Глава 19

Пальці Базиля виводили лінії й кола на моїй шкірі. По руці, по плечу, по шиї.

— І-і-і-іте...

Я продовжував вдавати, що сплю, і відчув його подих на своєму обличчі. Баз повів лінію далі — з підборіддя униз, по грудях, підчепив край ковдри і, разом із ним, далі. На животі я перехопив його руку.

— А, то ти не спиш! — зрадів він. — Я так і думав!

Не сплю. Звісно, не сплю, мені це недоступно. Люди можуть радіти, страждати, творити дурниці, фатально помилятися у своїх діях від самовпевненості й «великого розуму», але потім заснути й під час сну перезавантажити систему. Радощі й тріумфи згладжуються, зайве відсіюється, подробиці забуваються, але й скорботи й неприємності теж стають менш гострими, а за допущені помилки вже не так соромно й можна жити далі. Вони навіть приказку відповідну придумали: «Ранок вечора мудріший». Будь-яка неприємність після сну стане здаватися меншою, з плином часу. Я ж такого блага позбавлений.

— Доброго ранку, — сказав я і розплющив очі.

— Усе гаразд? — Базиль сидів поруч, зі скуйовдженим після сну волоссям, і роздивлявся мене. — Ти вчора як повернувся — ні слова не сказав і лежав як труп. Я вже подумав, що ти зламався...

— Ні, я... — і що йому брехати про дивацтва своєї поведінки? — Мені треба було подумати.

Базиль слухав і гриз нігті.

— Вибач, ми пропустили збір матеріалу. Хочеш зараз?

— Ні, за минулу добу план виконано, — Баз відмахнувся і я помітив, що мініатюрну кріокамеру для польових виїздів переставлено з того місця, де я її залишив, на його тумбочку, біля ліжка. — Я хочу знати, про що ви вчора з Ремом розмовляли, що ти впав у таку задумливість?

— Як виявилось... Під час мого спілкування з Батьком з’ясувалася нова інформація не тільки для тебе, про вірус і розробки з безсмертям, а й для Рема.

— Про що?

— Це стосувалося тієї жінки, що працювала в нелегальній лабораторії. Особисті відомості, Базе. Для тебе це інтересу не становить, тільки для Рема.

— Справді? — насупився він. — І це все?

— Ще... — тягни не тягни, а зізнаватися треба. — Ремігус тепер знає, що я андроїд.

— Ти сказав йому?!

— Він сам здогадався.

— Як?!

— Базе, він просто розумний, — ну, так, не казати ж, що я сам підштовхував його до цього висновку... — Рем просто склав усі уривки фактів зі своїх спостережень і здогадався.

— І... що? Як він зреагував?

— Вигнав мене за двері. Тут же. Казав же, що ти помиляєшся щодо його симпатії... — чому ж мені так боляче від цієї думки? — Але, рано чи пізно, він усе одно здогадався б — зовнішність у мене не змінюється, і це вже помітно, — я відвернувся, придушуючи зітхання, і взявся одягатися. — Базилю, іди поснідай. Зустрінемося в холі, біля виходу...

***

Збирався я довше, ніж розраховував: учорашня розмова, як люди кажуть, «камінням лежала на душі», і перспектива провести з Ремом і Базилем увесь сьогоднішній день ентузіазму не додавала. Ноутбук я залишив у номері і, глянувши наостанок у дзеркало (чорна футболка, чорні штани і черевики, чорна мішкувата куртка, бліде обличчя і біле волосся, зібране дешевою ганчірковою гумкою в короткий хвіст), пішов униз.

У холі готелю було порожньо, якщо не брати до уваги дівчину на ресепшені та Мартіна, який махнув мені рукою, кваплячи, і вийшов на вулицю. Я рушив слідом. Зітхнув, навалюючись на вхідні двері з візерунковим склом: не думав, що опинюся один, коли настане момент знайомства з реальним світом...

На вулиці було сліпуче яскраве сонце. Воно заливало світлом стіни будинків навпроти, асфальт, відбивалося у шибках вікон і полірованих поверхнях машин, що стояли по той бік дороги. Біля джипа курили хлопці з нашого супроводу, у цивільному одязі, біля легковика, чорного і блискучого, я побачив руду шевелюру Мартіна і чорняву голову Рема. Базиль стояв там же і розмовляв по телефону, повернувшись спиною. Ремігус похмуро дивився на мене, засунувши руки в кишені, а Мартін знову нетерпляче махнув, запрошуючи поквапитися.

Я ступив раз, другий, вийшов з тіні навісу над вхідними дверима готелю, і сонце засліпило, ніби спалахом наднової... Я зупинився, заплющивши очі і втративши орієнтацію в просторі. Світ, навіть крізь закриті повіки, перетворився на палаючу червоно-жовтогарячу магму. Відступити назад у готель? Але я вже не був упевнений, в якому той боці. Безглузда ситуація...

