Глава 16

Вертоліт м’яко приземлився, і всі заворушилися, розстібаючи кріплення, підбираючи речі і готуючись на вихід. Ця суєта, що оточувала нас, перервала мої спогади.

Я зістрибнув на плити невеликого військового аеродрому і витягнув за собою Базиля. Рюкзаки постійно звалювалися з плеча, Баз спотикався, а шквал вітру, піднятий гвинтами потужної машини, рвав волосся, поли куртки і вибивав сльози з очей. У просвітах між тілами охоронців, які щільно оточили нас, було видно небо, сірі низькі хмари і жовта смуга заходу сонця, біля самого горизонту.

Але ось потік повітря від гвинтів гелікоптерів зменшився, і ми рушили вперед усією юрбою, а за кілька сотень метрів підійшли до колісного транспорту, що чекав на нас. Я запхав Базиля на заднє сидіння вказаної Ремом машини і сів поруч, намагаючись прилаштувати рюкзаки так, щоб той, у якому був ноутбук, опинився зверху. За вікнами бігали, перегукувалися і тягали речі незнайомі люди в чорній і плямистій формі, ревіли двигуни машин, прогріваючи мотори і клацали дверцята.

Двері біля водійського місця відчинилися і всі звуки різко посилилися.

— Мартіне! — рявкнув Рем. — Поїдеш із нами. Усі в зборі? Вирушаймо!

***

Їхати було нудно. Після плит аеродрому машини вивернули на шосе з гарним асфальтом, і далі залишилося тільки сидіти, дивлячись то на стрічку дороги, що рівно напливає, то на супутників, то на одноманітний пустельний краєвид за вікном із тьмяною смугою заходу сонця на горизонті.

Дорога все тягнулася і тягнулася вдалину нескінченною стрічкою. Пейзаж не змінювався, створюючи враження, що ми зав’язли на одному місці, незважаючи на кам’янисті пагорби і бурі трави, які проносились на узбіччі.

Смуга вільного від хмар неба стала брудно-помаранчевою.

Мартін спочатку нервово крутився, поглядаючи то на нас, то на Ремігуса, за кермом, то на щільну сумку кольору хакі на своїх колінах. Як я здогадався, це була дорожня аптечка, на всі випадки життя, і деякі речі. Однак довго нервувати в такій одноманітній обстановці неможливо, і під кінець першої години їзди Мартін вже спав, прилаштувавши коротко стрижену руду потилицю на підголівник.

Базиль теж заснув, схилившись мені на плече. Його голова все падала, і мені довелося притримувати його за лоба, ніби я раптом захотів виміряти температуру, та так і забув забрати руку.

Рем вів машину і дивився на дорогу, але час від часу я ловив його похмурий погляд у дзеркальце заднього виду. Напевно, так довго притримувати чужу голову, не властиво людям, або складно фізично, але як поводитися правильно і природно, я не знав.

— Що? — запитав я, коли вкотре спіймав його погляд у дзеркалі.

— Що це з Базом? Він сам на себе не схожий.

— А… — я й гадки не мав, що можна говорити Рему, а чого не варто. — Неприємності всередині фракції.

Подумав і додав:

— Якщо він захоче, сам розповість. Якщо вважатиме за потрібне.

Рем кивнув і решту шляху ми їхали мовчки.

Захід сонця остаточно згас, сині сутінки, а потім і темно-синю ніч прорізало тільки світло фар невеликого каравану, який їхав по шосе. Від нестерпної одноманітності того, що відбувається, і заколисуючого погойдування машини, я знову став згадувати сьогоднішні події в лабораторії…

«…- Про який слідчий експеримент ви говорили, Вілле?

— А, знаєш… Після вибуху в Бункері, тільки-но я оговтався від операцій із кіборгізації, я раптом виявив себе на місці Голови фракції Вірних. І вчені, і інквізитори одностайно мене на цю посаду призначили. І, одним із перших указів, після скасування психокодування, яке не спрацювало з Ізабель, був мій указ про видалення всього жіночого персоналу з Комплексу.

