Розділ 8. Твердиня душі

Два Янголи Смерті не носять шевронів,

Вони не за лівих чи правих,

Їм байдуже, в наступі, чи в обороні

Поліг ти в кривавих тих травах.

Вони про одне лиш запитують Душу,

І та їм збрехати не може:

За що убивав, чи «я хочу», чи «мушу»

Вели тебе в битву, небоже?

Ігор Жук

Геліо

– Це я?

На обурення не сталося сил. Жевріло лише тупе здивування. Відображення в дзеркалі страдницьки зігнуло брови.

– Ні, звісно, – хмикнув Нік. – Це, скажімо так, твоя примітивна копія. Гола схема, підсумок рекурсії, якщо хочеш.

– Дрищ якийсь, – понуро зітхнув Берт, хизуючись запозиченим у Петі слівцем. Помацав туго обтягнуті шкірою ребра.

Чуже, геть усе чуже. Варто було Бертові замислитись, що він зараз робить, негайно починало здаватися, що нові руки-протези він тримає старими, справжніми руками. Зрозуміло, що все миттю валилося на підлогу.

– Але-но, – осадив його зачеплений за чуттєве творець. – За людською мірою ти досить привабливий. Ось, дивись, – він розгорнув вірт-лист, вивів двовимірне зображення, – це кумир жінок двадцятого століття. Ти на нього схожий.

Дамський кумир на пласкому знімку й справді виглядав мало не худішим за Берта. Одягнений їжачок знає як, але людська мода – штука взагалі дивна. Якийсь струнний інструмент у руках. Гітара, схоже, вони відтоді не дуже сильно й змінилися, можна впізнати. Світло-русяве кучеряве волосся – якщо Берт вирішить відрощувати своє, то, мабуть, теж вийде така копиця. І довгуватий ніс. Може, якщо Нік не бреше про кумира, не все так погано?

– Та нормально, – вгадав його думки Нік. – Звикнути тільки треба. І варто ще трохи сутулитися для правдоподібності. Ти ходиш, ніби крила ще на тобі, по спині можна висок перевіряти.

Берт чесно спробував. Не сподобалося. Дихати неприємно. Нік покривився й опустив погляд.

– Гаразд. Якщо притисне – навчишся. А моя робота закінчена, Берте. На мій жаль. Я до тебе звик, якщо чесно.

– Ну ще б, стільки часу зі мною копирсався.

– Не тільки, Берте, не тільки.

Берт хотів уточнити, але Нік пірнув у лабіринт підсобних приміщень раніше, ніж було сформульовано запитання. Нік дуже швидкий. Петі якось обмовився, що він таким був і до поліпшень. Ну, може, майже таким.

*

Ґабріель ніяк не висловив свого ставлення до нової зовнішності підлеглого. Просто поклав руку на плече заступницьким жестом (Берт значно поменшав у зрості після трансформації, і заступницьки класти руку йому на плече стало дуже легко) і потягнув до Будівлі.

– Інструктор чекає, – сказав Габі своїм противним голосом. – Тобі багато чому доведеться навчитися, Берте.

Берт віддав би перевагу товариству Петі, поруч із яким не почувався калікою. Але йому не запропонували вибору. А Володар мух, між іншим, помітно нервував. Рука на плечі тремтіла не в такт крокам.

– Щось сталося? – запитав Берт обережно. – Погане?

– З чого ти взяв? – відповідь прозвучала надмірно агресивно, особливо в поєднанні з неуважною посмішкою.

– Знизу добре видно, як у тебе пір’я дибки стоїть, – Берт додав до голосу максимум серйозності, але не витримав, хихикнув.

Ґабі зупинився, секунду перетравлював, а потім засміявся. Сміх був такий, що Берт негайно пошкодував про рішення пожартувати.

– Ти знаєш, Берті, – сказав голова розвідки, витерши сухі очі, – уперше з початку моєї служби я вірю, що Велику війну можна закінчити.

Далі вони йшли мовчки, а Берт напружено намагався збагнути, що не так в останніх словах Ґабріеля. Слова як слова, на кожній Раді такі пачками видають, але... не покидала дивна впевненість, що вперше за час їхнього знайомства Ґабі сказав правду.

Від цього ставало трохи моторошно.

*

Інструктор монументальний, як пам’ятник Становителю Джонасу. Очі в інструктора маленькі, кольору болотяної твані. Глибоко посаджені, ніби зачаїлися в засідці. Широчущі плечі й пальці-кліщі. Оперення – зі сталевим відливом, і Берт далеко не відразу зрозуміє, що відлив – не просто так. Кожне перо має найгострішу зазубрену кромку, точніше, складається із сотень найтонших лез, щільно підігнаних у звичний абрис. «Коли ці тварюки пруть із семи сторін світу, робиш так», – скаже інструктор за кілька днів, на першому тренуванні, і різко змахне потужними крилами. Повітря закричить від болю, розпороте псевдосталлю, а Берту буде коштувати великих зусиль не закричати за компанію.

