Частина друга "Співробітник". Глава 1

З моменту перевороту та останнього запису у щоденнику минуло близько трьох років. Базилю зараз двадцять два. За цей час він додав ще кілька сантиметрів росту, кілька кілограмів м’язів, а також досвіду в управлінні фракцією та впевненості в собі.

Ремігус Бартон, який став наймолодшим головою Інквізиторів у свої двадцять дев’ять, зараз, у тридцять два, непохитно зміцнився на цій посаді. Спочатку близько двох років, у нього не було можливості спілкуватися з нами так само часто, як раніше — він несамовито наводив лад у довіреній йому організації, позбавляючи її лави від невідповідних людей і недоречних переконань. В останній рік він почав з’являтися частіше і кожне його відвідування викликає у Базіля щиру посмішку. Що ж до мене…

Спочатку я не писав щоденника тому, що було банально нема коли, дуже багато потрібно було терміново рятувати після невдалого перевороту інквізиторів. Потім, в черговий раз, відмовила частина важливого обладнання для забезпечення життєдіяльності клонів і, як це не прикро, ми втратили ще п’ятьох донорів. А потім, з різницею в кілька тижнів, полетіло обладнання у семи Репро-Центрах у Північних Штатах та близько півтора десятка в інших, по всій планеті. Критичне пошкодження та знос техніки для генного модифікування зародків і повна відсутність фахівців з її ремонту.

Відновити вдалося далеко не все, і це були пекельні за напругою пів року і для нас, Вірних, і для Інквізиторів. Пам’ятаю, коли ми перетнулися з Ремом на одному із загальних антикризових засідань для обох фракцій, він, стриманий під час наради, зазирнувши потім до нас, жахливо лаявся, що довелося інсценувати підрив кількох Репро-Центрів, що втратили обладнання, зваливши це на підступи терористів. І, звичайно, найближчі до цих Репро-Центрів території скоро спорожніють — пройде з десяток років і населення, переконавшись, що держава їх не відновлюватиме, переїде туди, де ще є можливість завести дітей. А міста знову доведеться розформовувати під приводом поганої екології.

Тоді я йому навіть співчував, але нічим допомогти не міг, своїх турбот вистачало — мій позитронний мозок і так працював у режимі форс-мажору, намагаючись стабілізувати систему, що розвалювалась на очах, і мінімізувати втрати. І, до того ж на другому плані всіх цих подій завжди був Базиль. Точніше, наші з ним стосунки…

Іноді навіть шкодую, що наша з ним історія не зупинилася на моменті щасливого подолання заколоту. Втім, не хочу думати про це. Для одного дня і такої тривалої перерви у веденні щоденника, я написав уже достатньо.

Це заняття знову починає здаватися мені безглуздим…

***

Так-то воно так, але поговорити про свої сумніви мені, за великим рахунком, ні з ким. Можливо, якби в межах досяжності був Рем, я спробував би спитати поради у нього, але… Залишається тільки виливати свої думки в електронний файл, як найостаннішій самотній людині. І, не вперше, замислюватися над такими питаннями: до складу команди для марсіанської місії, окрім людей і мене, мали входити ще десять андроїдів, то, де ж вони? Хто саме мене активував і де це було? Чи не знаходилася моя команда андроїдів у тому ж місці чи поблизу, і скільки людей мають цю інформацію? І хто ці люди?

Можливо, щось знає Батько, тому що він був першим, кого я побачив після пробудження, але питати його про подібне досі не спадало мені на думку — по-перше, він завжди, скільки я його пам’ятаю, був так шалено зайнятий пошуками та створенням антивірусу, що відволікати його здавалося мені злочином. Досі здається. А по-друге, якби Батько щось знав, невже він сам не сказав би? Він розуміє, наскільки це для мене важливо? Чи… не розуміє?

Здається, за останні три роки я підозріло сильно втомився від людей, більше ніж за весь попередній час від моєї активації.

Хочу знайти представників свого виду. Свою команду андроїдів.

***

Сьогодні я стояв у їдальні Комплексу і дивився крізь велике кремнієво-вуглецеве панорамне вікно на гори. М’які обриси вершин, вкриті зеленим килимом лісу, здіймалися до горизонту. Здається, Комплекс знаходиться в одному з природних кратерів, далеко від населеної місцевості. Але де? — подумав я. На якому континенті? Чому мене це до цього дня не цікавило?