— Я чув про це.

— Так, усі на це скаржаться, знаю. А чи чув ти, що один раз виняток був? Якась дама-генетик…

— Знову генетик?

— …яка тривалий час діставала мене листами і проханнями про зустріч, щоб обговорити її теорію. Вона вважала її настільки перспективною і секретною, що це вимагало особистої розмови. До того ж про зустріч із нею мене просив і наш штатний генетик, молодий, але, як казали, талановитий фахівець. Але, як я підозрював, річ була в тім, що він був нареченим цієї пані, і в будь-якому разі, незалежно від того, виявиться її теорія гідною чи ні, ця зустріч могла посприяти кар'єрі, відповідно, зріс би і його статус.

— І ви зустрілися з нею.

— Так.

Батько почухав ніс, пригадуючи, потім встав і почав відчиняти й копирсатися в шухлядах свого столу, шарудячи паперами, брязкаючи протезованою рукою, скрипячи сервоприводами й чортихаючись.

— Та де це… А! Ось, — черговий списаний блокнот звалився на підлогу, туди ж упала й покотилася під сусідній стіл пластикова ручка зі згризеним кінчиком, а Батько кинув переді мною непоказне матерчате кільце фіолетового кольору, діаметром зі складені в окружність, великий і вказівний пальці.

— Що це? — я взяв цю річ у руки, тряпичне кільце трохи розтягувалося на пальцях, але не сильно.

— Резинка для волосся. Її. Ця жінка теж виявилася молодим фахівцем, до того ж пробилася в науку з нижніх верств населення, її батьки навіть не перебували у фракції Вірних. І сама вона була небагата, на відміну від Енджі. І зовнішністю вона теж не відзначалася. Майже як ти, Іте.

Я мовчав, не знаючи, до чого була ця інформація.

— А її теорія? — нарешті спитав я. — Заради якої вона приїхала?

— У тому-то й річ. Я не пам’ятаю. Стільки часу минуло…

— І… — невпевнено протягнув я, крутячи в руках нехитру прикрасу для волосся, — що ви хочете, щоб я з цим зробив, Вілле?

— Я хочу, щоб ти мені допоміг згадати. Відтворити обставини і згадати той день. Там безумовно було щось важливе, в її балачках…

— Добре. І що треба робити?

— Збери волосся у хвіст.

— Ось так? — хвостик вийшов короткий, ледь на ширину долоні, і деякі пасма так і звисали на обличчя, не дотягуючись до гумки.

— Так, так, хоча в неї волосся було довшим. Але колір схожий — у тебе біле, а в неї — платинової блондинки. А тепер — зніми взуття. І одяг. Якісь проблеми?

— Н-ні, жодних. Це справді необхідно?

— Справді.

— Усе знімати?

— Усе.

Розстебнути змійку на куртці спочатку було найважче, руки гальмували і не хотіли слухатися, з іншими речами пішло легше. Коли останній предмет одягу ліг у стопку на сусідньому столі, Батько, який спостерігав за мною, трохи схиливши голову, подав свій білий халат.

— Одягни, але не застібай. Так…

Він підійшов і повернув мене в один бік, в інший, крутячи навколо себе, як річ.

— Ні, світло падало інакше… Вікно було там, а двері там… І стіл, стіл був ось цей…

Я дозволяв повертати себе і переступав по холодній підлозі ногами. Якесь заціпеніння скувало свідомість.

— Так, — вирішив, нарешті, він. — Тут. І стіл, і освітлення, все схоже. А тепер…

— А це ще що? — слабо здивувався я. Заціпеніння й апатія раптом навалили на мене і змушували плисти за течією, віддавши ініціативу людині.

— Штучна вагіна, а ти що думав? У Базиля в модулі таких іграшок немає, вірно? Зараз ми її скотчем… Так, повернися… Ще моток… Зійде.

