Глава 7

У зал нарад мене пропустили, попередньо обшукавши. Я не противився. Сам відкрив і показав маленьку переносну кріокамеру розміром із футляр для окулярів, на довгому ремінці через плече, з єдиною порожньою пробіркою всередині. Ще в мене була прозора пластикова папка з кількома аркушами паперу, порожніми. Секретар я чи ні? У головах вояк «секретар» і «папір» — поняття нерозривно пов’язані, при тому, що є багато інших носіїв інформації. Врешті, мене пропустили.

Зал нарад — прямокутна кімната п’ять на десять метрів. Навпроти дверей на чолі столу сидить Базиль. Біля нього шестеро скуйовджених та стурбованих вчених різного ступеня пом’ятості. Решту місць займають співробітники Інквізиції: у повсякденній формі охоронці, і в камуфляжі ті, хто здійснював захоплення влади та вдерся в будівлю силою. У тому числі я бачу голову Інквізиторів — невисокого вгодованого генерала з неприємним обличчям — начальника Рема. Сам Рем сидить ближче всіх до дверей і тримається за руку, мабуть, болить перелом, що не до кінця загоївся, розтривожений при захопленні.

Я зупиняюся біля дверей, дістаю свої порожні листочки й заходжуюся їх розглядати, вдаючи що читаю. За хвилину-другу про мене забувають. Хто звертає увагу на меблі, до яких прирівнюють секретаря?

Як я й припускав, говорить генерал. Він каже, що фракція Вірних скасовується, і відтепер вся повнота влади належатиме військовим, науковці ж будуть давати лише консультації, якщо їх попросять.

Рем сидить до мене спиною, він колисає ушкоджену руку і крутить під столом мобільник, не слухаючи свого боса. Мій телефон беззвучно вібрує.

«Допоможи! Наші йолопи вже вбили половину «м’яса» тим, що посадили під замок чергових. Не було кому стежити за апаратурою клонів»

У цей час генерал мовить:

— Якщо ми станемо надто перебірливими, людство просто вимре! Еволюція сприяє розмноженню, а чи не щастю! Я особисто віддам наказ нашим фахівцям про збільшення збору генетичного матеріалу, будь-які потурання так званої «людяності» та напівзаходи неприпустимі! Населення незадоволене, що Репро-Центри знизили кількість запліднення і ми, виявивши волю і наполегливість, виправимо цей стан справ, на відміну від слабохарактерної позиції пана Базиля.

«За тиждень ми залишимося без клонів», — коментує цю промову Ремігус новою есемескою, — «з таким-то підходом».

Але це я й без нього розумію. Більш того, це я розумію набагато краще за будь-кого в цьому будинку, за винятком, мабуть, Батька. Кому як не мені знати допустиме навантаження на організми клонів і ступінь зносу обладнання. Варто воякам лише поткнутись туди, куди не треба… Втім, вони вже поткнулися.

— Що ж до самого пана Базіля, то після підписання паперів про передачу всіх повноважень нашій фракції, ми вирішимо, чи був у його саботажі з відтворення населення злий намір чи це було наслідком його недосвідченості в управлінні від надто молодого віку. І, відповідно, чи варто його показово стратити, чи залишити під вартою, як і інших донорів.

Стратити?

Я дивлюсь на Базиля. Весь цей час він сидить там, за далеким кінцем стола, нерухомо, поклавши руки на стільницю. Як скинутий король, сповнений гідності, тільки дивиться на мене, не відриваючись, ніби не може надивитись.

Я був обурений тим, як ми, наша фракція, поводимося з клонами? Переносив своє обурення на Базиля? Можливо, хотів щось змінити, покарати його за бездушність? Яка іронія!

«Як часто нам доводиться жаліти

Про те, чого ми самі домагались…»

Тепер його самого зведуть до позиції рядового донора. Якщо не вб’ють. І всі його знання, досвід, душевні риси нікого не цікавлять. Для нової влади вони не мають жодної цінності. А без цих знань та досвіду… Схоже, я ризикую залишитися єдиним розумним на цій планеті набагато раніше, ніж розраховував.

«За зовнішній вигляд зовнішня і честь.

Але голос суддів сумлінних

Інакше звучить, якщо мова зайде

Про серце, що оку не видне»

Я тінню ковзнув за спиною генерала і краєм паперу чиркнув його по сонній артерії. Поки він булькав і хапався руками за шию, намагаючись зупинити кров, я витяг його пістолет і перекинув Рему. Сам же продовжував притримувати генерала за плечі, поки він не перестав хрипіти й не сповз на підлогу, а Рем не став осторонь з пістолетом в руках. Більше ні в кого з присутніх зброї не виявилося, мабуть, генерал не надто довіряв своїм прихильникам.