І вона продовжувалася.

Й тривала далі...

І тривала...

Я стояв на вулиці, ледве утримуючись від непродуктивних панічних дій, засліплений і загублений, і не знав, що робити.

Сонце гріло один бік обличчя, теплий вітер ворушив волосся і полу розстебнутої куртки, чулася тиха гомінка людських голосів через дорогу, зліва направо прошурхотів звук машини, яка проїхала геть, пахнуло вихлопом від двигуна внутрішнього згоряння, що працював на бензині. Я стояв, заплющивши очі і зависнувши в помаранчевому мареві, і відчував тільки асфальт під ногами. І самотність. Здавалося, мене зараз знесе сонячним вітром з поверхні цієї планети, і я відірвусь і полечу, все далі й далі, поки не зникну зовсім у порожнечі безкінечності...

— Ну? Довго ми на тебе чекатимемо?

Я повів головою, намагаючись визначити, звідки йде голос Рема. Безуспішно. Прикрив долонею очі від світла, що пробивало крізь повіки. Я не хочу, не хочу падати! Це буде такий жалюгідний та театральний ефект!

— Ітоне?

Я повернув голову в бік багряно-жовтогарячої порожнечі, звідки чувся голос. Чи він був там? Тіло ставало все легшим і нахилилося, намагаючись злетіти в невагомість.

— Агов, не падай-но! Ти що серйозно? — рука Рема обхопила мене за плечі, зупинивши сковзання у сонячну та яскраву порожнечу.

— Надто світло, — пробурмотів я, уткнувшись у тканину його піджака і вдихаючи знайомий запах дезодоранту та сигаретного диму. — Здалося, що я залишився сам... і мене здуває вітром...

— Хм ... — Рем стиснув мої плечі, утримуючи на місці. — Баз казав, що агорафобія пройшла? Що ти виходив на дах? Брехав, чи що?

— Дах — контрольований простір ... Як частина поверхні корабля, там я знав все до сантиметра, а тут ...

— Дідько, — Ремігус таки притягнув мене до себе. — Хочеш повернутися до готелю? Чи підемо до машини? Це я винен — відвів База, кинув тебе самого...

— Це тому, що я андроїд? Ти вважаєш, я небезпечний для нього... — хотілося відпихнути Рема, разом із його знайомим запахом і невдоволеним голосом, але я тільки сильніше заплющив очі і вчепився в тканину піджака обома руками.

— То це був не жарт. Про андроїда. А я так сподівався ... — він хмикнув і раптом притис мене міцніше. — Поганий з тебе бойовий вертоліт, однак. Зовсім нікчемний!

Я підняв голову, прислухаючись до гіркої іронії у його голосі. Рука на моїх плечах давала почуття захисту та надійності, але іронія звучала дивно, ніби пожирала саму себе.

— Насправді моя специфікація, якщо перевести її на людські професії, швидше, диспетчер. Я мусив керувати іншими. Тими, кого намагаюсь знайти. Небойова спеціальність. Управління.

— Чому ж ти вчора збрехав? — тихо спитав Рем.

— Ти військовий. Мені здавалося, визнати свою небойову спеціальність — це все одно, що підтвердити, ніби я холодильник. Побутовий прилад. Мені хотілося справити враження.

Рем перечепився і зупинився, не доходячи до машини. Притиснутим до нього плечем я відчув як почастішав його пульс, а розплющивши очі, побачив нерухомий, спрямований на мене погляд.

— Все в порядку? — запитав я.

— Ні... Чому ж ти це зараз розповідаєш?

— Тому що ти спитав. І тому, що це правда.

— Що ж, — він зітхнув і направив мене далі, до відчинених дверцят машини, де на задньому сидінні вже влаштувався Базиль. — Враження ти справив ... І навіщо я тільки почав розпитувати?

***

Перш ніж випустити нас біля магазину, Ремігус дістав з бардачка чорні окуляри і простягнув мені.

— Візьми. Не знаю, чи допоможе? Ти впевнений, що не хочеш назад до готеля? Адже ніхто не змушує робити покупки саме сьогодні...

Я одягнув окуляри, і навколишній світ затягнувся темною пеленою, втратив лякаюче яскраві фарби та об’єм, став схожим на добре стилізовану під реальність комп’ютерну гру. Я приспустив окуляри на ніс і повернувся до Базиля — його волосся з попелясто-сірого знову стало кольору бляклого золота, а очі блакитними.

— Вирішуй сам, — кивнув Базиль і послабив обійми навколо моєї талії. — Я з однаковим задоволенням як повернуся до готелю, так і подивлюся, що ти задумав купити. Мені здається, Рем просто боїться, що ти виграєш суперечку, і йому доведеться розплачуватися секретами фракції, але дивись сам, Іте.

