Глава 4

Як і припускав Баз, задум з дівчатками виявився не зовсім вдалим. Тобто вони прижилися в тій частині Комплексу, де розмістилися брати Базиля, але сам він не виглядав радісним.

Хоча особливе напруження ситуації згладилося, Баз випустив двох клонів до решти, і троє з

його клон-братів утворили з дівчатками стійкі пари типу сімейних. Наступним пунктом турботи пана Бартона про «романтизацію процесу» було те, що він притягнув «хлопчиків». Теж навчених та перевірених.

Я спостерігав, як Базиль повернувся якось увечері після їх відвідування, впав ниць на ліжко, накрив голову подушкою і провалявся цілу добу. Після чого взагалі перестав приходити у

«цей бордель». Натомість він почав частіше, чи не щодня, займатися у спортзалі.

А Ремігус Бартон почав дуже незрозуміло на мене коситися. І ось одного разу він сказав:

— Що ж ви, Ітоне, з нами до спортзалу не ходите? Все в клопотах? Розім’ятись не бажаєте?

«Розім’ятися» мені на думку якраз і не спадало, оскільки моя сила від тренувань не залежить, але… Якщо мене приймають за людину, це могла бути додаткова стратегія маскування, нове місце для збору інформації, де люди показують себе з іншого боку, не тільки ділової сторони. І Баз раптом підвів на мене погляд і втупився, з дивним, майже голодним виразом.

— Чому б і ні, пане Ремігусе? Якщо Базиль не буде проти, — сказав я.

— Звичайно, Іте, я буду радий тебе бачити. До того ж мені не завадив би партнер для тенісу, Рем у цьому не дуже вправний.

— Ось як? — підняв брови інквізитор. — Добре граєте в теніс, Іте?

— Ні, — засміявся Базиль, — він не вміє. Але він швидко навчиться, певен у цьому!

***

— А-а, дияволе… — Ремігус надто сильно відхилився у стрибку, намагаючись узяти останню подачу, і впав на підлогу спортзалу.

Базиль капітулював вже якийсь час тому і сидів, витираючи піт, веселився і дивився, як інквізитор намагається переграти мене у теніс. Ми трохи змінили правила і грали втрьох, вони з того боку поля, а я з цього. Довелося трохи підняти темп, щоб не пропустити жодної подачі. Дивні відчуття, мені ще не доводилося рухатися так, щоб хоч наполовину наблизитися до своїх реальних можливостей. Це… приємно?

Схоже, Ремігус теж видихався. Після цього падіння він не встає, тільки підтягує ноги й сідає, спираючись на коліна руками. 

— Та як же це… — бурмоче він. — Люди так не здатні… 

Сам Ремігус — у чудовій спортивній формі, як для людини, можна сказати, в ідеальній. До такого фізичного стану мали тренувати людську частину екіпажу космічного корабля. І нікого з них я так і не побачив, вірус зруйнував усі плани щодо космосу ще до того, як мене активували. Знаю, що були панічні міркування надіслати навіть непідготовлених людей хоч на орбіту, щоб зберегти неушкоджений генотип, але… на той час заражені Зеро були вже всі. А активував мене Батько лише через сорок років після тих подій. 

— Баз, ну зізнайся, це якась таємна модифікація? Ну не можуть люди так рухатися... 

У голосі Рема така жалібна інтонація, що Баз знову покочується зі сміху і витирає спітніле обличчя знятою майкою. 

— Вибач, друже, це закрита інформація! 

Я оцінююче дивлюся на Базиля. Братик виглядає добре: худорлявий стрункий блондин з кубиками преса, що вже позначилися. Його м’язи не настільки рельєфні, як у друга-інквізитора, що нормально, враховуючи їхню різницю у віці в десять років, але фігура в База вже цілком чоловіча, широкі плечі, правильно сформований кістяк, вузький таз, добре прокачана кровоносна система і витривалість на рухові навантаження. Як і Ремігуса, до речі. Баз тягнеться за старшим другом, прагне наслідувати та, що цілком логічно, стає на нього схожим. 

— Я в душ, — каже Базиль, і закинувши майку на плече, віддаляється.

— Гей, допоможи підвестися! — пан Ремігус все ще на підлозі й простягає мені руку.

 Дивлюся на цього представника людства та чоловічого населення. У нього коротке чорне волосся, як заведено в їхній фракції, темні, підозріло примружені очі під густими віями та бровами, чітко окреслені губи та різкий злам вилиць. Напевно, він гарний, за людськими мірками. І цілком стерильний, як і всі вони. 

Я подаю руку і тягну її вгору. І розумію його провокацію, тільки дивлячись у його обличчя, що нависає наді мною. 

— Закрита інформація, пане Ітоне? Ну ну. Я все одно дізнаюся, хто ти… 

Виявляється, він і не думав підійматися. Це я підняв дев’яносто п’ять кілограмів живої ваги однією рукою. 

