Розділ 6. Ми не чарівники

Мы не шпионы, мы странные люди,

За нами следят только те, кто нас любит.

Мы не шпионы. Какая досада!

Нам даже в любви признаваться не надо.

Ундервуд

Геліо

Петі просторікував і з апетитом жував шматок хліба, хоча погода стояла найясніша і сонячна. Ну так, одного крила мало, ось і доводиться доповнювати вуглеводами. Дідько, міг би поживний коктейль удома випити, а не епатувати пристойних гелів жуванням і чавканням.

Берт намагався делікатно не дивитися, хоча співрозмовника його старання абсолютно не хвилювали. Або він вдало робив вигляд.

– Ти, Берте, нічого не бійся, головне. – Петі їв і говорив одночасно, тому крихти сипалися на нагрудну кишеню комбінезона. – Звичайна процедура, сто разів випробувана.

Перед ними височіла ажурна вежа сектора Поліпшень. Берт часто проходив повз неї, але жодного разу не був усередині. Донедавна його повністю влаштовували як власна зовнішність, так і внутрішність. До того ж про цей сектор Марі розповідала всілякі пристрасті Баалові. І не тільки Марі. Насправді Берт не був сильно засмучений, коли Габі заборонив йому стимулювати пам’ять. І тут ось нате вам.

– Щось я про таке не чув, – буркнув Берт, не поспішаючи зійти на мармуровий ґанок слідом за Петі.

– Ну, на кожному розі про це не теревенять, – визнав однокрилий. – Але ти сам посуди. Ангели живуть між людьми. Довго. Між людьми. Не привертаючи уваги, якщо не хочуть її привернути. 

Берт мимоволі ступив на першу сходинку.

– А ти?.. – так само мимоволі зірвалося з язика.

– А я тобі про що кажу, – Петі розплився в усмішці і взяв Берта під лікоть. Він якраз дожував останню скоринку. – Увімкни вже мозок, а? І туди я, і назад, і обидва рази все чудово. І втретє б чудово, якби не... годі, так, я вже казав. Не стій стовпом, бо за Лота видам.

У нього була абсолютно непристойна звичка постійно чіпати співрозмовників. Ґабріелю, здається, торкання були до свічки. Берту не подобалися, але він не знав, як припинити, тому терпів. А зараз так і зовсім не помітив. Може, звик, а може, занадто міцно задумався. А ще Петі завжди називав іферів людьми. І разом із Ґабі мав пристрасть до біблійного персонажа Лота, хоча саме це – найнормальніше зі списку Петіних дивацтв. Але Петі абсолютно правий, ангели там, внизу, не можуть ставати невидимими. Це неможливо. На відміну від...

– ... прискорених генних модифікацій, – гулко ухав, відбиваючись луною від стін коридору сектора Поліпшень, голос Петі. – Напрацювань валом, зокрема й етично заборонених. Людям би таке здалося чарами, повір мені.

Він що, думки читає?!

Берт виявив, що вже щосили тупотить, намагаючись не відстати від Петі, через величезний вестибюль до ліфта. Як загіпнотизований. Або на мотузочці. Сам іде, незважаючи на рішення не піддаватися чужій волі і пам’ятати про права чесного гела, гарантовані Біллем.

Кожен гел насамперед – індивідуальність, неповторна самоцінна особистість, а вже потім – громадянин Геліо і все таке інше. Ці прописні істини втовкмачують у голови дітям, щойно ті ледве-ледве збиваються у зграї, тобто змалечку. Аксіома, постулат, що не потребує доказів.

Так, Берт підозрював, що в його житті поки що не все гаразд, але формально причепитися не було до чого. Ну робота не подобається, нудна. Зате почесна, зручна, відпустка довга. Можна піти, авжеж, ніхто не тримає. Але... занадто багато зусиль для пошуку нового профілю, перекваліфікації, а попереду ціле життя, встигне, влаштується, владнається якось, а краще, щоб само собою. Зрештою, багато хто так живе і не скаржиться.

Зараз Берт дуже шкодував, що не пішов. Перекваліфікувався б на лісника, сидів би в улюбленому гаю, споглядаючи фазу третього листка в юного дубка, який ще практично жолудь. І не потрапив би на безглуздий тест, і не розгубився б, як ідіот, коли на нього звалилося щось важке з назвою «борг».

– Так що, просто зараз?! – у паніці заволав Берт, вчіплюючись у якесь крісло, напевно, для відвідувачів – інакше навіщо б воно стояло біля дверей до головної зали сектору?

– Ні-ні-ні-ні, – весело відповів Петі, без зусиль відриваючи Берта від крісла і штовхаючи в зал. – Тобі ще треба запхати в макітру якусь зі старих мов, поки вона, макітра тобто, гельська... Підозріло ж, якщо іфер знає тільки баблі, який і так усі знають, правда? Сьогодні просто подивишся, познайомишся з Нудним Ніком. Він кумедний, ти його тільки занадто серйозно не сприймай. А буде мізки викльовувати – посилай до їжачків.