— Гаразд, — кивнув я, погладив його по пальцях, але відсторонився з обіймів. — З окулярами й справді краще. Я хочу продовжити. Будь ласка, не відпускай мою руку на вулиці, доки я не звикну перебувати поза приміщеннями. Мені треба мати точку опори. Щось надійне.

— Звичайно, — усміхнувся він у відповідь. — Давно мріяв потриматись за ручки на очах у всіх!

Я зітхнув, подивився на Рема і торкнувся окулярів:

— Дякую.

— Ідіть уже, — пробурчав він і відвернувся. — Картку не забув? Ми з хлопцями зачекаємо на вас...

***

Назад до машини ми вийшли майже за дві години.

Базиль чіпко притримував мене, як і обіцяв, і посміхався — що саме він знайшов смішним у тому, як я купував одяг, я так і не зрозумів. На мій погляд я діяв правильно і раціонально: записав для менеджера, що підійшов до нас, цифрові позначення штрих-кодів всього, що запланував напередодні купити. Поки він посилав кур’єра на склад за чимось відсутнім, я пройшов у частину магазину, орендовану літнім перукарем і попросив зробити мені жіночу стрижку, але максимально зберегти довжину волосся.

Коли через півтори години Мартін заглянув, за дорученням Рема, дізнатися «як там у нас справи», майстер якраз знімав обернуте навколо мене простирадло.

— Ну, як, містере Медісон? — запитав я, повертаючись на кріслі, що крутиться, до рудого медика Рема.

— Нащо тобі це було треба? — спантеличено спитав він, відступаючи.

— Що так погано? — спитав його Базиль, прикусивши зігнутий палець, щоб стримати сміх.

— Н-ні, не погано, але... Не скажу, щоб стало краще, ніж вранці, вибачте, пане Базилю... Просто... Тепер його худу шию видно. Зовсім як дівчисько... — Мартін позадкував до виходу і, вже відчиняючи двері і думаючи, що ніхто не почує, додав:

— Жалюгідне видовище...

Але тут під’їхала машина зі складу, і я зайнявся приміркою одягу. Оскільки фасони та розміри я вибрав ще вчора, то просто надів усе, що збирався, а решту покупок, як і чорну форму прибиральника, тим самим кур’єром відправили до готелю. Декілька хвилин ми витратили, щоб вперше в житті розплатитися карткою — і ось ми з Базілем вже на вулиці.

Я поправив окуляри, невелику сумочку через плече, в яку зручно повинна була поміститися кріокамера, яка залишилася в машині, перевірив положення тіла при центрі тяжкості, що змістився з-за каблуків, стиснув пальці на лікті Базиля і подивився на Мартіна і Рема, які чекали нас у машини. Мартін одразу відвернувся, а Ремігус, пройшовши поглядом по фігурі зверху до низу, задивився на мої туфлі, так і не донісши запальничку із вже запаленим вогником до сигарети.

— Чудово, — пробурмотів Базиль і накрив мою руку на згині свого ліктя долонею. — Для мене ця поїздка вже виправдана.

Я повернув голову і побачив злі веселощі в його примружених очах і трохи піднятому куточку губ.

— Нехай відчує себе на моєму місці! Тепер я точно знаю, що наш поблажливий друг теж вміє витріщатися, як і інші люди!

***

Після відвідування крамниці з одягом ми деякий час гуляли центральними вулицями цього містечка.

Базиль виглядав мирним і безтурботним: розглядав ліпнину на фасадах двоповерхових будинків, підставляючи сонцю обличчя і притримуючи мою руку на своєму лікті. Він усміхався, і теплий вітер ворушив його волосся. Я освоювався з новим образом і стійким переміщенням у незвичному взутті, порівнював свою ходу та поставу з іншими жінками, що траплялися назустріч, розглядаючи їх прямо і у відбитках вітрин.

Мушу визнати, що ми з Базілем чудово виглядали разом — це розумів навіть я. Але якби мене попросили проаналізувати складові цього «чудово» — я не зміг би. Чи було це гармонійним поєднанням пропорцій наших фігур, які ідеально вписувалися в прийнятні стандарти статевого диморфізму людської раси? Чи це було так само відповідне поєднання стилю нашого одягу, наполовину ділового, наполовину зручного і комфортного для пересування в умовах міста? Чи, може, справа була саме в цьому виразі легкої та безтурботної, як весняний вітер, посмішки на обличчі Базіля? У Комплексі така посмішка з«являлася у База тільки зрідка, на кілька секунд, коли він дивився на мене, а тут він так дивився на все — на будинки, вивіски, вітрини, перехожих, на напіврозпущені бруньки на гілках дерев, які росли вздовж вулиць...

— Здорово, що ми поїхали, правда? — Базиль повернувся і, не забираючи ліктя, пішов переді мною спиною вперед.

