перегородкою, прикривши від вогню. Не всього, одна рука, все ж, згоріла.

— Вони вижили?

— Не знаю… Я дуже серджуся на Ізабель і ніколи її не пробачу. Якби я міг повернутися на день раніше — застрелив би її без жалю! Але якби довелося повторити той момент… Напевно, я зробив би так само.

Він важко встав і відвернувся до стіни.

— Батьку…

— Не називай мене більше «Батько»! Ніколи! У мене немає ні синів, ні дочок, тільки обов’язок і робота, і мені так багато ще потрібно зробити!

— Але…

— Ненавиджу, коли мене так називають! Уся ця сентиментальна нісенітниця занадто дорого мені обійшлась!