Чудово, просто чудово.

Зал виблискував хромом, армованим кришталем і білосніжною емаллю. Сліпучі шафи (чи прилади?) вишикувалися по лінійці блискучим строєм зі сходу на захід. Величезний матово-мерехтливий екран розкинувся на всю північну стіну. Вікна повиті живою зеленню. Дальній кут кокетливо відгороджений розсувними ширмами. І – нікого. Ні ділових лаборантів, ні досвідчених фахівців, ні навіть ШІ-прибиральника.

Берт зловив себе на бажанні стати маленьким, непомітним – і втекти.

– Ніку, виходь! Гості на порозі! – прокричав Петі, анітрохи не пригнічений пишністю науки. Руку Берта він не відпускав. Чи то хотів морально підтримати, чи то попереджав спробу втечі.

Ширми здригнулися, випускаючи назустріч відвідувачам гела – широкого в плечах і вилицях, рудуватого й похмурого. У його традиційно білих крилах тут і там рясніло руде пір'я.

– Тобі б усе кричати, – пробуркотів гостинний господар. – Горлопан. Це він?

– Я Бертран, – нагадав Берт, якому вже неабияк набридла роль обладнання.

– Він самий, – кивнув Петі. – Познайомся з Бертом, Ніку.

Якийсь кепський фарс. Головідео, реал-програма третього сорту.

Нік оглянув ймовірного пацієнта важким поглядом з ніг до голови і назад, взяв за плечі, покрутив туди-сюди.

– Хлипкий якийсь, – сказав із сумнівом, ні до кого конкретно не звертаючись.

Петі промовчав. Напружено, немов очікуючи чогось.

– Нормальна комплекція, – огризнувся Берт, ривком видираючись... намагаючись... ніяково смикаючись у залізних лапищах Нудного Ніка. 

Поліпшувач його зусиль, здається, не помітив. Ось так само, тримаючи за плечі, переставив до вікна. Розвернув.

Варто було б прозвати його не Нудним, а Хамським.

– Як тобі рослина, Берте?

– Котіться до їжачків. – Берт вирішив, що процес викльовування мізків зайшов досить далеко. Він з останніх сил стримувався, щоб не почати ганебно волати, бризкаючи слиною, та звертатись до Білля про свободи.

– А все ж таки? – спокійно, майже байдуже наполягав Нік, тепер точно Нудний. – Я читав, що ти непогано розбираєшся у всілякій там ботаніці.

Берт не збирався потурати хамству, однак не втримався, ковзнув очима – та й прикипів.

М’ясисті темно-зелені, доволі товсті стебла спліталися химерними вузлами та косами. На жорстких черешках погойдувалося не листя, а... маленькі п’ятипалі долоньки. Людські або гельські. Справжні, з усіма деталями, зворушливо пухкенькі. Долоньки потішно ворушилися, чіплялися за стебла й одна за одну, крутили дулі, обплескували навколо себе, шукали, напевно, щось. Чорні нігтики яскраво блищали.

Мабуть, це було смішно. Але Берта прохромив жах. Нутряний, що від промежини піднімається, холодний і липкий жах. Берт звернувся до логіки: це всього лише кумедний генетичний експеримент, жарт. Може, кваліфікаційна робота якогось молодого бовдура, випускника Універсіуму. Хіба ж можна вішати небезпечний предмет у громадських місцях?

Не допомогло.

Долоньки раптом занепокоїлися сильніше, метушливо зашелестіли. Берту здалося, що чорні нігтики стають довшими, загинаються гострими гачками. Під купою стебел щось заворушилося. І це щось не було рослиною.

У землю закопали людину. Живу. І через її плоть проростили коріння, гілки і листя отруйної ліани. Ліана їла людину день за днем, а та просочувалася отрутою. Людині просто хотілося додому, а коли зрозуміла, що додому не потрапить, захотіла дістати всіх, хто в цьому винен...

Намагаючись не показувати, наскільки переляканий власною фантазією, Берт відступив на крок від вікна.

– Та ти що, – глузливо сказав Нік, – квіточки побоявся? А ще кажеш, що ліс любиш.

– Вона отруйна, – вирвалося самотужки, раніше, ніж Берт встиг обміркувати відповідь. – Сильний токсин. І... мені здається, що він занадто рухливий для квіточки.

Стебла здибилися зеленим фонтаном і бризнули назустріч Берту сотнею скривлених від злоби пальчиків. Безсило проскребли повітря за дюйм від Бертранова носа й опали, ніби нічого й не було. Безневинна квітка.

На футболці залишилися чорні найдрібніші бризки. На обличчі, напевно, теж.

