Глава 5

Ремігус притягнув нам з Базілем добірку DVD-дисків з фільмами по Шекспіру, така старожитність! Баз, як заглючивший дроїд, гасав по всьому Комплексу, поки не знайшов у підсобці старий списаний комп, який ці диски читає. І притягнув цей мотлох до нас у вітальню. І раптово з’ясувалося, що воно того варте — я виявився цілком зачарований цими вигаданими, відверто постановочними історіями сивої давнини, розіграними в застарілих костюмах, бо вони розповідали про все розмаїття людських пристрастей та емоцій у пафосній віршованій формі.

І Рем, і Базиль спочатку дивилися їх разом зі мною після роботи в нашій вітальні, потім почали з мене потішатися, а коли я переглядав фільми по четвертому колу, просто дали спокій і тихо спілкувалися між собою в кухонному блоці, ведучи розмови та поглинаючи органіку. Я ж був увесь там, у хитросплетенні інтриг, пристрастей, боротьби за владу, любові та підступності. Звичайно, я розумів, що все це вигадки, що справжні прототипи героїв уже кілька сотень років, як мертві, що мені не повинно бути справи до середньовічних правителів і пройдисвітів, це нелогічно, але… я не міг відірватися, хоча давно знав усі тексти та репліки напам’ять. Ця обставина і спричинила те, що я раптом почав прислухатися до розмови База і Ремігуса.

— Скільки ж, мені цікаво, це триватиме? — почув я тихий голос Рема.

— Про що ти?

— Та вже не про захоплення нашого друга Шекспіром! Ти витріщаєшся на цього хлопчиська давним-давно.

— Не так і давно, з початку фільму й десяти хвилин не минуло.

— Кинь, Базе, я помітив це ще з першої зустрічі, коли ми так по-дурному побилися в коридорі. Чому ти йому не скажеш, що він тобі подобається?

— Навіщо? Ітон мені як брат. І що, якщо мені подобається, як він виглядає?

— Нічого такого. Тендітний, худенький, але сильніший за мене, з доступом до всіх кодів безпеки, про які я і не підозрював, живе з тобою в одному модулі. Адже ти йому довіряєш, Баз, чому ж не довіришся ще й у цьому?

Поки братик мовчав, я думав. Я подобаюся Базилю? І що з цього випливає? Подобаюся давно і досить сильно, щоб за деякими ознаками це помітила інша людина. І що? Який із цього висновок? Люди знову говорили між собою на такому рівні, якого я не розумів, на відміну від них самих. Але, мабуть, проблема досить серйозна, коли Ремігус стурбувався і взявся напоумляти База.

Тим часом братик помовчав і видав:

— Рем… Я розберуся. З часом.

— Коли? Мені давно не подобається вираз твого обличчя, а твій док каже, що це схоже на початок депресії. Базиль, ти хоч розумієш, яка зараз складна ситуація після зміни нашого керівництва? Я боюся… — Рем скуйовдив собі волосся, а потім махнув здоровою рукою. — Чорт, я боюся перевороту! І ти мені потрібен бадьорий і зі швидким розумом! Скажи Ітону про свої почуття і покінчи з цією тягомотиною, так чи інакше! Врешті решт, нічого складного від твого секретаря і не вимагається.

— Реме!

Удар по журнальному столику змусив мене обернутися. Обличчя Базиля почервоніло, він важко дихав, мабуть, сердився на друга-інквізитора.

— Я сам розберусь… А тепер — залиште нас, пане Бартоне!

Наш подвійний шпигун підвівся, відважив похмуро-іронічний уклін і забрався.

***

«Якби злетіла муза вогнекрила

аж ген до осяйних вершин уяви…»

Залишок фільму я дивився на екран, думав про почуте, і відчував на собі погляд Базіля. Проте моя уява мовчала і нічого мені не підказувала. Я навіть не був упевнений у тому, що «уява» у мене існує, не кажучи вже про те, щоб називати її яскравою або порівнювати з небосхилом. Тільки планування, розрахунок своїх дій, заснований на фактах.

Проте, які факти я мав? Які висновки міг із них зробити? Який план подальших дій скласти, ґрунтуючись на цих висновках?

Цікаво, чи буває подібне відчуття зависання від нестачі даних у людей, цих складних розумних біосистем із гнучким механізмом адаптації та імпровізації?

Я встав, побажав доброї ночі та попрямував до своєї кімнати. Але у дверях вітальні почув:

— Ітоне...

Базиль сидів у кріслі й виглядав блідим і засмученим, як після вирішення складного завдання.

— Ти все чув, правда? Не думаю, що слух чи здатність до сприйняття інформації по кількох каналах в андроїдів такі погані… — повільно сказав він після тривалої паузи.

Я кивнув головою. Ага, отже, люди теж зависають, не тільки я.