— Тобі тут подобається? — спитав він, розсіяно оглядаючи вулицю. — Усі такі... мирні. Наче й не було жодної пандемії. Та вони й не знають.

— Заради цього ти й живеш, — сказав я. — Щоб тут було мирно. Щоб вони не знали. Щоб вони жили.

— Так, звісно...

Ми пішли далі. В одному місці Базиль пригальмував, і я простежив за напрямом його погляду — на скромну, але стильну вивіску над дверима з рифленого непрозорого кольорового скла, що вела у напівпідвал, і непрацюючими, за денним часом, парними світильниками з двох боків у вигляді квітів: «Стрип-бар» Чарівна орхідея".

— Хочеш зайти? — спитав я.

— Ні-ні. І вже точно — не з тобою.

В іншому місці пригальмував вже я, і тепер прийшла черга База вивчати вітрину магазину, який мене зацікавив.

— Секс-шоп? — запитав він, піднявши брови.

— Я подумав, може, ти хочеш щось придбати?

— Я? Чого б це? — Базиль насупився, вивчаючи моє обличчя. — Мене все влаштовує.

— Гаразд, — не став сперечатися я.

— Єдине, що мені потрібно — твоя компанія...

Він відвернувся, і ми повільно рушили далі вулицею.

Під час цієї прогулянки ми зайшли до книгарні, парфумерної, магазину квітів і канцелярського приладдя, а також бачили вуличні кіоски з численними яскравими пакетиками з запаяною в них дешевою їжею. З цікавості я зупинився і прочитав склад вмісту на деяких із них — і після цього, не слухаючи умовлянь і заперечень, відвів База геть, подалі від них. Люди геть божевільні, якщо їдять таке — подібний склад інгредієнтів не став би вживати навіть я, з моєю системою переробки органіки!

Коли сонце змістилося і день перевалив далеко за половину, я нагадав Базилю:

— Тобі час обідати. Повернемося до готелю чи це можна зробити і тут? У фільмах показують, що їсти можна і в місті, мають бути спеціальні заклади.

— Тут, — усміхнувся він. — Поїсти у місті — така екзотика!

Базиль схилився до легкової машини, яка їхала за нами, і через хвилину з неї вийшли Рем і Мартін. Джип теж зупинився і наші хлопці в цивільному, деякі залишилися на вулиці, а решта попрямувала разом з нами до затишного ресторанчика швидкого харчування з відчиненими, з приводу теплого дня, дверима, червоно-білим матер’яним навісом і столиками прямо на вулиці. Варто нам було підійти, як назустріч виїхав хлопець-офіціант на роликових ковзанах і запропонував вибрати столик під навісом або пройти всередину.

— Всередину, — наказав Рем.

Баз знизав плечима, і ми слухняно попрямували у відчинені двері.

***

Темне приміщення ресторанчика створювало приємний контраст з яскраво освітленою вулицею. Я відпустив лікоть Базиля, зняв окуляри і озирнувся.

Не дуже велике приміщення, стійка з відкритим вікном на кухню, кілька столиків із широкими проходами між ними. Повз нас плавно проїхав хлопець-офіціант у чорних штанях та оранжевій сорочці, з невеликим білим фартухом та рушником на згині руки. Він м’яко загальмував і почав записувати в блокнот замовлення у сім’ї за сусіднім столиком. Чоловік диктував, жінка садовила на стілець хлопчика років шести, другий хлопчик, трохи старший, уже сидів і неспокійно поглядав під стіл, куди прилаштував, мабуть, нещодавно куплений подарунок — середніх розмірів м’яч для якоїсь гри. Хлопчик раз у раз підсовував м’яч то ближче до свого стільця, то до ніжки столу, то назад.

Ми сіли і Базиль одразу ж розкрив карту меню.

Приміщення наповнювала тиха музика та незнайомі мені аромати їжі. Крізь відчинені на вулицю двері було видно, як вітер плескає смугастим тентом і грається одягом перехожих. Мартін рішуче сів поряд — напевно, йому було наказано не залишати нас без охорони ні на хвилину, ще кілька наших хлопців-інквізиторів розмістилися за сусідніми столиками. Рем та Алі тихо перемовлялися біля виходу.

— Вже вибрали? — звернувся до нас офіціант, тримаючи блокнот напоготові.

Я зазирнув у меню і нерішуче закрив його. Лише найменувань кави було штук десять, не кажучи вже про інше, і жодної з цього списку страв я не знав.

— Мартіне... Пане Медісон, — виправився я, побачивши, як ворухнулись брови рудого. — Не підкажете, що з цього найменш шкідливо використати?

— Це ви для себе, пане секретарю? Побоюєтеся зіпсувати фігуру?

— Не боюся, — чомусь у його словах мені почулися глузування й недоброзичливість. — Я питаю вас як медика, для пана Базиля.