Нудний Нік попрацював сумлінно: символ життя перетворився на саму смерть. Для йорнів, звісно, то й що?

Інструктор був найкращим солдатом армії Міхеля. Ну, Петі так сказав, а Берт вирішив не сперечатися і не перепитувати. Найкращий – то ж найкращий. Інших найкращих армійців Берт все одно не знав. І буквально через п’ять хвилин спілкування переконався, що краще б не знав зовсім.

– Знову здохлика привели, – буркнув інструктор, обходячи Берта проти сонця.

Берт байдуже знизав плечима.

– То я піду? – запитав буркотливо.

– Десять віджимань, здохлику.

– А котися ти до їжачків, – позіхнув Берт і... сам покотився від грандіозного ляпаса. Просто по газону. До їжачків, щоправда, не долетів, але вирішив не вставати, розтягнувся на м’якій траві. У голові дзвеніло, руки-ноги здавалися чужими. О Древо, вони й були чужими...

Єдина перевага людської подоби: зручно лежати на спині й дивитися в небо.

– Підйом! – коротко гаркнув інструктор.

– Не раніше, ніж ми визначимося з правами та обов’язками. – Так його навчив Петі, який усю тутешню компанію чудово знав. – Я не служу в Міхеля.

Знизу інструктор здавався ще грандіознішим.

– Ти, відхід життєдіяльності...

– Шматок лайна, – люб’язно поправив Берт. – Треба говорити – шматок лайна.

Ліва вилиця наливалася вогнем, вогонь заважав бачити лівим оком. Прокляте кволе тіло. Крихкий, неслухняний і болючий мішок із кістками.

– Піднімайся вже, – голос невловимо змінився. Точно, став набагато ближчим. Інструктор нахилився до нього, лежачого. – Здається, я недозрозумів, наскільки ти здохлик. Із дурниками працював, а такого опудала ще не бачив.

Болотяні оченята дивилися тепер впритул, а з жорсткої ущелини рота...

– Любиш часник? – поцікавився Берт, наївно вважаючи, що другий ляпас на тлі першого пройде непомітно.

Але дублена пика всупереч усім очікуванням розплилася простакуватою посмішкою.

– Ага, – зізнався інструктор. – З ним будь-яка баланда смачна. За те я вас, здохликів дурникуватих, і люблю. Розумієте!

*

Вони зовсім інші – солдати Міхеля. У них свій жаргон: звичайний гел зрозуміє мало. Берт може підтримувати бесіду з ними тільки завдяки нещодавньому гіпнокурсу та спілкуванню з Петі. Так, армійці на своїх кордонах нахапалися людських слівець і залюбки використовують по справі й не дуже. У них свої жарти, і зрозуміти їх цивілу в принципі неможливо.

Вони їдять: сніданок, обід і вечерю. Бойові якості оперення сильно скрадають ефективність фотоперетворювачів, а енерговитрати у хлопців Міхеля ой-ой які. І вони не просто їдять, вони люблять пожерти. З часничком, кропом, перчиком і гірчицею. Берт, звісно, знав про рух жерців, але це зовсім інше.

Пахнуть армійці не як гели, а їжею, металом і потом. 

Грубуваті й галасливі, іноді кумедні. У них живі, часто некрасиві обличчя. Кожен із них убивав. Йорнів, звісно, але яка різниця?

Берту виявилося з ними несподівано просто. 

– Дивись, Берте. Це людські дітлахи з Е-25. Безпритульні. Рання індустріалізація, початок двадцятого, якщо за їхнім рахунком. Вони зловили щура, дивись, Берте.

Берта майже нудить. Перед щуром була гусениця на прутику над вогнем. Усе з’їдене вранці ворушиться в шлунку.

– Чого від іферів чекати? – виштовхує з себе Берт, щоб виправдати мимовільне смикання кадика.

– Ти це, – інструктор відводить очі, – про іферів забувай. Люди і люди. Не дай їжачок бовкнеш – проблем не обернешся.

– Іфери не знають, що вони іфери, – завчено киває Берт, але інструктор, як і раніше, хмуриться.

– Ну так, – бурчить він. – І якщо скажеш – усе одно не повірять. Тож навіть не намагайся, Берте.