– Умийся, Берте, – зовсім іншим голосом сказав Нік. – Ось, тут чаша і рушник. Тримай, переодягнися.

– Я ж казав, – нарешті подав голос Петі, поки очманілий від варварських тестів Берт приводив себе до ладу. – Він усе-таки може бачити суть. За будь-якою формою. Інстинктивно, інтуїтивно, дідько знає як, але може. І ти будеш із ним працювати.

– Буду, – погодився Нудний Нік.

***

– Не піду. Не піду. Не піду...

Тупо, монотонно. За дверима голоси, шум.

– Не піду. Не піду. Не піду. Не під...

Голову нижче. Загорнутись у крила, немов у кокон, заплющити очі. Уявити, як у дитячій грі, що більше нікого немає на всій землі, нікого під землею, на воді чи в небі. «Пустота-пустота, приходь погратися».

– Не піду. Не...

Щось тріщить, протяг гладить пір’я.

– Ну ти чого, чого ти, – бурмоче протяг голосом Петі. – Чого ти...

– Не піду. Ви брешете. Постійно брешете.

У горлі сухо. Прийшла погратися порожнеча.

– Брешемо, – погоджується Петі. Крекчучи, сідає поруч. – Правда гірша, от і брешемо.

– Та погань із чорною отрутою на нігтях могла мене вбити. Ви стояли й чекали, що я зроблю.

– Могла. Чекали. Але навіть якби ти не відступив, Нік встиг би тебе відсмикнути. Він поліпшений. Сила, швидкість реакції, точність рухів. Він би встиг у будь-якому разі. Ти нічим не ризикував.

– Я не хочу зв’язуватися з... подібними відходами.

– Із лайном. Люди кажуть – не хочу зв’язуватися з цим лайном. Звикай.

– Якого їжачка, Петі? Я нікому нічого не винен, у мене немає соціальних стягнень, чому я раптом перетворився на йорнську річ?! Я не хочу угробитися на Паолі в ім’я абстрактної перемоги в непотрібній війні. Я не хочу знищувати і ґвалтувати ні в чому не винний світ тільки тому, що ви боїтеся тіней і ганяєтеся за примарами. Ми й так процвітаємо, озирнися!

Петі мовчить кілька секунд, які здаються хвилинами через шалений стукіт серця.

– Ми вимираємо, Берт. – Голос тихий, відсторонений.

– Брешеш. – Відлунням. – Ми не можемо вимерти.

– Фізично не можемо. Гліси майже не народжують – навіщо напружуватися? – але інкубатори працюють добре. Конвеєр нульової модифікації чудово виконує свої функції. Я не кажу про фізичне вимирання. Про «хворобу ангелів» знають усі, але термін «симптом четвертого гріха» ще не вийшов за межі кола фахівців-психологів. «Хвороба ангелів» вражає одиниці, але про неї сурмлять на всіх площах. Епідемія «четвірки» вже котиться Геліо щосили, але – ані звуку. Ти теж трохи нею хворий, Берте. Зовсім трішки. Усе-таки ти любиш ліс, у тебе є мета – вирватися туди після нудної роботи. І та гидка істерика, яку ти зараз закотив, – теж симптом. Відгородитися, відштовхнути все нове, незнайоме, незрозуміле... нічого не вирішувати, ні за що не відповідати, нічого не хотіти. Паола може змінити все. Ми... ми пробуємо різні варіанти, повір. Захарка навіть генія знайшов у своїй глушині, уявляєш? Справжнього, ай-к’ю якийсь неймовірний. Він теж не повернувся, Захарка дуже сумував. Треба намагатись знову і знову, Берте. Якщо складемо крильця – через двісті років нічого нікому не буде треба в принципі. Якщо хочеш, я відвезу тебе в лікарню, де сидять наші «четверті». Подивишся на них. Поїдемо?

Берт киває. Він розуміє, що довго не протримається. Не встоїть під чужим натиском, здасться обставинам, як робив завжди. Йому дуже треба впевнитися, що хоч щось правда.

Після поїздки на околицю Геліо і візиту в затишну, пронизану світлом і диханням соснового бору будівлю, Берт більше не влаштовував мітингів протесту. Він старанно готувався до перекидання на Паолу.

***

Нудний Нік справді любить побазікати. Від його пояснень у Берта болить і без того натруджена гіпнокурсом голова. Він не розуміє й половини слів, що вимовляє Нік. А може, і двох третин слів. Але Ніка це не зупиняє, посили до багатостраждальних їжачків не допомагають.