— Перепрошую, панове, — чемно нахилив голову я, — але за всіма цими розмовами ми пропустили час наступної здачі генетичного матеріалу, а обладнання не може простоювати.

Я підійшов і, взявшись за торець, підтягнув важкий чотириметровий стіл чорного дерева на кілька кроків назад, заблокувавши двері.

— Панове, — кивнув я вченим, які сиділи поруч з Базилем, та раптом опинилися перед порожнім місцем, — прошу вас негайно відійти. Пане Ремігусе, застреліть кожного, хто виявиться до нас ближче, ніж на три метри.

— Так точно, Іте. З великим задоволенням!

Вчені схопилися, перекинувши стільці. Люди тулилися біля дальньої стіни зляканою купкою, наступали один одному на ноги та витріщалися на мене. Інквізитори залишилися за столом під прицілом Рема. Базиль сидів на стільці, поміж двох вікон із броньованого скла, поклавши руки на коліна. Чи хвилювався він? Можливо, але з постави цього не було видно.

Я обійшов стіл, підняв один стілець і поставив на нього переносну кріокамеру. Рухався я перебільшено повільно, як у театральній постанові, щоб простими діями створити видимість сталого ритуалу. Звісно, я працював на публіку. Якщо бути точним — на інквізиторів, наші знали, що ніяких ритуалів при зборі сперми не існує. А втім, чи вони знали? Одна справа рядові донори, а інша — Глава Фракції та його загадковий секретар…

Я підвівся, заклав ліву руку за спину, а праву на те місце, де в людей знаходиться серце, схилив голову. У якій постанові Шекспіра я бачив цю позу поваги?

— Пане Базіль? Накажете починати?

Очі База були широко розплющені, мабуть, йому було страшно. Я посміхнувся і… Базиль почервонів. Але кивнув. Я опустився перед ним на одне коліно і розвів його ноги, затримавши долоні поверх його рук довше за необхідне, показуючи, щоб він не втручався. Очі у вічі — зрозумів? Так.

Що ж, братику, ти хотів цього? Бажання — річ небезпечна, бо вони можуть збуватись. Я знову посміхнувся. І побачив, як розширилися його зіниці, і кров прилила до лиця. Я розстебнув його штани та прибрав свою ліву руку, стиснуту в кулак, за спину.

Ритуальний жест. Як, цікаво, ми виглядали збоку? Король та його паж? Обидва світловолосі, але Базиль масивніший і вищий, моя спина закриває глядачам огляд лише на найголовніше, тому що й зросту в мені небагато, тим більше, стоячи на одному коліні. Ще один погляд йому в очі — в них захват та іскри божевілля — і я нахиляюся…

Все відбувається швидко, дуже швидко, лише довгий здавлений видих ворушить моє волосся на потилиці. Але я затримуюсь у цій позиції ще на хвилину, щоб не збивати театральність. Потім розпрямляюся, приводжу одяг Базиля до ладу, чітко киваю. Підіймаюся, ще один уклін, і випускаю свій здобуток у пробірку, а ту — у кріокамеру. Спалахує зелений вогник, показуючи запуск заморожування матеріалу.

Боковим зором стежу за Базилем — він вже рівно дихає, і навіть не змінився в обличчі. Посміхаюся йому, поки стою спиною до решти, він трохи підтискає губи — бачу, мовляв.

Гаразд, здається, він цю виставу пережив, хоча очі блищать, як у геть схибнутого. Хотілося б знати, що відчувають люди під впливом гормонів? Ех, заздрість… Чи наукова цікавість?

Я перебільшено шанобливо беру криокамеру двома руками та рухаюся в кут зали, де в стіну вмонтований маленький сейф для зберігання напоїв, які подають голові фракції під час нарад. Пробігаю пальцями по сенсорній панелі, набираючи дванадцятизначний код, поміщаю всередину кріокамеру, а натомість дістаю кришталевий фужер на тонкій ніжці та паперовий пакет із соком.

Вояки витріщаються на те, як я з поклоном подаю Базилю морквяно-апельсиновий сік у кришталевому келиху. Наші розумники шоковані менше — звикли до такого на нарадах. Переконавшись, що База рука не тремтить і міцно тримає напій, я повертаюся до інших. З першою частиною марлезонського балету (знати б ще, що це і звідки пішов вираз?) покінчено, настав час відновити порядок.

— Пане Маркіне, — кажу я, звертаючись до одного з присутніх учених, — ви дієтолог голови фракції. Як ви могли припустити, що пан Базиль три — чи чотири? — дня нічого не їв?

— Але ж пан Базиль закрився! — заперечує з купки наших білохалатників Маркін. — Що мені було робити?

— Ви мали звернутися з цією проблемою до панів інквізиторів, які, як виявилося, чудово вміють трощити двері в житлових модулях!

