Глава 3

Мені здається, чи Базиль таки мене уникає?

Ремігус Бартон став бувати у нас частіше, і у складі супроводжуючих своєї фракції, і сам по собі, коли затримується після переговорів і вживає органічну їжу разом із Базилем.

Цікаво, це і є те, що між людьми називається “дружба”?

Якось вони сиділи у переговорній і церемонно пили каву з випічкою. Я заніс звіти з лабораторії та нагадав, що таке вкидання вуглеводів дуже різко змінює кількість цукру в крові. Ремігус підняв брови, і витріщився на мене, а братик схопив свою чашку і почав посилено розглядати її вміст. Коли я вийшов за двері, Рем сказав:

– Слухай, Базе, а це взагалі, хто? Твій секретар?

– Ну, так, секретар, але не тільки… Це Ітон. Ми виросли разом. І… Він знає все, і якщо раптом щось станеться, можеш звертатися до нього. Після Отця Ітон найбільше знає про клонування і все інше. Навіть більше за мене.

– Виросли разом? То він один із твоїх братів? Не дуже схожий. Хлипкий якийсь…

– Н-ні, не зовсім із братів. Чи не біологічно. Хоча, в якомусь сенсі… Слухай, замнемо, доки він не почув…

Але я почув, зачинені двері для мого слуху зовсім не перешкода, проте я не зрозумів цієї розмови. Як люди примудряються видавати такий невиразний потік інформації, і бачити в ньому зміст?

Обірвані речення. Різкий перескок з теми на тему. Натяки якісь... Що вони взагалі мали на увазі?

Прикро, що така досконала модель, як я, програє в обробці інформації цьому простому біологічному виду.

У своїй кімнаті я підійшов до дзеркала і глянув на себе.

Зріст – метр шістдесят п'ять, вага – рівно п'ятдесят кілограм, біла шкіра, світло-сірі очі, біле волосся до плечей акуратно зачесане назад.

Хлипкий?

***

З минулого запису пройшов майже рік. За цей час мало що змінилося, хіба що ще більше розвинулися всі тенденції, що намітилися.

Базиль ще підріс і став ширшим у плечах. Тепер язик не повертається називати його Молодшим – він вищий за мене на голову і важчий кілограм на п'ятнадцять.

Пан Ремігус Бартон, ад'ютант старого генерала Інквізиції, лояльного до нашої фракції, буває у нас не те щоб часто, але регулярно. По-моєму, він узявся опікуватися Базилем. Наприклад, влаштував, через свого генерала в нашій резиденції чудовий спортзал і приходить, коли вільний, позайматися в ньому. Випадково чи ні, але його занять часто збігається з часом тренувань Базиля.

Ну і, звичайно, я. 

Я, як і раніше, допомагаю Батькові та Базилю з клонами та науковою роботою. Крім того, на мені повністю турбота про фізичний стан Батька в Кришталевому Палаці, у цьому братик довіряє мені повністю і, наскільки я знаю, більше ні в кого немає туди доступу. Однак, мабуть, для рівноваги він не підпускає мене до інших «братів». Тобто, я в курсі здоров'я інших розумних клонів, їхнього харчування, тренувань, захоплень, збору сперми, але не більше, ніж будь-який інший обслуговий персонал ближнього кола. Я можу їх бачити через оглядові вікна, але вхід у ту частину Комплексу, де вони живуть, закритий вже для мене. 

Коли я поцікавився цим питанням у комп'ютері, то дізнався, що вхід до них закритий для мене «за особистим розпорядженням голови фракції».

Я довго міркував над мотивами наказу Базиля, але нічого не вигадав. На мій погляд, для такого рішення не було жодних підстав. Втім, цю тему з ним у розмові я підіймати не став. У мене і так забагато роботи.

***

У нас НП. Двоє братів Базиля мертві. А я навіть не відразу дізнався про це, тільки надвечір, коли вийшов у загальні коридори Комплексу!

Спершу я навіть не повірив. Мертві? У нас? В комплексі, що охороняється, з цілодобовим спостереженням? Та як це взагалі сталося?!

До речі, гарне питання. І чому я про це нічого не знаю? Друге гарне питання.

Я раптом упіймав себе на тому, що я… злий. Та я просто в люті!

Я сердився на всю ситуацію, на Базиля, який позбавив мене інформації, обмежив у пересуваннях, і на себе, який незрозуміло чому погодився з втратою контролю! Моя базова програма Капітана космічного корабля зобов'язувала мене захищати екіпаж і бути в курсі того, що відбувається. І ось – мої люди гинуть, інформації для аналізу – нема, контроль над ситуацією… я навіть не можу сказати в кого! У Базиля? Тоді як він допустив загибель настільки цінних для всіх нас організмів? 

Ну, це я можу з'ясувати…

Коридорами Комплексу бігали люди в чорному. Зі зброєю. Інквізитори. Один із цих громил відштовхнув мене на бігу, і я неабияк приклався до стіни. Отакої! Якби я не був тим, хто є, мабуть, були б травми. 