— Вілле, ви хочете сказати, що… — під оглушливий тріск скотчу, що відривався, у мене перед очима виник розпливчастий образ дівчини в білому халаті, у цій кімнаті, що сидить на цьому столі. — Вона ж приїхала обговорити якусь теорію?

— Так, — з досадою сказав Батько, — і якщо не заважатимеш і не перебиватимеш, справа піде швидше. Так, як там вона говорила… Щось про позитив? Ні… Оптимізм? Ні… Оптимум? Чи, все ж таки, оптимізм?..

— Вілле, навіщо це все, — запитав я, дивлячись на потворну конструкцію з сексуальної іграшки та скотчу, примотану до мого тіла. — Ви що, займалися з нею сексом?

Він підняв голову, відволікаючись від своєї інженерної конструкції, і подивився мені в обличчя.

— А? Ні… — але не встиг я видихнути, як він продовжив. — Ні, не схоже. Так не піде. Ти занадто блідий, як біла лабораторна миша. А в неї був яскравий мазок кольору…

І він смикнув пластир із мого обличчя, а потім, повернувши голову туди й сюди, натиснув на розрив шкіри і, вимазавши палець кров’ю, провів мені по губах.

— Тепер схоже. Хвостик. Світле волосся. Помада. Подряпина.

Маніяк, подумав я. Бідна дівчина! Але, треба підіграти йому. На що тільки не підеш, заради інформації…

— Оптимізм, — мовив, на пробу, я. — Генетика. Хромосомний набір.

— Так-а-а-а, — відгукнувся він, схиляючись наді мною. — Саме так. Правильний хід думки, Іте!

— Справді? — важко уявити, що в такому становищі можна було щось обговорювати. І мислити. — Ви, все ж таки, займалися з нею сексом, Вілле?

— Не відразу, спочатку ми розмовляли. А ну-ка, назви мене «пане Веллінгтон».

— То як вам моя теорія, пане Веллінгтон?

— Ваша теорія, люба, — сказав він, навалюючись ще сильніше і порпаючись в одязі, — не має сенсу. У вас будуть виходити… за ваших вихідних даних… одні самці. Завжди самці… Сказав тоді я… Оптимізація генотипу — маячня… сказав тоді я…

— І що ж робити, пане Веллінгтон? Підкажіть, пане Веллінгтон!

— Вона не просила… підказати що робити, Іте…

— А що ж вона тоді хотіла?

— Мою сперму… Для експериментів з оптимізації…

— І ви їй милостиво дали, звісно!

— Сарказм недоречний… Іте. Це була чесна угода… За взаємною домовленістю… Сперма — на секс, це навіть витончено. Погодься?

— Свого роду, — вимушено визнав я. — Деякий логічний зв’язок у цій ланці простежується, якщо все так і було. То, ви трахнули її тут, на столі й дали потім зразок сперми?

— Так, ми ж домовилися, — підняв брови він, і світло блиснуло по виступаючій грані його лицьового хромованого імпланта.

Батько відсунувся і встав, поправляючи одяг. Потім глянув на мене і гострим виступом металевого ручного протеза надірвав подвійну смугу скотча на моєму стегні.

— Це все? — запитав я, не роблячи спроб піднятися. — День спогадів закінчено чи ще що-небудь?

— Усе. Знімай цю гидоту і можеш одягатися.

Усе… Жалюгідні людці, зі своїми прогнилими мізками… Я б усе пам’ятав без усяких «слідчих експериментів»! Або… причина того, що відбувається, була в іншому? У його, так званих, «почуттях» до мене? Що, якщо весь цей театр спогадів — просто перша-ліпша, більш-менш підходяща і логічно обґрунтована причина, щоб зайнятися сексом і зі мною?

— Ну, що ти там лежиш, Іте? Задумався про щось важливе?

— Про те, що відчувають жінки, спілкуючись із вами… — бурчав я, зриваючи, ледве виплутуючись із липких перекручених стрічок скотчу і намотуючи їх навколо «основного елемента». Якщо іграшка йому дорога, нехай потім сам розплутує!