Мені зараз двадцять чотири земні роки, рівно стільки минуло з того моменту, як я вперше розплющив очі тут, у Комплексі та усвідомив себе. Це майже чверть століття і весь цей час я цілком комфортно функціонував усередині Комплексу, займаючись роботою та проблемами, пов’язаними з ним.

Що це — змінені відлуння програми піклуватися про космічний корабель? Чому в мене жодного разу не виникло бажання вийти назовні? А якщо інформація про світ і була потрібна, цілком вистачало тієї, що я отримував з екрана комп’ютера.

Я дивився на гілки дерев, що хиталися під вітром, і не знав, що це за дерева і як вони називаються? Дивився на порожню дорогу, що вилася від парковки біля основи стін і губилася вдалині між лісистими схилами — і не знав, куди веде ця дорога? Дивився на хмари, що пливли над вершинами гір, і маленький вертоліт, який пролетів під ними — і не знав — як там, зовні, тепло, холодно? Яка пора року? Чим пахне повітря? Напевно, чимось іншим, ніж у нас у лабораторіях…

Я втягнув запах кави та опустив погляд на охололу чашку у своїх руках. Кава — єдиний напій, який я п’ю не для маскування під людину, а тому, що мені подобається її смак та енергетична насиченість. Моє тіло має всередині мікроустановку холодного синтезу, уловлювач-переробник магнітно-резонансних коливань, високочутливу оптоволоконну систему для підживлення від сонячної енергії, що імітує людське волосся, а також невелику ємність, що переробляє органіку, що потрапила всередину, в енергію, так що з’являтися в їдальні мене змушує не потреба в їжі. Мені подобається смак кави й те відчуття самотності та відстороненості, які з’являються, коли ти стоїш із філіжанкою біля вікна. Останнє відчуття я відкрив нещодавно, але з того часу я приходжу до їдальні — і до цього вікна — все частіше…

— Гей, Ітоне! — я обернувся.

Лавіруючи між столиками, до мене підходять Рем та Базіль. Високі молоді чоловіки, що так і променіли енергією. Ремігус, зі шкірою, що потемніла від впливу ультрафіолету (це і називається засмага?), у повсякденному сірому костюмі, що зберігався в його особистій гостьовій кімнаті, з ледь вологим, після душу, чорним волоссям. Ось кого доставив гелікоптер, що опустився на дах, поки я споглядав гори. Мабуть, Рем тільки-но повернувся з чергової місії, щоб побачитися з Базілем, а добиратися до нас машиною — зайва трата часу.

— Миленький халатик, Іте, — усміхається він, нависнувши поруч і оглядаючи мій білий лаборантський комбінезон з накинутим поверх нього стандартним халатом вченого. — Мені здається, чи ти з нашої останньої зустрічі став меншим на зріст?

— Здається. Ти просто пам’ятаєш мене поряд із Базом, а він ще виріс.

— Точно, — підтвердив Базиль і, підійшовши зі спини, поклав руки на плечі, а підборіддя, трохи задерши, мені на маківку. — І до того ж ти надивився на своїх солдафонів, тож не порівнюй!

Я ворухнув плечима і Базиль зітхнувши відступив убік. Стильно укладена стрижка його золотавого волосся була вдвічі коротша, ніж прийнято в нашій фракції, але Главі можна пробачити. Бліда шкіра людини, що рідко буває на відкритому повітрі (чому ця тема так хвилює мене останнім часом?), рельєф м’язів, що виступає під тонкою водолазкою, світлі штани та м’які туфлі.

Куди вони зібралися?

— Прийшли перекусити? — цікавлюся я.

— Власне кажучи, ні, — Рем дивиться на чашку кави в моїх руках, — ми з Базом хотіли по старій пам’яті влаштувати спільне тренування, і заскочили запросити тебе. Хочеш?

— Мені треба працювати.

— Ну, І-і-іте… — Базиль простягає руку і ніжно торкається великим пальцем моєї щоки, потім заправляє пасмо волосся за вухо і, ніби не в спромозі відірватися, ковзає по його краю до мочки. — Ходімо, га? Коли ми востаннє розважалися разом?

— Нещодавно. І чотирьох годин не минуло, — я підіймаю руку і відсторонюю його від свого волосся. — Ти обіцяв.

— Так. Звісно.

Посмішка Базиля тьмяніє. Він по черзі стискає пальці в кулак та опускає руку. Пан Ремігус переводить погляд з нього на мене і підіймає брови. 