— Іте, не будь таким занудою, — втрутився Базиль. — Людям варто іноді з’їсти щось смачненьке, навіть якщо воно не дуже корисне. Це поліпшує настрій.

— Це правда, — неохоче погодився Мартін. — Від одного разу нічого не буде, проте... Суп візьміть, з локшиною — у подібних місцях їх непогано готують, навіть дітям їсти можна. Салат, ось цей. Порція риби під соусом. Але — жодного кетчупу та майонезу. Жодної смаженої картоплі та напоїв з коли. Краще чай, сік чи кава. Морозиво ще можна взяти — в Компл ... — він поглянув на офіціанта, — хм, морозива не було. Ви згодні?

Базиль радо кивнув.

— Три порції? — уточнив офіціант, який з посмішкою слухав обговорення.

— Дві, — сказав я. — Мені... Що у вас найкалорійніше з цього списку, але невелике за обсягом?

— Тістечка. З кремом.

— Добре. І кави. З вершками. І потрійною дозою цукру.

Офіціант кивнув і, плавно вписуючись у повороти, поїхав на кухню.

— Погладшаєш — любити не будуть, — знову незрозуміло прокоментував мій вибір Мартін. — А слово «доза» вживається щодо наркотиків чи лікарських засобів, а не щодо цукру.

— Не погладшаю, — відповів я, знову намагаючись зрозуміти, чим я йому не догодив. — Що ж до слова «доза», то його вживання щодо кількості цукру я вважаю допустимим згідно з правилами сучасної мови.

Мартін повернувся, маючи намір заперечити, але тут Базиль тихо грюкнув долонею по столу.

— Заткніться, пане Медісон і не лізьте не в свою справу, — дивлячись йому в очі, тихо сказав Баз. — Інакше це призведе до конфлікту між нашими фракціями та мордобою. Прямо зараз.

І Мартін заткнувся.

Через деякий час нам привезли замовлення. Я глянув на Мартіна і акуратно скуштував кожну з призначених для Базиля страв. Не знаю, наскільки це було добре на людський смак, але отрути там точно не було. Підсунувши блюдце з тістечком до себе, я підчепив ложечкою частину крему.

— Ну як тут у вас? — Ремігус залишив біля входу другого помічника та підійшов до нас.

— Шефе, — підхопився Мартін, — ви вже звільнилися? Можна я тоді до хлопців піду, щоб...

Невідомо, чим Мартін хотів обґрунтувати своє палке бажання покинути нас, але тут сталося кілька подій одразу.

По-перше, хлопчик за сусіднім столиком ненароком штовхнув свій м’яч занадто сильно, і він покотився в прохід.

По-друге, офіціант, що їхав цим проходом з підносом, повним стосів з тарілками, наїхав на м’яч, спіткнувся, змахнув руками і, розвернувшись навколо своєї осі, почав падати, судячи з траєкторії, прямо на мене.

По-третє, Ремігус ступив між нами і, виставивши руку, відбив піднос, що злетів убік.

По-четверте, оскільки руки Рема були зайняті підносом, офіціант спиною влетів у нього і вони вже разом, збиті інерцією зіткнення, почали завалюватися на наш стіл.

По-п’яте, я схопився і втримав їх від падіння, упершись долонями Ремігусу в спину.

І, по-шосте, весь посуд, що злетів у повітря, впав на підлогу, розбиваючись і розкочуючись, і дружно заверещали діти.

— Нічого собі... — сказав Мартін і тихо вилаявся.

— Іте, — видихнувши, сказав Рем, — постав нас рівно.

— А, звичайно, — і я пересунув цю живу скульптуру з нахилу в сорок п’ять градусів над нашим столом у положення, перпендикулярне підлозі.

— А тепер, — прошипів Рем, — зроби таку ласку — прибери від мене руки.

— О. Звісно...

Рем підняв і відсторонив офіціанта, що врізався в нього, і поставив на підлогу, трохи почекавши, поки той не утвердиться на ковзанах, що роз’їжджалися по битому посуді, а потім підняв руку до обличчя.

— Вибачте! Ми зараз же все приберемо! — звернувся до нашої компанії офіціант і знову спіткнувсь на уламках.

— Ви не постраждали? Все в порядку? — поспішав до місця подій керуючий менеджер, в такій же, як у офіціанта помаранчевій сорочці, з бейджиком, але без фартуха. — Ми просимо вибачення за завдані незручності! Як компенсація — ваш обід буде за рахунок закладу, згодні?

Рем кивнув йому і не озираючись вийшов надвір. Десь із глибин ресторану, мабуть, з кухні, прибігли дві дівчини в такій же чорно-помаранчевій формі і почали змітати битий посуд на великі совки. На одному з осколків тарілки я раптом помітив краплі крові — ніколи не сплутав би свіжу кров з кетчупом — і повернувся в той бік, куди пішов Рем, але ні у вікно, ні крізь відчинені двері його не було видно.

