Розділ 5. Ми тут потроху

І що б то здавалось, слова нам до тих балачок,

Було нам, коли ми з пів-погляду все розуміли,

Коли наші руки співали від гордої сили,

І кожну цеглину здіймали, неначе смичок...

Ігор Жук

Паола

– У вас є?! Ну хоч що-небудь?! Є?!!

Очі хлопця горіли, наче в божевільного фанатика. Тонкі, оманливо слабкі пальці намертво вчепилися у футболку Берта.

Берт, якого і без зовнішнього впливу хитало, майже впав, але хтось підпер, дозволив встояти.

– Гриша, немає в нього нічого, – зітхнув Сем з-за плеча.

Але скаженого Гришу це не зупинило.

– Ну будь ласка, перевірте! Може, є? Приймач, мікросхемочка, хоч пара діодів, а? Гаразд, я згоден на лампу! Може, завалялася в кишені?

Пролунав гучний тупіт, і Гришу потягло в протилежний від Берта бік.

– Гришо, – бас не поступався тупоту, – Гришо, не край серце. Ну немає в нього, немає... Ходімо, Гришо.

Берт нарешті відновив рівновагу і фокус зору.

– Ну чому відразу – нема? – пробурмотів він. – Айрін, ти мою сумку не загубила?

Гриша завив, Сем гаркнув щось попереджуюче, Гришин умовляльник мовчки боровся, хтось дуже невдало штовхнув Берта в живіт, і далі він якийсь час майже нічого не пам'ятав. Ніби як мухи дзижчали, але це не точно.

*

Дивна все-таки парочка.

Григорій – стрункий, витончений, аж здається іноді, що просвічує наскрізь. Натхненні блакитні очі, довге світле волосся, вигоріле на сонці майже добіла. Схожий на гела настільки, наскільки це взагалі доступно людині.

Станіслава можна вписати в куб, і зазорів залишиться дуже небагато. Важка кругла голова, встромлена, здавалося, відразу в плечі, без посередництва шиї. Стрижений коротко. Складчастий лоб нависає так низько над очима, що неясно, якого вони кольору. Набитий зашийок, м’яті вуха боксера і пудові кулаки.

Григорій виглядає так, ніби повсякчас осяяний геніальною ідеєю, а по Станіславу не можна сказати, чи він взагалі коли-небудь думає. Григорій із гельської гілки, Станіслав – із йорнської.

Обидва фізики, друзі не розлий вода. Прибули на Паолу з інтервалом у три дні. 

Наскільки зрозумів Берт, інтервали прибуття розвідників на Паолу далеко не завжди відповідають інтервалам відбуття, і це трохи лякало. Трохи – бо остаточні висновки вимагали додаткової інформації, яку ще тільки належало зібрати.

*

Зі столу вже прибрали тарілки і скатертину, оголивши гладко підігнані і добре відполіровані дошки стільниці. Григорій знемагав, але Сем був невблаганний. Сказав, що за свинську поведінку той терпітиме до кінця обіду, а обідали довго, неспішно, з розмовами. У будинок старости набилася купа народу, осіб двадцять, не менше. Прийшли знайомитися з новенькими. Багато хто приходив зі своїми горщиками і сковорідками, бо фантастично смачної грибної юшки, приготованої чи то дружиною, чи то подругою Сема Каринкою, на всю ораву точно б не вистачило.

Легенда Берта була гарною, якісною та мало чим відрізнялася від історій більшості гельських розвідників. Безвихідь із невиліковно хворою близькою людиною, коли з’являється янгол і пропонує диво зцілення в обмін на службу. Бували й інші сценарії, але за статистикою на порядок рідше. Тож Берта вислухали помірно співчутливо, поплескали по руці. На більше він і не розраховував.

Історія Айрін була іншою. Дуже короткою.

– Я закохалася, – коротко, як сокирою відрубала, зізналася Айрін. – Щоб ми могли бути разом, я погодилася піти розвідником на Паолу. І мені обов’язково треба повернутися. Усе.

Емоцій у її голосі було не більше, ніж мізків у амеби. Але враження промова справила сильне.