— Ну, можливо, потім… — бурмотить Базиль і йде до дверей.

Рем йде слідом, але кілька разів обертається.

Усі співробітники, які перебували на той момент у їдальні, і вчені, і вояки, після їхнього відходу вирячилися на мене. Чутки про той заколот і мою участь у ньому ходять різні й суперечливі, але особливе ставлення пана Базиля до свого секретаря — ось воно, як кажуть люди — на блюдечку.

Обертаюся до них спиною і дивлюся на тіні хмар, що біжать по волохатих схилах гір. У пальцях так і залишилася недопита філіжанка кави. Але запах зовсім вивітрився.

***

Батько таки дуже старий, за людськими мірками. Він жахливо виглядає — значну частину його організму замінюють медичні імпланти для підтримки життя, і не наші, сучасні, з біопласту та штучної шкіри, а ще ті, старі, в яких є металеві частини. І деякі з них, наприклад, накладка на правій стороні черепа, спускається на вилицю і її видно на обличчі. Розум Батька все ще в робочому стані, я перевіряю його дії та розрахунки, але зовнішній вигляд лякає. Я вважаю, що рішення Базиля закрити Батька в лабораторіях Кришталевого Палацу — серцевини всього Комплексу — було обґрунтованим: негідно людям бачити свого кумира таким старим кіборгом. Не корисно.

Я спостерігаю за Батьком: як він гортає паперовий журнал із записами експериментів, як переносить штатив із пробірками з одного столу на інший… Скільки в цьому усвідомленої необхідності, а скільки автоматичних дій, що здійснюються накатаною доріжкою багато десятиліть? Я раптом лякаюся, що бачу перед собою не людину, а лише оболонку, що імітує її.

— Батьку, — тихо кажу я.

Він зупиняється і підіймає на мене вицвілі блакитні очі в обрамленні глибоких зморшок.

— Хто мене знайшов?

Він мовчить.

— Де мене знайшли? Де решта андроїдів?

— Не знаю, — каже він і опускає очі. — Тебе привіз Деніс і з моєю допомогою активував уже тут.

Деніс — це позаминулий глава Інквізиторів, у якого Рем був ад’ютантом, старий друг Батька, вбитий при черговій зміні влади всередині їхньої фракції, згадую я.

— Чи були там, де він знайшов тебе інші андроїди? Він не розповідав. Але я думаю — не було. У той час принаймні. Інакше Деніс привіз би їх сюди, щоб відновити проект «Єва».

Плечі Батька опускаються і він човгає до найдальшого лабораторного столу. Не тому, що йому там щось потрібне, а подалі від мене та від своїх гірких думок, розумію я.

— Але, де? Де він знайшов мене?

— Ніколи цим не цікавився, — бурчить Батько і відчиняє двері, щоб втекти від мене ще далі. Але зупиняється в отворі та додає:

— Можеш запитати про це свого дружка-інквізитора…

Це він про Рема? Я застигаю від подиву. Батько цікавиться чимось поза лабораторіями? Відносинами між людьми? О це так новина…

Скільки я пам’ятаю, Батько завжди бурчав, що йому заважають працювати, терплячи нашу з Базилем присутність як неминуче зло і тільки в міру нашої корисності для тієї ж роботи. Щодо братів Базиля, до них Батько і близько не підходив, навряд чи відрізняючи від інших безмізких клонів. І тільки зі старим-генералом поводився людяніше, дозволяючи собі жартувати й розпивати спиртне. То що не так з тим, що я дружу з інквізитором?

Батько стояв у дверях і важко дивився на мене.

— Ти зовсім не змінився за стільки років, Ітоне. А я… вже давно однією ногою в могилі. Якби в нас тоді була команда андроїдів, то, може, я б і встиг…

Його обличчя затремтіло і жалюгідно зморщилося.

— Запитай свого дружка-інквізитора. Якщо хтось і може знайти, де був Деніс у той час, то тільки він, його колишній ад’ютант і нинішній Глава Фракції. Втім, — Батько пожував губами й неприязно посміхнувся, — тобі для цього доведеться сказати йому, що ти машина.

Він кілька разів кивнув, розглядаючи цю думку з різних боків.

— А люди, скажу я тобі, расисти, до мозку кісток. Це у наших інстинктах. Ми не можемо любити чи дружити з не-людиною. Тільки використовувати. Ти готовий ризикнути, Ітоне?