За шість тижнів, проведених у секторі Поліпшень, Берт вислухав:

– курс лекцій з порівняльних характеристик фотоперетворювачів йорнів і гелів. Усе, що зрозумів Берт: роги і хребтові голки не встоять проти крил завдяки різниці в питомій поверхні світлопоглинаючих волосків пір’я і ще якихось високотехнологічних добавок;

– довжелезну історію формування гелів як окремого виду на основі вихідного генотипу людини. Нік сипав термінологією і пишно просторікував, але Берт здогадався, що не так уже й сильно гели від людей відрізняються. Інакше як би тоді відбувалася трансформація «туди-сюди два рази», як висловився Петі? Усі відомі поліпшення стали можливими тільки тому, що вже були закладені у вихідному матеріалі, просто люди не вміли ними користуватися. Хоча, як мимохідь натякнув Нік, окремим індивідам догельської епохи вдавалося і лікувати накладенням рук, і харчуватися сонячним світлом, а то й менш калорійними матеріями на кшталт гравітаційного поля;

– оду гену баблі як фінальному штриху формування раси гелів. Звісно, вона сильно відрізнялася від стандартної освітньої інформашки, але пропала дарма. Більше, ніж знав досі, Берт не зрозумів ні на йоту;

– вкрай емоційну промову про недосконалість сучасного обладнання і невідповідність його творчим планам і науковим потребам Ніка. Лейтмотив «перевелися нині нормальні інженери» Берт запам’ятав, решта потонула в тумані – процедури того дня були дуже болісними;

– гігабайти похвальби всіх форм і відтінків, з яких вряди-годи вдавалося виокремити щось корисне. Коли б іще знадобилися аналітичні навички?

Нік обіцяв, що боляче не буде. Можливо, вольовому Петі та іншим його приятелям-подвижникам це болем і не здавалося. Але Берт регулярно корчився на транс-стенді, вчіплюючись зубами в капу, люб’язно надану асистенткою Ніка. Асистентка – Саррочка – була дуже милою і турботливою, але загравала до Петі. Берта тільки жаліла. Піт витирала, коли Берт почав інтенсивно пітніти. Берт знемагав від приниження. Саррочка йому подобалася, але процес рекурсії безжальний. Напівлюдина-напівгел ніяк не міг викликати певний інтерес у гарненької гліси. Красень Петі з мужнім і таємничим каліцтвом викликав, а Берт – тільки жалість.

Дні тяглися гумою, а вечорами Петі відвозив його додому. Не стільки навіть тому відвозив, що зовнішність Берта могла тепер налякати добропорядного гела, скільки через відсутність у піддослідного сил. Удома Берт падав на ложе і провалювався в сон.

Світло більше не насичувало, доводилося давитися їжею, яку теж приносив Петі. Берту не подобалося, як після їжі бурчить у животі, не кажучи вже про різке збільшення кількості відходів, але поступово він звикав. Навіть навчився отримувати від смаку якесь задоволення. Петі жував фрукти, хліб і м’ясо за компанію з ним. Трохи винувато пояснював, що в ангельському званні пристрастився до їжі, без неї ніби чогось бракує, а щоденна горошина концентрат-мінімуму тільки поглиблює потребу. Берту було байдуже, аби не самому. Дотики, що дратували раніше, тепер викликали мало не сльози вдячності. Бути ненормальним удвох – набагато краще, ніж одному. Він ледь не вбився, зістрибнувши лише тільки з триметрового парапету, а нога боліла тиждень. Коли знудило від маракуї, Берт думав, що помре. Не помер, зате дізнався нове слово – алергія.

Кожен день приносив нові «не можна». Щодня відгризав частинку звичного, замінюючи чимось іншим. Не таким. Чужим.

Нік задоволено бурчав, зчитуючи показники вірт-монітора. Хвалив Бертів коефіцієнт пристосовності, сумарну адаптивність і щось іще. Берту було просто погано – з усіма коефіцієнтами і показниками. Не скаржився, розуміючи, що від цього краще не стане.

– Ти молодець, Берті, – сказав Ґабріель, який прийшов у сектор Поліпшень із візитом і начальницькою перевіркою. – Усе пір’я пучком.

Крила на той час уже відсохли, тому Берт криво посміхнувся. Відчував він себе шматком лайна, повністю усвідомлюючи різницю між ним і відходами.

– Молодець, – несподівано підтвердив Нік. – Цінуй, Трубач. Так далеко я ще нікого не заводив. Ангелам вистачає зовнішньої схожості з людиною, але тут потрібна повна ідентичність. Зате, Берт, уяви, як круто буде, коли все разом повернеться назад.

Берт уявив, і усмішку перекосило ще сильніше. Чому Нік назвав Габріеля трубачем, не задумався. Його це не обходить.

*

Порожні й боягузливі очі мешканців світлого будинку на околиці Геліо снилися Берту кілька разів, а потім змінилися звичним уже вогненно-крилатим кошмаром.

Старий із білим пір’ям на обличчі дорого б дав за таку заміну, але в нього теж не було вибору.