– Ти це, – сказав Сем, ховаючи очі, – не дуже от сподівайся, що повернешся. Спробуй, звісно. До тебе багато хто намагався, але Тріщина дає білет лише в один бік. Хоча, може, в тебе вийде, цього ніхто не може знати.

Айрін смикнула ротом і неприємно зіщулилась:

– Повинно вийти. Напевно, до мене ніхто всерйоз назад не хотів.

Берт, якого фраза «Я закохалася» неприємно заціпила, здригнувся.

– Я буду допомагати, – заявив він. – Трохи оклигаю і буду. Мені назад не так пече, я був готовий не повернутися, попрощався з усіма, але я дав клятву.

Це виправдає перед громадою підготовку до зворотного перекидання і позбавить зайвих запитань. Вдалий хід.

– Але... ти не в тому клявся... – очі Айрін підозріло заблищали.

– Я клявся не зраджувати, – Берт намагався говорити не занадто пафосно, принаймні, щоб не виглядало так. – А зараз не допомогти – це означає зрадити.

Все одно пафосно, огидно зарозуміло, та ще й на публіку. Але очі заблищали і в Григорія, і в багатьох за великим столом. Люди... Сентиментальні, жорстокі й недалекоглядні.

Зовсім як він сам, невдаха Бертран.

У великій кімнаті, яку Сем називав чомусь світлицею, залишилися тільки господарі, Айрін, Берт і друзі-фізики. Та й то, Каринка скоро пішла по якихось домашніх справах. Під стелею вилася поодинока муха.

Купку примітивних приладів, які нарешті вивалив на стіл Берт, Гриша роздер за лічені секунди, стогнучи від насолоди. Станіслав бродив туди-сюди за його спиною, інколи тицяючи поверх Гришиного плеча товстим пальцем у якусь фінтифлюшку і видаючи короткий звук, схожий на «Ги!». Час від часу він поглядав на Берта.

– Зі мною вирішили поекспериментувати, – пояснив Берт. – Попереднім розвідникам видавали засоби зв’язку на основі «налаштованих» кристалів із певними довжинами міжатомних відстаней, ви їх напевно бачили. Це вважалося найнадійнішим. А мені видали цей антикваріат, раптом виявиться, що істина в простоті. І  батарейок надовше вистачить. Ну, повинно вистачити.

Насправді всі ці приймачі-передавачі були найпростішим для нефахівця способом перевірити відповідність частотного діапазону хвиль Землі і Паоли, але зловити Берта на брехні було неможливо. А Гриша і Стас перевірять усе набагато краще за нього, треба тільки підкинути ідею, дочекавшись слушної нагоди.

– Здохло твоє живлення, це очевидно, – буркнув Стас. – Воно тут тримається від сили хвилин десять після прибуття, хоч під’єднуй до приладів, хоч не чіпай. Ну нічого, у нас дещо є.

– І як експеримент? – зацікавився Сем, пропустивши бурчання приятеля повз вуха. – Успішний? Істина знайшлася?

Берт знизав плечима.

– Не встигла. Тобто я не встиг почати її пошуки. Як і перевірити батарейки. 

– У нас гора таких пундиків, – зітхнув Гриша, підштовхуючи по столу гельський елемент живлення, щоб той покотився. – Біокристалічного барахла ще більше. Але в наших умовах із ним неможливо нічого зробити. Корисного нічого, я хотів сказати. Намиста дівчаткам або кульки для гри дітлахам – можна.

Берт відкашлявся.

– Тут, хлопці, така штука... не хотів при всіх, але вам треба знати.

Айрін, з якою вони все обговорили дорогою, згідно кивнула.

Розповідь про зустріч із йорні багато часу не зайняла. Єдине, про самостріл вони з Айрін поки вирішили не говорити. Ну справді ж, йорні простіше простого могла луснути на кілька хвилин раніше, а Айрін залишилося б тоді тільки розібрати наслідки.

Слухачі довго мовчали.

– Гаразд, – сказав Сем, порушуючи неприємну тишу, – дякую за інформацію. Не назву вісті добрими, але краще їх знати, ніж не знати. Будемо думати. Я вважав, що тебе в Тріщині пом’яло, Берт. Іноді буває. Частіше, щоправда, одразу на смерть.