— І все ж, — сказав я, — так розкидатися своїм генетичним матеріалом було не передбачливо. Хто знає, що з нього може зробити хороший генетик…

— Та нехай робить, плювати. Удачі в наукових пошуках!

— І як звали цю даму із загадковою теорією оптимізації? Повинен же я знати, ім’я жінки, роль якої грав?

— Ім’я? Прізвище в неї було якесь скрипуче, не англійське, а ім’я? Фанта? Манта? Ні, на «В», як Веллінгтон, мене це ще тоді потішило… Ванда!

— Ось як… Ванда Ставінські?

— Точно! Вона, таки, стала відомим генетиком, раз ти її знаєш?

— Можна сказати й так… А як звали вашого співробітника, її нареченого?

— Ітоне, ти що, серйозно? Двадцять років минуло! Думаєш, я пам’ятаю, як кого звали? До того ж, він наступного дня звільнився і разом із нею й полетів!

— І ви його відпустили?

— А що я мав робити, затримувати ображеного на мене самця? Полетів — і чорт із ним, менше проблем!

— М-м-м… Ви кажете, двадцять років тому, Вілле? Цього не може бути. Двадцять років тому я вже був у Комплексі і нічого такого я не пам’ятаю.

— Звісно, не пам’ятаєш… Того дня я відправив тебе забирати Базиля з дитячої групи його клон-братів і поселити ближче до нас, а наступного ранку якраз був плановий гелікоптер на Велику Землю, на якому Ванда зі своїм нареченим і відбули. Ви розминулися.

— І все ж, як звали того співробітника?

— Господи, та не пам’ятаю я… Неприємне, таке, ім’я, схоже на назву якогось станка… І прізвище неприємне. Ірландське. Коли я жив в Англії, ми з ірландцями не спілкувалися.

— Фрейзер? — запитав я. — Фрейзер О-Ніл?

— Він. А що, він теж став видатним ученим?

— Ні, — пробурмотів я. — Видатним не став. Лише відомим, у вузьких колах…

І ось як, у якому вигляді і коли, мені здати цю інформацію Рему?!

Чи може, краще не треба?

Чорт…

— Ну, то як тобі секс зі справжнім чоловіком? — поцікавився тим часом Батько.

— Це… був цікавий досвід. Але повторювати його ми, звісно, не будемо.

— Так, вжеж… Чверть століття тому мені це здавалося набагато привабливішим… — він задумливо дивився в стіну, потираючи підборіддя, а потім перевів погляд на мене. — Наступного разу можна буде обійтися тим, що дійсно важливо.

— І що це?

— Твоя слухняність. Якщо вона є, без усієї іншої метушні можна й обійтися. Головне, що ти розумієш справжній стан справ — хто тут головний і не йдеш всупереч. Тоді, трахає тебе мій клон чи ні — вже не має значення.

Він помовчав, роздумуючи, і додав:

— Усе-таки добре, що ти не хлопчик. Хлопчики виростають і починають потім бунтувати.

— А я не виростаю, і не бунтую. А дівчатка? — запитав я.

— Жінки, хочеш сказати? Ах, так, ти ж питав мене про жінок! — Батько хмикнув, дивлячись, як я встаю зі столу й одягаюся, з холодком стороннього спостерігача, не роблячи спроб допомогти або подати що-небудь з одягу.

— Жінки — це завжди тільки функція, об'єкт для сексу, щоб вони там із цього приводу про себе не думали.

— Але… — не зрозумів я, — хіба ви не казали, що любили їх? Енджі? Ізабель?

— Так. Але ці винятки тільки підтверджують загальне правило. Любов до них принесла мені лише горе і неприємності.

— А… я? Ви сказали, що я — третє велике нещастя вашого життя.

— Ти схожий на жінок, тим, що не сперечаєшся і знаєш своє місце. І ти кращий за чоловіків тим, що в тобі немає суперництва, заснованого на природних чоловічих інстинктах. Ти взагалі потягу не відчуваєш, вірно?

Я кивнув.