*** 

Сьогодні Базиль зайшов у лабораторію клонування та розсіяно повідомив:

— Знаєш, дзвонив Рем. Сказав, що буде зайнятий якийсь час і не зможе скласти нам компанію у спортзалі. Жаль, з ним весело. Він так кумедно під тебе підкопується… Так, ще якийсь збій в системі, Комплекс закрився, техніки шукають причину… Ну гаразд, ресурси у нас є і роботи достатньо…

О це так новина! Нарешті я знаю більше Базиля. Рем зі мною теж зв’язався цієї ночі, тільки не по телефону, а по внутрішній захищеній лінії мого комп’ютера. Якість картинки була жалюгідною, але все одно було видно, що обличчя Рема розбите, око запливло, а на лобі недбало витертий потік крові.

— Ітоне? — він озирнувся на якийсь шум за спиною і знову повернувсь до екрана. — Я думав застати Базиля, але… Так навіть краще. У нас тут невелика колотнеча… Заколот всередині фракції. Поділ влади й усе таке інше, нічого особливого. Але, мого генерала вбили і… Коротше, політика щодо Вірних може змінитися.

— У тебе кров, — сказав я.

— Справді? — Ремігус мазнув долонею по лобі й глянув на неї.

— Навіщо ти зв’язався?

— А, так… Вам треба поки що закритися і не пускати наших, поміняти всі коди доступу, але хто це робитиме… За безпеку Вірних завжди відповідали ми…

— Я заблокую.

— Правда? Але там ще є наші люди.

— Вони розташовані в окремому житловому модулі, там і залишаться. На який час потрібно влаштувати ізоляцію? — запитав я.

— А коли Репродуктивні Центри почнуть завалювати наших ідіотів панічними запитами про відсутність нового генетичного матеріалу з вашого Бункера?

— За тиждень-другий, я думаю.

— Значить, на прочистку мізків наших недоумків піде ще з тиждень, а потім ще — на прийняття розумного рішення про відновлення статус-кво. Значить, загалом, ізоляція повинна тривати близько місяця… Неможливо… Навіть якщо ти щось зламаєш, полагодять все набагато раніше… — сказав Рем.

— По-перше, не полагодять. А по-друге, я нічого не ламатиму. Замкну управління Комплексом на себе, і змінюватиму коди кожні кілька годин.

— О? Н-ну, гаразд…

— Рем, дякую, що попередив. З тобою все буде гаразд?

— Сподіваюся… Не випускай наших із модуля і… придивись за Базилем, гаразд?

— Я нагляну.

***

Через місяць технікам вдалося усунути проблеми, що спричинили «мимовільне спрацювання систем безпеки», які, начебто, викликали ізоляцію Комплексу «Вірних». Нормальний хід життя відновився. На першій нараді щодо координації роботи фракцій ми побачили Рема. Обличчя його покривали пожовклі розводи від синяків, що сходили, рука була на перев’язі, а загальний вираз обличчя похмурим. До того ж у нього був новий начальник, неприємного вигляду одутлий літній генерал, який сказав, що направляє пана Бартона на новопризначену посаду в наш Бункер. У чому полягала нова посада нашого друга, ми так і не зрозуміли, щось середнє між дипломатом-переговорником і фахівцем з безпеки.

Увечері Рем сидів у нас у вітальні, і пристроївши загіпсовану руку на підлокітник крісла, похмуро потягував пиво. Зручний і мішкуватий сірий костюм секретаря-помічника генерала в нього змінився на чорну піджачну пару дипломатичного зразка, з метеликом замість краватки.

— То хто ви тепер, пане Ремігусе? — Базиль, на мою вимогу, пив апельсиновий сік і з заздрістю поглядав на пиво.

— Головний шпигун, не зрозуміло, чи що? Рукою навіть довелося пожертвувати, щоб правдоподібніше виглядала моя не надто швидка згода шпигувати за другом.

— Катування? — обличчя Базиля зблідло, а очі округлились.

— А, та не парься, Базе. Якщо Ітон мені скидатиме якісь непотрібні дрібниці, для заспокоєння параної мого боса, можеш про це взагалі забути. Ти ж своєму секретареві довіряєш?

— Так, цілком. А ось чому ти думаєш, що Іт настільки компетентний?

— Здогадуюсь, — пробурчав Рем і сховався за банкою пива, роблячи черговий ковток. Залишок вечора він свердлив мене нечитабельними поглядами, які кидав під час дружньої балаканини з Базілем, а я розмірковував: чому вчені називають це місце Комплексом, а військові — Бункером? Який зміст вкладає у ці назви кожна фракція і чи варто взагалі шукати у цьому сенс? Потім не витримав і спитав.

Базиль підняв брови й сказав: «Але це і є Комплекс!». А Ремігус пробурчав: «У документах значиться Бункер, значить Бункер. Навіть якщо є вікна назовні».