Берт не надто вірить, що зустріне живих на Паолі. Але раптом стає холодно. От, припустімо, живе він, такий собі звичайний гел, служить у відділі аналітичної статистики, мріє про відпустку, дубовий гай і прихильність руденької Сарри. І одного разу приходить до нього хтось – обізнаний, могутній, загалом вищий, і заявляє, що ти – не звичайний собі гел, а тінь, копія когось, хто живе по-справжньому. А твоє життя – мара, іграшка, примха хазяїна часу, якого ти й уявити не в змозі. Згинеш – і нічогісінько у світі не зміниться, бо тебе немає і ніколи не було. Що цьому вищому казати? Кричати: «Я є!»? Головою об стінку битися, щоб вм’ятини залишилися? Так і стіни теж немає, один фальшивий відбиток.

– Гаразд, – каже інструктор майже співчутливо, – вистачить на сьогодні хронік. Василь під твою кволу тушку підкрутив пару тренажерів – хоч потренуйся нормально.

Берт машинально розтягує губи в усмішці. Він вдячний. Хороші хлопці. Дбають про нього як уміють. Берт нізащо не зізнається, що ненавидить тренажери. Нехай думають, що любить.

*

– Візьміть мене на операцію, – повторив Берт. – Обіцяю не плутатися під ногами. Ви ж берете іфе... людей на Останні битви, а я тепер теж майже людина.

Бригада з дванадцяти хлопців Міхеля витріщалася на здохлика в усі двадцять чотири ока. На Останні битви армійці ходять трійками, сімками, дев’яткам або дюжинами – забобон у них такий. Йорни – двійками, а також групами по чотири, вісім або тринадцять бійців. Теж щось означає, напевно.

– Ми не всіх людей беремо, – нарешті подав голос інструктор. – У бою, знаєш, не можна думати, хто за спиною, інакше швах.

– А як обираєте? – жадібно запитав Берт.

Відповідач задумався, насупивши лоба. Василь невпевнено засміявся, Урі пиркнув радше роздратовано. Никодим і Йоган зберегли кам’яні пики.

– Різні вони, – породив інструктор.

– Гели теж різні, – заперечив Берт.

– Ні, не теж. Гели все більше з нудьги. А люди хочуть бути різними, розумієш? Ми їм благодать суємо, щоб, значить, вони одне одного розуміли, а люди все одно свої мови вигадують, щоб бути не такими, як оті суки з-за гори... «Вони – не ми! Вони погані, а ми ух!» І вірять у це. От більше вірять, ніж рідній матусі... Брати треба таких, знаєш, щоб очі горіли, а зуби кришилися від бажання довести, що вони най-най!

Очі в інструктора під час цього короткого спічу горіли, а зуби виразно поскрипували в паузах.

– Загалом, не візьмемо, Берте, – резюмував Василь. – Ти не готовий. Немає в тобі твердості душі, хоч і непоганий ти хлопець.

Вони вишукались не в колонну, а пташиним клином, інструктор на вістрі. Їжачок його знає, може, й справді найкращий.

Непереможні солдати зі сталевими крилами, які не гріють, майже не годують, зате здатні вбивати. Як часто їх самих убивають в Останніх битвах? У Берта не було такої статистики. Міхель не ділиться інформацією з колегами, за що його не люблять окремо.

Але ж іфери стоять і з іншого боку, з темного. Невідомо, чим їх йорни зваблюють, але ж стоять же, факт. І помирають точно так само, як ті, з палаючими поглядами і розкришеними зубами. У них немає поліпшених тіл, вони не зможуть відбити удар копитом або крилом. Вони не вміють працювати з полями, ніяк. Вони просто вчепляться в глотки одне одному і помруть в Останній битві за те, щоб продовжити існування неіснуючого на рік або на тисячу років, як пощастить. Доведуть, що най-най? Усе заради цього?

Берт обхопив себе за плечі своїми-чужими руками і поплентався до Будівлі. Намагався не згадувати, як гілочки Древа на стіні-екрані в Будинку змінювали колір із червоного на зелений, із зеленого на червоний...

Завтра в нього вихідний. Петі запросив погуляти за містом.

*

Петі вчив рибалити. У рамках, як він висловився, базового курсу виживання.

– Ай, не втечеш! – азартно кричав однокрилий і стрибав мов козел по піщаному березі. Вудка в його руках танцювала джигу. Він обернувся до Берта. – Який гусак, га?

– Це не гусак, це короп, – поправив Берт, нарвавшись на залп заразливого реготу. Хоча що смішного? Риба точно не птах. Але Берт уже знав, що з’ясовувати не варто. Краще взяти в жменю грудку мокрого піску і запустити Петі нижче спини.

Потрапив, між іншим.

– Блін!

Від несподіванки Петі гепнувся на забите місце, різко смикнувши вудилищем. Короп описав круту траєкторію в повітрі, на кілька секунд уподібнившись до птаха. Балістична дуга закінчилася в колючих кущах.

– І що б одразу його не висмикнути? – меланхолійно запитав Берт, простеживши політ коропа від початкової точки до фінішу.