Обтрусивши з халата осколки пластикового покриття панелей коридорної обшивки, я відновив рівновагу і рушив далі. Від інших вояків я ухилявся, притискаючись до стінок і вчасно забираючись з траєкторії їхнього руху.

А ось і двері до нашого з Базилем житлового блоку, куди я й прагнув потрапити. Провівши карткою по сканеру з магнітним замком і швидко натиснувши кнопковий код, я зачинив за собою двері, залишивши за нею суєту і плутанину коридорів.

До речі, раніше я не замислювався, чому в нашому мікроблоці, де є кухня, спільна вітальня та дві житлові кімнати, живемо саме я та Базиль? Ну, він, зрозуміло, Голова фракції, спадкоємець Отця і таке інше, а я? Раніше я сприймав це як цілком природний привілей керівника, покладений Капітану корабля, ось тільки… Хто про це знав, окрім мене самого, Батька та Базиля? Як він пояснював співробітникам поселення у захищеному блоці свого «секретаря»?

У напівтемряві неосвітленого коридору я відразу побачив помаранчеву щілину прочинених дверей особистої спальні Базиля. А потім почув голос.

– Як це взагалі сталося, Базе?

В освітленій щілині промайнула тінь, і я метнувся вперед, заглядаючи, що діється в кімнаті. Звичайно, моя спеціалізація – аналіз та координація непередбачених ситуацій, але все одно, не людям тягатися зі мною в силі та швидкості. На ліжку, зігнувшись, сидів Базиль, закривши руками обличчя, поряд був пан Ремігус, підбадьорливо поклавши долоню на його плече. Я розтис кулаки й відступив в тінь.

– Самогубство… – сказав братик, не відкриваючи обличчя.

– Що?! З чого б це?

Плечі Базиля затремтіли, я почув невтішні схлипування.

– Базе… Що? Я не розумію…

– Ох, – братик підняв до Рема залите сльозами, дуже дитяче, в цей момент, обличчя. – Я не думав, що це буде так… Так… принизливо. Вони… не впоралися.

– Про що ти, Базе?

– Звичайно… не розумієш, – крізь схлипування сказав він. – Це ж не тобі доводиться здавати сперму. Процес набридає швидко. І тисне на психіку. Почуваєшся таким… П'ятеро з моїх братів відмовилися співпрацювати. Я помістив їх до лабораторії примусово. Один передумав назад. Двоє наклали на себе руки. Всупереч цілодобовому спостереженню. А пройшов лише рік!

– Ч-чорт… – сказав Рем.

– Це я винен у їхній смерті.

– А… Е-е-е… А що буде з тими двома, що залишилися? Випустиш їх? – спитав Рем.

– Ні.

У кімнаті мовчали, а я стояв у темряві коридору, дивився на них і слухав.

– Зрозуміло. Хм, Базе… Чи можу я тобі чимось допомогти?

– Це що, пане Ремігус, мені здалося, чи ви пропонуєте мені себе як коханеця? – вимучено посміхнувся братик.

– Н-ну, не те щоб… Тобто якщо треба…

– Ні-ні, не треба, пане Ремігусе, заспокойтеся. На жаль, ви не на мій смак. Хоча за пропозицію і дякую. Можливо, думка романтизувати… процес, не така й погана. Можете ще щось запропонувати з цього приводу?

– Можу спробувати пояснити ситуацію своєму шефу та схилити його до того, щоб надіслав вам сюди команду дівчаток. Надійних та навчених.

– Дівчаток? – у голосі братика лунав сумнів. – Ну-ну… Гірше не буде.

– Куди вже гірше, – пробурчав інквізитор. 

– Можу викликати одну-двох прямо сьогодні, в приватному порядку. Хочеш?

– Ну, не те щоб… А втім…

– Боїшся, чи що?

– Ось ще! – поспішно обурився братик.

– Значить, викличу. Не бійся, вони самі знають, що робити, тому наявність досвіду не критична.

– Та я не...

– Гаразд, я зрозумів, Баз. Замовляй параметри. Подумай, яку б дівчинку ти хотів  біля себе бачити?

– Мабуть… Світленьку. І витончену, без великих сисяндрів.

– Ну ще б пак, – посміхнувся Рем, – хто б сумнівався…

Я побачив, що Баз схопився, і вирішив, що настав час втрутитися. Шоркнувши і голосно потоптавшись на місці кілька разів, я ввалився в кімнату, відчинивши двері.

– А що це там, пане інквізиторе… переворот, чи що? Ваші люди зі зброєю бігають!

Ремігус миттю зблід і теж схопився на ноги. Будь-які розмови про дівчаток і незрозумілі мені підколювання, миттю випарувалися з його свідомості.

– Залишайтеся тут! Не виходьте, не відчиняйте! Я зараз розберуся.

Я глянув на Базиля. Він стояв, стискаючи кулаки, червоний, відвернувши від мене голову. І кусав губи.