– Зате у вас тут чудово все облаштовано, – без жодної логіки ляпнула Айрін. – Я не тупа, але, скажімо, як влаштувати колодязь із водокачкою, гадки не маю. І у вас ще багато такого. Кузню бачила, це щось. Метал є, навряд чи стільки з собою принесли, так?

 Берт часто закліпав. О Древо, як же він таке проґавив? Усе ж на виду. Так, звісно, якщо знати – як, то збудувати дерев’яну хату, зробити добротні меблі, ткацький верстат (матерія, з якої зроблений майже весь одяг на поселенцях, явно домоткана); виплавити метал у примітивній печі, організувати кузню чи колодязь не так і складно. Але це ж треба знати! І вміти б теж непогано було.

Колись люди це все непогано знали й уміли, але ж розвідників зазвичай беруть із пізніших гілок. Ну, щоб не треба було пояснювати, що таке передавач, радіохвилі, вимірювальні прилади. Тобто хоча б не пізніше чотири тисячі сімсот якогось там року, за старим людським рахунком – другої половини дев’ятнадцятого століття. А ще краще брати на століття або два пізніше. Вузький інтервал: від середини двадцять третього століття все, не можна, програма гілкування не працює. Предки саме тоді почали масові, системні генетичні перетворення і стали схожими на гелів, гілкувати їх вважалося неетичним.

– Не з собою, це точно, – схвально кивнув Сем. Берт, який занадто глибоко занурився в роздуми, здригнувся від несподіванки. – Розповісти можна, але досить довго. Ви як?

– Якщо можна, я ляжу, – сказав Берт. – І лежачи буду слухати скільки завгодно.

Йому здалося, що це гарна ідея.

*

Джозайя Томас Петерсон був генієм хоча б тому, що про його геніальність мало хто здогадувався. Дружина знала, двоє-троє друзів та, мабуть, начальник щось таке підозрював. Але на начальника можна не звертати уваги, він скоріше б вдавився на власній краватці, ніж визнав це вголос.

У МТІ* на перших курсах Джозайї пророкували блискуче майбутнє, але він вчасно схаменувся і закінчив цей поважний навчальний заклад рівно п’ятдесят другим зі ста трьох випускників факультету інженерної справи.

«Мені нічого не варто було б стати першим, – напише Джозайя в зошиті, який він залишив синові Семюелю. – Тільки не знайшов жодної причини, навіщо б це було потрібно».

За п’ять років роботи у відділі технічних розробок великої фірми Джоз виплекав репутацію міцного середнячка: зірок з неба не хапає, але й не налажав всерйоз жодного разу. Один тільки випадок, коли горів синім полум’ям найважливіший проєкт... Гаразд, один раз легко видати за вдалий збіг обставин, що й було зроблено. Начальник тільки ось запідозрив щось, ну та бог із ним.

Одружився Джозайя по любові – інакше сенсу немає, витрачені зусилля не окупаються. Грейс Колтон – не найкрасивіша, але наймиліша, найдобріша і найрозумніша з усіх знайомих Джозайї дівчат – без манірності кивнула у відповідь на пропозицію руки і серця. Через півтора року шлюбу місіс Петерсон народила сина Сема, і все йшло тихо, гладко і спокійно. Стабільний заробіток, любов у родині, теплий дім, друзі – що ще людині треба? Джоз більшого й не хотів. Тобто... Ну гаразд, хотів. Нерозтрачений потенціал рвався назовні, у світ, у люди, куди завгодно, але Джоз міг із цим впоратися. Залізною рукою тримав, якщо можна так висловитися. Він був генієм, не забули? Умів прораховувати наслідки, причому не тільки для себе. Зокрема, неминучу загибель людства як біологічного виду він прорахував місяці за три до народження сина. Сто п’ятдесят-двісті років – і все. Але на звичайне життя вистачить із походом. І їм із Грейс, і маленькому Семмі.

«Я врахував усі чинники, про які хоч щось знав, – розповідали чіткі чорні рядки. – Зміна будь-якого з них з метою запобігти або відтермінувати кінець світу призводила до наближення моменту, який я назвав контрольною точкою. Подивися таблиці в кінці зошита. Ти зрозумієш. Доведено, що інтелект діти успадковують від матері, а Грейс набагато розумніша за мене».