– Не по-ігроцьки, – сумно відповів Петі. – І по колючках не довелося б лазити. Тобі, між іншим, не довелося б. Через твої ж дурні жарти.

Берт попхався в кущі без заперечень. Дурниці ті колючки.

Короп виявився слизьким, брудним і важким. Туге тіло в лускатій броні часто і безглуздо билося, крутячи розчепіреним хвостом. Криваві прожилки швидко розкреслювали вирячені від задухи золотаво-сірі очі. До одного ока пристав обривок листочка. Гострий запах холодної крові.

– За зябра його, за зябра! – командував Петі, відкинувши смуток. – Тоді не вивернеться, гу... короп, я хотів сказати короп.

Берт уже розмахнувся, щоб закинути рибину подалі в річку, але Петі навіщось велів:

– Стій! Тримай його ось так, правильно.

І щосили стукнув по риб’ячій голові мокрою вигладженою каменюкою. Їх під берегом повно.

Берт не втримав, і короп вислизнув із пальців, гепнувся на вологу землю.

– Навіщо? – поставив він дурне запитання.

Яка різниця? Все одно живе вже стало неживим.

– Як – навіщо? Вечерятимемо. Для цього, власне, рибу й ловлять. Решта – так, пустощі. Почистиш?

Берт стримав гидливу гримасу, але Петі помітив. Звісно, він завжди все помічав. Такий вже уважний гел.

– Василь сказав, що мені не вистачає твердості душі. – Берт хотів, щоб прозвучало іронічно з відтінком сарказму, але вийшло винувато. Як завжди. – Але ти не хвилюйся, притисне – навчуся.

Петі якийсь час мовчав, потім хмикнув, підібрав дохлу рибу і заявив:

– Дурень твій Василь. Є в тебе твердість… ні, ціла твердиня душі! Могутня така, непробивна. І в цій фортеці твоя душа пересидить усі неприємності. Багаття розведеш?

– Звісно, я вмію, – зрадів зміні теми Берт. – І грибів принесу, он там, у ялиннику, мають бути хороші маслюки.

Петі тільки зітхнув.

***

У затишній і просторій лікарні на краю Геліо, у найтемнішу досвітню годину прокинувся один із хворих на «синдром четвертого гріха». Раніше він був працівником пологового будинку, захоплювався старовинними музичними інструментами, переважно догельської епохи. Непогано грав на віолончелі та тромбоні, мав славу цікавого співрозмовника. Його звали Галілео, але він уже чотири роки не відгукувався на своє ім’я, а з цих стін не виходив майже сім років. Колишній Галілео вважався старожилом лікарні. Насправді були ще троє пацієнтів із більшим стажем, але про них намагались не згадувати. Навіщо турбувати мертвих? Їхні тіла й так розняли на частини, а мізки – ледь не на молекули в спробах дошукатися правди про причини нової хвороби. Не дошукалися. Абсолютно здорові гели, тільки в якийсь момент мозок віддав їхнім тілам команду померти, і вони померли.

Колишній Галілео поки що не збирався вмирати. Він тихо підвівся з ліжка, покружляв своєю кімнатою, зупинився перед вікном і загарчав на низьких нотах, майже зарокотав. Потім підвищив тон, перейшовши до монотонного гудіння. З-за стіни зліва його дивну пісню підтримав колишній куратор дитячої зграї, а за три хвилини гуділа вся лікарня.

Персонал марно домагався тиші всіма можливими методами. Гудіння вщухло саме, за двадцять сім хвилин. Хворі розбрілися досипати, тихі й байдужі, як завжди. Колишній Галілео, перед тим, як лягти, кілька разів змахнув крилами.

***

Урі та Никодим не повернулися з останньої Останньої битви. Так сказав Йоган уранці.

В обід інструктор приніс два пера – світле, майже срібне, і тьмяно-сіре, кольору воронованої сталі. Ніс він їх, загорнувши в суконний берет, брудний, як учорашня риба.

Віддав оторопілому Берту.

– Сходи в третю кімнату, від виходу праворуч, поклади там, – сказав-наказав у звичайній своїй манері. – Сьогодні сам навчаєшся. Дивись, завтра запитаю.

Він не поставив навіть теми заняття. Пішов, гуркочучи крилами і чобітьми.

Третю кімнату праворуч Берт знайшов одразу, неможливо заблукати. Ніколи тут не був... У Будівлі тисячі кімнат, не дивно.

Посеред порожнього квадратного приміщення стояв величезний сітчастий кошик, майже доверху повний пір’ям із псевдометалу. Тьмяних від смерті, але все ще вбивче гострих.

– Така ось статистика, – пробурмотів Берт, намагаючись дихати рівно.

Прилаштував те, що залишилося від Никодима й Урі, з краю купи. Прикрив беретом, оскільки не знав, що з ним робити. Нехай ті, хто знають, потім зроблять правильно.