— Вибач, — сказав я Базилю і, піднявши стілець, який впав, сів до столу. — Якби я був швидшим...

То що? Рему не розбив би ніс, офіціант, який врізався в нього потилицею? Навіщо Рем узагалі кинувся його перехоплювати? Навіть якби офіціант налетів на мене — що з того? Адже небезпеки для Базиля від такого зіткнення не було. Та й ні для кого смертельної небезпеки не було, максимум, що нам загрожувало — забруднитись...

— Нічого, — озвався Баз і присунув ближче тарілку з супом, — я ж бачив, що ти не спеціально. Це форс-мажор, як і перед готелем. Але в інший раз — краще його не торкайся. Ти обіцяв.

Я подивився на Базиля і помітив такий самий ошелешений погляд і підняті брови Мартіна. Можливо, у нас з цим хлопцем все ж таки є щось спільне: з подій, які щойно сталися, ми з ним зрозуміли щось одне, а от Базиль — щось геть інше.

І все ж, навіщо Рем це зробив?

***

Машина зупинилася перед готелем, і я впіймав похмурий погляд Алі Саєва, спрямований на нас у дзеркальце заднього виду. Мартін, що сидів поруч з ним на передньому сидінні, дивився вбік і мовчав від самого ресторану. Після того як Ремігус вийшов, затискаючи закривавлений ніс, і зник разом з другою машиною, місія з повернення нас із Базом до готелю, впала на двох довірених помічників, що їх не потішило.

— Ну, що, панове вчені, — запитав Алі, знову блиснувши на нас чорними очима через овальне дзеркальце, — на сьогодні все? Чи ви ще кудись хочете?

— Ні, ми... — почав я, але Базиль, який виявивши пропажу Рема та більшої частини наших супроводжуючих, був у піднесеному настрої, всю дорогу назад, ненав’язливо закидав руку мені на плече, змушуючи щоразу терпляче її знімати, смикнув за відвороти купленого сьогодні пальто... і накрив мій рот поцілунком.

— А! Фу-у-у! Що це?! — Баз відсахнувся від мене і з подивом дивився на рожевий, жирно блискучий слід на своїй долоні, якою щойно витер губи. Така сама рожева смуга виднілася і на його обличчі. І, напевно, й на моєму.

— Помада, — відповів я. — Перукар сказав, що при такій блідій шкірі та губах, варто користуватися косметикою.

— Не допоможе, — буркнув Мартін крізь зуби і прикрив рукою очі. — Дівчисько з тебе ще безглуздіше, ніж до того був пацан. Ти не схожий на дівчину.

— Дійсно? — я скоса глянув на Базиля, який хмикнув та безуспішно намагався стерти з обличчя смугу помади, і уточнив у Мартіна:

— А на кого схожий?

— На дохлу комаху. На засушеного богомола-альбіноса.

Базиль завмер і навіть Алі Саєв обернувся до Мартіна, убитий його метафорою.

— І в чому помилка? — запитав я. — Що не так із моїм видом?

— Як би це сказати... — Мартін почухав потилицю. — Ти тільки не засмучуйся, Ітоне ... Ну, сексу в тобі немає. Живості. Бездушний ти якийсь. Нудний. Жодна дівчина так себе не веде. Ти... не виставляєшся. Не в захваті від свого тіла, не підкреслюєш його. Хоча, як це може бути у... Ой! Вибачте, якщо що! Ти ж сам спитав!

— Все нормально, — відповів я. Те, що говорив Мартін, збігалося з тим, що повідомив про ґендерні стереотипи Батько. — Що небудь ще?

— Ну... Якщо ти справді хочеш себе за бабу видати, то краще не брючний костюм, а спідницю одягни. Все одно викриють, коли роздивляться, але не так швидко. І — розмовляти — у жіночому роді треба! І про себе, і всім навколишнім.

— Логічно, — промимрив я. Чому я про це не подумав?

— Але краще — кинь цю задумку й не ганьбись, — зітхнув Мартін.

— Усі так вважають? — запитав я.

— Ні, — Базиль взяв передану йому Мартіном паперову серветку і простяг мені. — Я так не вважаю. Ітон навчиться. У нього виходить усе, за що він береться. Зрештою, пройшло дуже мало часу для висновків. До того ж — так він виглядає старшим. Вже не на сімнадцять, а на двадцять п’ять. Може, навіть на двадцять сім.

— Це... аргумент, — погодився Алі. — Хай краще вас, пане Базілю підозрюють у поганому смаку, ніж у зв’язку з неповнолітніми. Вже зиск, як не подивися. Заради цього можна підіграти.

— Дякую, — сказав я, стираючи рештки помади з обличчя і бгаючи серветку. — Я не прошу мені підігравати, просто не заважайте. А тепер ходімо в готель. Досить на сьогодні прогулянок.