Маркін, якого окупанти загребли на підписання зречення від влади тому, що у Вірних не було виражених відзнак на одязі, а дієтолог був літній і огрядний, протестуюче підняв руки.

— У вас немає відповіді, пане Маркін? Здоров’ю голови фракції з-за вашої недбалості було завдано шкоди. Ви не впоралися і ви звільнені. Пане Ремігус, ліквідуйте колишнього дієтолога нашої фракції, пана Маркіна.

Рем не підвів і червоний феєрверк з мізків дієтолога прикрасив білу стіну за групою вчених. Вони попадали на підлогу.

— Пане Кишимото, — звернувся я до літнього інквізитора у повсякденній формі. — Як сталося, що ви, начальник охорони, допустили проникнення до Комплексу, групи озброєних людей?

— Я не міг піти проти своєї фракції! Проти наказу начальника своєї фракції!

— Пане Кишимото, завдання Інквізиції — служити та захищати. Служити Вірним і захищати Вірних. А не виконувати злочинні накази начальника вашої фракції. Завдяки вашому потуранню загинули донори сперми та наразився на небезпеку пан Базиль. Пане Кишимото, ви не впоралися і ви звільнені. Пан Ремігус…

Кишимото не став чекати страти і куля Рема наздогнала його в стрибку.Тіло впало під стіл.

— Панове інквізитори, — сказав я, — оскільки місце голови фракції Інквізиції вакантне, я пропоную на нього пана Ремігуса Бартона. Заперечення?

— А ти ще хто, членососе яйцеголовий, щоб ми тебе слухали? — стукнув по столу м’язистий тип у чорній формі. — Що ти лізеш у справи нашої фракції?

— Ще заперечення? — запитав я.

— У Бартона звання не підходить, — мовив інший. — Ми всі тут вищі за нього званням!

— І характер у нього зрадницький, на своїх руку підняв! Підстилка білохалатна…

— Свої — це ті, хто працює для виживання людства, а не для захоплення влади заради влади! — вклинився Рем. — Через вас, дебілів, фіг його знає скільки людей втратили можливість завести дітей, тому що ви тут війнушку затіяли! І донорів занапастили!

— Мовчати! — підняв голос я, перекривши гомін і лайку. — Хто згоден із позицією пана Ремігуса та за його призначення на посаду голови Інквізиції? Хто проти? Хто утримався?

Приблизно половина присутніх інквізиторів були проти.

— Пане Ремігусе, ліквідуйте незгодних.

Коли замовк гуркіт пострілів, я додав:

— З тими, хто не визначився, розбиратиметеся вже як глава. А зараз, панове, відтягніть стіл і йдіть наводити порядок і повідомляти підлеглим про новий стан справ. А коли розберетеся, навішайте пану Бартону медальок, щоб не бентежити співробітників його низьким званням. Забирайтеся!

Інквізитори, що залишилися живими, навалилися на стіл і пихкаючи відсунули його край від дверей. З коридору почулися крики та тупіт.

— Ви теж, панове, — звернувся я до вчених, — йдіть і спробуйте врятувати те, що ще можна врятувати. Особливо донорів.

Коли вони вийшли, я присунув стіл назад до дверей і повернувся до Базиля. Його постава вже не була такою ідеальною, а губи тремтіли.

— Як ти? — запитав я і поклав руки йому на плечі.

— Стільки крові… — промовив він і подивився на мене. Стоячи, моє обличчя було не набагато вище за нього, що сидів. — Д-дякую. Ти повернувся…

Він раптом хитнувся й уткнувся мені в груди, обхопивши руками. Я повільно поклав долоні на його світле волосся, відчуваючи, як його тіло б'є дріж, а дихання переривається схлипами. Перехвилювався ще тоді, зі мною, під час зізнання. Потім не їв кілька днів і знову перехвилювався. По-доброму, слід було б поставити йому крапельницю з живильною сумішшю і заспокійливим, і відправити спати, але я ще мав питання.

— Базилю, скажи мені… Пам’ятаєш, ти сходив якось до «хлопчиків»…

Він завмер і навіть перестав схлипувати, а я болісно намагався підібрати слова.

— Скажи мені, чому ти потім валявся цілий день? Що не так?

Баз мовчав, не підводячи голови, але потім видавив:

— Валявся, бо боліла дупа. А по-друге… Те, що ми робимо з донорами — жахливо…

Я видихнув. Руки зіслизнути з його голови на широкі плечі.

Ймовірності, які не здійснилися, меркли і розпливалися перед внутрішнім взором, як биті пікселі. Своєю відповіддю Базиль щойно сформував нову реальність та своє майбутнє.

А я з жахом зрозумів, що якби його відповідь була інша, я б вже звернув йому голову…

__________

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ «Спостерігач»

Далі буде…