Не маючи можливості щось змінити, Джо намагався брати від життя якомога більше. Насолоджувався кожною секундою: у власному, звісно ж, уявленні про щастя. Накопичував досвід і знання. Накопичував про запас, для онуків-правнуків, як скнара – мідяки і срібні монетки. Передбачав майбутнє і оберігав особистий маленький світ від потрясінь і злиднів.

Досить довго вдавалося берегти і вгадувати. Сему виповнилося вісім, коли у Грейс почала стрімко розвиватися хвороба Альцгеймера.

«Я б змирився з онкологією, аневризмою, атиповою пневмонією. З будь-якою іншою смертельною невиліковною хворобою. Швидше за все – змирився. Знайшов би доводи, почитав би статистику, що завгодно. Але дивитися, як Грейс день за днем перетворюється на безмозку тварину, я не зміг. Ти зрозумієш, синку».

Джозайя вперше за десять років шлюбу збрехав дружині. Сказав, що летить до Чикаго, у відрядження у справах фірми. Йому було дуже зле від першої брехні, і той факт, що Грейс забула його слова за півгодини, тільки посилювали провину.

Джоз поїхав автобусом у крихітне містечко Портервіль на кордоні Канзасу й Оклахоми. Людину на ім’я Захарія Сміт про свій візит не повідомив.

«Я завжди говорив, що майбутнє – за інформаційними технологіями, і навчив тебе користуватися Фідонетом рік тому, – писав Джозайя Петерсон синові. – Але не встиг навчити слухати людей і вирізняти брехню. Попроси про це маму, Семе. Вона теж уміє, навіть краще за мене.

Про дива Зака Сміта я прочитав у місцевій газеті, у статті «Благослови його Господь!» за авторства старости методистської громади Портервіля. Віщує, мовляв, зцілює, втішає стражденних. Грошей, що найдивніше, не бере. Практично янгол, принесений у канзаський степ південним вітром разом із будинком-фургончиком. Я б забув про безглузду замітку за кілька днів. Хіба мало подібних дурниць пишуть у провінційних газетах? Але так співпало, що наступного вечора я випадково зустрівся зі старим приятелем Джоном Хенком. Ми разом навчалися, були в непоганих стосунках, а потім надовго загубили з поля зору один одного. Я запитував його про сім’ю, роботу та інші речі, як годиться розпитувати неблизьких приятелів після п’ятнадцятирічної розлуки. Але Джон міг говорити тільки про Зака Сміта. Зак підняв його з інвалідного візку, в якому Джон просидів майже рік після автомобільної аварії. Джон не брехав, Семе. І я почав шукати цілеспрямовано. У ЗМІ Зак засвітився тільки одного разу, саме в тій замітці на передостанній шпальті, що потрапила мені на очі. Але люди знали більше. Я знайшов трьох надійних свідків, перш ніж схаменувся і кинув непотрібні пошуки. Яке мені було діло до Захарії Сміта, зрештою?»

Із «чиказького відрядження» Джоз повернувся швидко. З ним приїхав високий блакитноокий чоловік, який представився Заком, без «містера». Сем запам’ятав південну вимову і запилені роздовбані черевики, що здавалися абсолютно чужорідними в їхньому чистому будинку. Мама поводилася так, ніби гостя взагалі не було. Зверталася тільки до чоловіка і сина, ставила якісь звичайні запитання, але одразу ж забувала відповіді і запитувала знову. Сему ці мамині дивацтва на той час уже перестали здаватися кумедними. Віднедавна вони лякали його до гикавки, до нічних кошмарів.

Зак привітно посміхався, ніби нічого не помічав. Потім вони з татом зачинилися в кабінеті, а Сем підслуховував. Він відчував легкий сором, але єдине, про що справді шкодував – що чути було поганенько. З розмови двох чоловіків, які носили імена біблійних пророків, він уловлював тільки окремі фрази.

«... Я не чарівник, Джозе. Занадто далеко...

... Заку, якщо потрібно стати на коліна – тільки скажи...

... дурень...

... не зупинюся, поки...