— А отже, ти ніколи мене не зрадиш, ані заради жінки, ані заради чоловіка. І якщо тобі все пояснити, ти все зробиш правильно. Адже так?

Я знову кивнув. Повільно.

Застебнув черевики на липучках і поправив штанини поверх них.

— І ще, — продовжив Батько, — ти не вродливий. Твоя оболонка — не приваблива сексуально, що теж плюс. Якби я обрав того, іншого андроїда, у Комплексі давним-давно була б Троянська війна.

— Ось як? — пробурмотів я. — А Базиль ніколи не казав, що я не вродливий чи не привабливий…

— П-ф-ф-ф!.. Та що він бачив у житті, фільми на моніторі? Ніхто при здоровому глузді ніколи не прийме тебе за справжню жінку!

— А в чому різниця? Якщо слухняність і не конфліктність, як ви кажете, жіночі якості…

Батько засміявся, присівши на кришку столу, плескаючи людською кистю руки себе по стегнах і скриплячи всім наявним набором металевих накладок і сервоприводів.

— Зовнішність, Ітоне! До того, як хтось розгледить твої якості характеру, тебе оцінюватимуть за зовнішнім виглядом!

— Ви маєте на увазі… груди?

— Ні-ні-ні, — він майже зігнувся від хрипкого хихикання, а трохи віддихавшись, продовжив:

— У багатьох жінок настільки малі груди, що їх майже не видно, справа не в цьому. Я ж казав, жінки — це лише функція для сексу, чим ти слухав, Ітоне? Так їх сприймають чоловіки, так склалися гендерні стереотипи суспільства, так, зрештою, сприймають себе вони самі. І це відбивається на їхньому одязі та самопрезентації. Чим, в основному, жіночий одяг відрізняється від чоловічого, знаєш? Ну, так, звідки тобі… Будь-який жіночий одяг, якщо це не робочий комбінезон, скафандр або костюм хімзахисту, має спільні риси: по-перше, він максимально підкреслює і показує форму і розміри тіла. Тобто всі варіанти приталеного крою, тканин, що стягують, і весь спектр розрізів, вирізів і короткої довжини. Це зрозуміло навіщо? Показати самцям «товар обличчям», так би мовити.

— А… — сказав я, заносячи ці нові відомості в пам’ять, — а по-друге?

— По-друге, колір. Тут у нашого виду, на відміну від пташок-рибок, усе навпаки, самки дрібніші і яскравіші. І всіма цими кольоровими ганчірками, фарбуванням волосся, декоративною косметикою вони привертають увагу суворих і сильних самців.

— Статевий диморфізм, — кивнув я. — Але… я ж бачив трансляції з показів чоловічої моди і там…

Батько знову зігнувся від сміху.

— Чоловіча мода… У-у-у-ух… Хто тобі сказав, що всіх цих красенів у райдужному пір'ї сприймають як чоловіків? У кращому разі — як екзотичний різновид жінок, а жінки в нас хто? Об'єкт для сексу.

— Це в кращому? — підняв брови я. — А в гіршому, тоді як?

— У гіршому — як чоловіків, які скотилися до того, що самі визнають себе об'єктом для сексу, а не розумним суб'єктом.

— І в чому тоді різниця? — не зрозумів я.

— У тому, що з такими чоловіками можна не церемонитися. Вони міцніші і заздалегідь на це згодні, раз вибрали таку роботу! Та що ми з тобою обговорюємо?! Справжні чоловіки носять монохромний одяг, що приховує обриси тіла. Чорний, сірий, білий. Що більше кольору і яскравості, то більш сумнівний… — Батько покрутив пальцями в повітрі, — статус такого чоловіка.

Ми помовчали, він — хмурячись, я — фіксуючи нову інформацію.

— Ну, і третє, щодо жіночого одягу. Не функціональність.

— Як це?

— Усілякі божевільні штучки, що не мають жодного іншого сенсу, окрім як привернути увагу чоловіків і підкреслити себе, як об'єкт для сексу. Часто вони не приносять користі, як видалення волосся з тіла, займають багато часу, як косметика й укладання волосся, а деякі навіть шкідливі для здоров’я, як високі підбори або надто легкий одяг у холодну пору року. Або пластичні операції.