***

У номері я спочатку розпакував коробки, надіслані з магазину одягу. Розвішав покупки у шафі. Розставив кілька пар нового взуття. Зняв і повісив брючний костюм, в якому сьогодні гуляв містом, провів по ньому пальцями, гадаючи, де могли б залишитися плями з брудних тарілок, якби Рем не встряг поміж мною та офіціантом.

«Забери від мене руки», сказав він.

— Ітоне, ти сердишся? — весь цей час Базиль сидів на дивані і спостерігав за моїми діями.

— Ні. З чого ти взяв?

— Ти вже двадцять хвилин порпаєшся з речами і ні слова не сказав. І жодного разу не глянув на мене.

— І що? Хіба я мушу тебе постійно розважати? З цим ти чудово справляєшся і без мене. Хоча добре знаєш, як мені це не подобається.

— Ти про поцілунок у машині? Вибач. Я просто...

— Не треба. Не утруднюйсь пояснювати. Ти щоразу обіцяєш, що не афішуватимеш наші стосунки на людях, і щоразу знову це робиш.

— Ітоне...

— Виглядає це як примхи розбещеної людини, яка не може — і не хоче! — тримати себе в руках. Ти сам псуєш свою репутацію в очах оточуючих. І мою, до купи. І всього загону.

— Вибач...

Я змахнув рукою, відкидаючи вибачення, і пішов у душ. Проте Базиль притримав двері й увійшов слідом.

— Що таке? — здивувався я. — Розмова настільки нагальна, що не чекатиме десять хвилин? У чому причина того, що тільки-но вибачившись, ти відразу порушуєш мій особистий простір? Вирішив втілити один із сюжетів порнофільмів про секс у душі?

— Іте, нащо ти так? Ні, я не відмовився б, але... Можна я просто тут постою? Обіцяю, що чіпати не буду. Подивлюсь тільки.

— Та на що тут дивитися? — його нав’язливість дратувала, а ще більше дратувало те, що я не розумів його поведінки. — Цікаво як засушена дохла комаха буде водою обливатися? Чим більше з вами, людьми, спілкуюся, тим більше почуваюся інвалідом!

Я скинув одяг і, відвернувшись, став під до упору відкручений душ. Ванна відразу наповнилася паром. Штучна шкіра рипіла під пальцями — раз і назавжди заведений порядок миття власного тіла йшов своєю чергою. Зник квітковий аромат гелю для укладання волосся, вибігли разом з водою слабкі залишки запаху того тістечка з ресторану і всього, з чим я за день стикався, у тому числі останні мікрони сигаретного диму з піджака Рема.

«Прибери від мене руки» — сказав він.

Я знову став собою — ні власного запаху, ні статі, ні місця у людському соціумі. І тому те, що я почув крізь шум води... Мабуть, мені здалося.

— Що ти сказав? — тепер, коли вода була вимкнена, залишився лише звук крапель, які падали з волосся.

— Я кажу, що жахливо за тобою скучив. Тому й веду себе як дурень. Намагаюся привернути увагу.

— Це ти зараз пожартував, чи що? — я взяв поданий Базом рушник, подивився на нього, але так і не витерся. — Скучив? Вчора — лише вчора, Базе! — я провалявся з тобою у ліжку весь день, причому без одягу! Коли це ти встиг скучити?!

Я накинув халат і, відсунувши Базиля з дороги, вийшов у спальню. За вікном весняний вечір переходив у сутінки, десь далеко майнули жовті іскорки — люди у місті починали запалювати електрику, повернувшись із роботи додому. Незабаром повинні доставити замовлену вечерю. Треба вдягнутися.

— Ти думаєш, я брешу? — Базиль стояв і дивився вниз, стискаючи та розтискаючи кулак. — Так, ти був тут на ліжку весь день. Але ти не був зі мною. Дуже, знаєш, дивне почуття — обіймати когось, хто настільки зайнятий своїми справами, друкуючи на ноутбуці, що він не має часу навіть поглянути на тебе. Я почував себе... прозорим. Неіснуючим. Господи, Ітоне, навіть образи і ненависть Батька мені переносити легше, ніж твою байдужість!

Базиль заметушився по кімнаті, а потім зупинився навпроти і тихо спитав:

— Я що, зовсім нічого не значу для тебе?

— Це не так.

— Коли ти сказав, що зміг відкрити папку з фотографіями, я сподівався... Ти ж зрозумів який був пароль, хіба ні? Інакше не відкрив би. Те, ким ти для мене є.

— Пароль був — «коханий».

— Так. А ти... Ти?

— Що ти хочеш від мене почути, Базе? Що я тебе люблю? Вибач, ні. Я створений не для цього, ти сам знаєш.

— Значить, ні... — прошепотів Базиль.