... Бовдур.

... ти можеш, я знаю...

... сім років, Джозе. Але потім – тихий відхід...

... По руках! Спасибі, Заку. Ти справжній...

... Заткнися, будь ласка. Ти бовдур, геній».

Зак Сміт залишився в їхньому будинку на три дні. Сему він подобався, незважаючи ні на що. Інстинктивно, напевно. Мама поступово перестала заговорюватися та забувати, що сталося десять хвилин тому, облишила безглуздо блукати кімнатами. Грейс Петерсон стала такою як раніше, але тільки, як і раніше, не помічала гостя. Проходила поруч, майже торкаючись його грудей плечем, і навіть не повертала голови. Батько комічно робив круглі очі, розводячи руками, значить, дрібниці, можна не звертати уваги. Сем був щасливий, що все стало як раніше.

А вранці четвертого дня Джозайя поїхав проводити свого друга і не повернувся. Ні ввечері, ні завтра, ні післязавтра. Грейс заявила в поліцію, приходив шериф, слідчі, у будинку вешталась купа копів, але містера Петерсона більше ніхто не бачив. У копів не було шансу його знайти. Адже мама не пам’ятала Зака, а Сем мовчав. Навіть не плакав. У товстому зошиті з сіруватими сторінками, який він знайшов у своїй кімнаті після від’їзду батька і містера Сміта, на першій же сторінці було написано великими літерами:

«Семе, мама не повинна дізнатися про цей зошит ніколи. Також нікому не кажи про Захарію Сміта. Я тебе прошу заради всіх нас».

А на останньому:

«Я не можу за тебе планувати твоє життя, але, якщо раптом стане нестерпно, їдь у Портервіль, знайди Захарію Сміта і скажи йому: “Я знаю, хто ви. Я хочу до тата”».

______________________________________

*Массачусетський технологічний інститут

*

Голоси звучали глухо, немов через товсту тканину. Берт хотів попрохати, щоб говорили голосніше, але язик відмовився ворочатися. Втомився за сьогодні. Гели не звикли так довго розмовляти. Навіть ті, які чудово соціально адаптовані. Нічого, треба тільки зосередитися.

– А потім? – запитала Айрін.

– Мама померла через сім років і два місяці, – відповів Сем Петерсон. – Просто не прокинулася вранці другого лютого. Зак дотримав слова. Хвороба за цей час жодного разу не поверталася. Лікар, який робив розтин, сказав коронеру, що мамин мозок нагадував вичавлену губку. Док мало не пританцьовував на місці, слиною давився, намагаючись пояснити, який це феномен – мамин вичавлений мозок. Він казав, що якимось чином уражені старим Альцгеймером ділянки передавали свої функції іншим, цілим, доти, доки зовсім нічого не лишилося.

– І що ти?

– А я... Мені було п’ятнадцять, Айрін. У мене померла мама, а батько зник безвісти. Ні, мене не кинули. Сім’я найкращого татового друга взяла мене до себе, вони були класні, але... До сімнадцяти я визубрив усі записи батька і поїхав у Портервіль.

– І там, у записах, – здогадалася Айрін, – було це все? – Вона повела рукою, обводячи невизначено широке коло.

– Так. Він був генієм. Зібрав справжню енциклопедію виживальника. Сотні списаних сторінок – і не порожня балаканина телевсезнайок, а робота з надійними джерелами. Як будувати житло з усього, що є під рукою. Як шукати руду і воду, тріпати льон і вовну, обладнати колодязі й кузні, печі з піддувалом, найпростіші й найпотрібніші інструменти. Як добувати вогонь і їжу, ткати, вирощувати овочі та пшеницю... Я проніс із собою насіння – скільки зміг. Батько теж... І...

Розповідь Сема остаточно зплелося в монотонне буркотіння, на кшталт мушиного дзижчання. Останнім свідомим зусиллям Берт встиг зрозуміти, що людям, коли вони хворіють, ліки треба вживати регулярно, щоб організм не давав збоїв у найневідповідніший момент. Але зробити вже нічого не встиг – провалився у важкий задушливий сон.

Снився гел, який намагався злетіти на одному крилі. Крило, зрозуміло, чорне.