— І… що ти скажеш?

— Про що? Я не розумію суті проблеми.

— Справді? — Базиль потер підборіддя. — Що, правда, не розумієш?

Я похитав головою.

— Те, що ви говорили з паном Ремігусом — зрозуміло, кожне слово окремо, але загальний зміст — ні. Я тобі подобаюся? І що? Що з того, що моя оболонка тобі подобається? Дизайнери та розробники добре попрацювали, але до чого тут депресія та швидкість твого міркування?

— А… — Базиль виглядав здивованим, потім прикрив долонею очі та потер пальцями скроні. — Якщо хочеш, я спробую пояснити. Присядь, будь ласка. Розумієш…

Він глибоко зітхнув і продовжив:

— Ну дивись, яка справа… Схоже, моя підсвідомість бачить у тобі підходящий об'єкт для розмноження.

— В мені? Для розмноження?

— Так-так, це страшенно нелогічно. Людські інстинкти та підсвідомість взагалі нелогічна штука.

Я нічого не розумів, але мій розумний молодший братик дуже намагався зрозуміло пояснити нелогічні речі.

— Загалом весь комплекс зовнішніх подразників, тобто те, як я бачу, твою зовнішню оболонку, як оцінюю твій інтелект і мотиви вчинків, навіть випадкові тактильні відчуття, всі подразники будять у мені програму продовження роду. А оскільки люди — це складний біологічний, електричний, хімічний і чорт його ще знає, який комплекс, моє тіло реагує на тебе специфічним чином — виробленням гормонів. Це зрозуміло?

— Так, — сказав я.

— Тобто моє тіло саме виробляє сильні наркотичні речовини, і саме знаходиться під їх впливом. І ця фігня називається у людей «закоханість». Зрозуміло?

— Так.

— Добре, ходімо далі. Мозок, перебуваючи під впливом цих речовин, не здатний адекватно або досить швидко реагувати на зміни зовнішніх обставин.

— Це так небезпечно? — спитав я.

— Так. Тому Рем і біситься, і тому просив розібратися.

— І як? Невже всі люди через це проходять? Через, — я обернувся і тицьнув у бік екрана комп’ютера, де ми нещодавно дивилися Шекспіра, — закоханість?

Базиль невесело хмикнув.

— Ну, тією чи іншою мірою. Градації… пораження бувають різні. І залежать від духовного, соціального, інтелектуального, та й гормонального розвитку індивідуума. І називаються по-різному, від «легкого захоплення» до «закоханості», «пристрасті», «одержимості» чи «фатального кохання». Кому як пощастить. Або не пощастить.

— Ого. А в тебе що?

— Чорт, Ітоне… Не можна так прямолінійно питати… Але, не «легке захоплення», точно.

— І що тепер робити? Як люди з цим справляються?

— Теж по-різному. У найкращих випадках — обговорюють ситуацію з об'єктами свого безу… свого потягу. І знаходять якісь компроміси чи компенсаторні механізми. Ну а в найгірших… — він теж махнув у бік екрана. — Страждають самі та руйнують усе довкола.

Базиль помовчав і скоса глянув на мене.

— Ітоне, а як вчинимо ми?

— Ми? Обговорюватимемо ситуацію. І що ще там? Шукатимемо компроміси.

— Справді? — братик видихнув, і тільки тут я зрозумів, до чого він був весь цей час напружений. — Гаразд…

— Базилю, а хіба не можна придушити цей стан хімічно?

— Можна. Але люди складні, пам’ятаєш? Все тонке налаштування полетить до біса, ти будеш мислити зі швидкістю зомбі, і рухатимешся приблизно так само… Хоча я вже думав про це. Але, ні, не в моєму випадку, я Глава фракції й, до того ж важливий донор сперми, ні…

— «І має кожен сили докласти,

щоб справу цю важливу провести»… — промимрив я, згадавши щойно переглянутий фільм.

— Точно, — озвався Базиль. — Ітоне… Я майже нічого не знаю про андроїдів. Ну, окрім того, що сам спостерігав. Ти сильний, швидкий і не старієш, так? Принаймні не змінюєшся зовні. Можна… Можна я на тебе подивлюсь?

Я невпевнено знизав плечима і кивнув.

— Я маю на увазі — подивлюся, як ти виглядаєш без одягу? Ми ж… шукатимемо компроміси?

Я знову кивнув і почав повільно розстібати сорочку і стягувати майку. Коли весь одяг лежав на кріслі, а я стояв поруч, Базиль просто деякий час витріщався на мене, а потім висловився вголос:

— Оце обло-о-ом… І що ж то тепер робити?

Я знову нічого не зрозумів.

Він що, більше не хотів розв’язувати проблему своїх речовин, що самовиробляються та впливають на мозок?