— Але… навіщо? Невже всі жінки так роблять?

— Не всі, і в різному відсотковому співвідношенні, але, щонайменше, один елемент зі списку присутній майже у кожної. Навіщо? Стереотипи, Іте. Гендерні стереотипи.

— Так ви тому намазали мені губи кров’ю? І одягли гумку на волосся?

— Саме тому. Ти занадто блідий, як для жінки, хоч і покірний. У мене банально не стояло на тебе без піднятого волосся, що оголює шию, і «помади» на губах. Я теж схильний до стереотипів, Ітоне, і я віддаю перевагу жінкам.

— Зрозуміло… У мене одне прохання, Вілле. Давайте збережемо наш сьогоднішній досвід із пошуку спогадів у таємниці.

Батько насупився, і я поспішив, пояснюючи:

— Базиль корисний, він єдиний постачальник генетичного матеріалу для величезної території, і якщо через ревнощі й хвилювання цей процес перерветься… Це нікому не буде вигідно.

— Гаразд, — сказав Батько, — хлопчиську справді нема чого про це знати. Але в той час, коли його не буде…

— Ви хочете продовжити займатися зі мною сексом? Вибачте, що нагадую, але ваша сперма безплідна. У цьому немає сенсу. А витрачати час на непотрібні дурниці не продуктивно.

— А ти справді кращий за баб, Ітоне — така суміш зухвалості й здорового глузду! Ніякої, тобі, затаєної жіночої підступності! І, відповідаючи на твоє запитання, ні — я не дуже хочу займатися з тобою сексом. Все-таки я вже занадто старий для всього цього лайна. Але маленькі знаки твоєї слухняності, мабуть, принесуть мені задоволення.

— Якщо тільки не в присутності Базиля, сер.

— Так-так, а тепер іди вже, вези наше цінне біологічне майно покататися, щоб він надмірно не психував. Ти ж зумієш його втішити й заспокоїти? А?

— Звичайно. Думаю, зумію, сер.

Я остаточно поправив тонку куртку на блискавці, одягнену зранку для поїздки, і непомітно поклав у кишеню клаптик вати з кармінно-рожевим мазком моєї псевдокрові й антисептика, в іншу прибрав стару фіолетову гумку для волосся, що належала Ванді. Не хотілося залишати поруч із цією людиною нічого «свого», що він міг би вважати «трофеєм». З цієї ж причини я забрав і гумку. І подумав, що зі списком жіночих якостей, присутніх у моєму характері, Батько крупно прорахувався. Точніше, недорахувався, як із наявністю підступності та нездатністю прийняти власне рішення, якщо він мені докладно пояснить «як правильно». Втім, про що тут говорити! Я ще не зустрічав чоловіка, який настільки сильно помилявся б щодо себе, власної величі та ролі жінок, які оточували його.

Перша, Ангеліна, втекла від нього, як Ліліт від Адама, закрила в «скляній труні» і створила нове, нехай і неповноцінне, людство. Друга, Ізабель, правильно оцінила і вчасно забрала плоди експерименту «Єва», зруйнувавши його мрію про безсмертя і змусивши пожертвувати рукою, майже життям, прикриваючи її відхід. А третя, Ванда, хто знає, що зробила вона, отримавши зразок, за яким приїхала і чим це нам ще відгукнеться.

Чому, чому він так фатально не бачить і не поважає розум жінок? І чому йому так «щастить» на зустрічі з видатними жінками в житті?

І серед них, на нещастя, вже двоє були генетиками…»

***

Дверцята машини грюкнули, зачиняючись за Мартіном, і я зрозумів, що ми стоїмо перед невеличким двоповерховим готелем, судячи з вивіски, на чистенькій, освітленій ліхтарями вулиці, а поруч гальмують інші автомобілі нашого кортежу.

Приїхали.