— Якщо тобі хтось дорогий — це ще не означає, що він повинен грати у твої ігри. І якщо ти когось любиш, це не виправдовує твоїх дурощів чи жорстокості по відношенню до цієї людини. Звичайно, якщо я для тебе — людина.

— Щодо дурощів — згоден... Але хіба я був жорстокий до тебе, Ітоне? Коли?

— Завжди, коли вимагаєш від мене неможливого. Через це я і почуваюся інвалідом... Коли порушуєш особисті межі, — я показав на двері ванної кімнати, — коли своєю поведінкою вкидаєш мене в емоційну взаємодію з іншими людьми і вони починають ненавидіти, зневажати чи строїти на мій рахунок свої плани та припущення. А мені цього не треба, Базе!

— Гаразд... Кохання тобі не потрібне. А дружба? Розуміння? Емоційна взаємодія буває різною, хіба ні?

— Ви, люди, плутаєте розуміння зі співчуттям, а співчуття з підкоренням, і для вас це суто павутиння, яке ви самі навколо себе плетете.

— А ти, значить, не плутаєш... — Базиль опустився на підлогу біля ліжка, ніби в нього разом скінчилися сили. У сутінках, що заповнили кімнату, не було видно вираз його обличчя.

— Я андроїд, я не плутаю.

— Ну, хіба що тому...

Я підійшов і сів біля нього, на край ліжка — чомусь здавалося важливим побачити його обличчя після того, як ми все з’ясували, і перемога залишилася за мною.

— Базе...

Я простяг руку і торкнувся його обличчя — щока була мокра. Базиль трохи схилив голову, потягнувшись за моєю долонею. Безнадійно. Чисто інстинктивно.

«Прибери від мене свої руки» — сказав сьогодні Рем, перш ніж піти.

— Базе...

Я провів пальцями по його щоці.

Торкнувся губ.

Провів по них раз, другий.

Великим пальцем відкрив їх.

І тут Базиль подався вперед і взяв мій палець у рота.

Ну ось. А я тільки-но похвалився, що не плутаю співчуття з підкоренням.

Але наскільки ж його підкорення було солодким!

***

Через кілька годин у двері нашого номера пошкреблися. Потім постукали. Тихо, але наполегливо.

Я взяв мобільник Базіля і подивився — три години двадцять дві хвилини після опівночі. Хто це може бути? Явно не покоївки... Довелося накинути поверх піжами халат і піти відкривати. У коридорі стояли Алі та Мартін.

— Пане Саєв? Пане Медісон? Чим можу бути корисний?

— Вибачте, що так пізно, пане секретарю, але...

— Ану, хто тут у нас? Ремігус повернувся? — На моє плече лягла рука База, сам він стояв поруч, за моєю спиною, в накинутому на манер римської тоги, простирадлі на голе тіло.

— У тому й річ, що — ні, — промимрив Алі.

— Бачу, — погодився Базиль. — А я думаю, куди це Іт серед ночі підірвався? Дай, думаю, подивлюся, до кого це він на побачення вирушив.

Моєї ноги щось торкнулося і, опустивши руку, я натрапив на пістолет у долоні Базиля. Я обхопив його кисть разом зі зброєю і спробував збагнути — чого можна чекати далі. По тому, як Мартін відхитнувся і розширилися очі Алі, було зрозуміло, що пістолет вони теж помітили. Але не відступили.

— Вибачте, сер, за цей пізній візит, але в нас... ситуація, — сказав Алі.

— Пан Бартон після ресторану взяв наших хлопців, майже всю групу, і поїхав до Репро-Центру.

— І що? Він не повернувся?

— Гірше, пане Базиль. Годину тому його телефон та телефони всіх, хто з ним поїхав, опинилися поза зоною доступу. А коли ми спробували визначити місцезнаходження їхніх машин, то не змогли цього зробити. Послана до Репро-Центру людина щойно повернулася і сказала, що біля будівлі машин немає.

— І куди він міг поїхати? — запитав Базиль.

— У тім то й річ, що нікуди. Він би вас нізащо не кинув.

— Ми зможемо без нього повернутися до Комплексу? — спитав я.

— Теоретично — так, якщо зв’яжемося з нашою фракцією та запросимо допомоги, але... це пов’язано з багатьма складнощами, — зітхнув Саєв і опустив голову. — Не зрозумійте мене неправильно, я відданий нашій фракції, але за такого перебігу подій ви ризикуєте «загостюватися» у нас надовго. І це аж ніяк не допоможе шефу. Якщо з ним і хлопцями біда, то на нас чекає чергова хвиля розподілу влади... А ви, вибачте за прямоту, пане Базілю, цінний заручник.

— Ясно, — сказав я. — Хлопці, йдіть спати, якщо зможете. Нам із паном Базілем треба порадитись. Приходьте зранку — обговоримо, що робити далі.