Розділ 9. Грааль і мухи

Муха моя муха,

Нашепчи мне в ухо,

Что не всё так глухо,

Как в танке…

Л. Сергеев

Паола

Муха сиділа на обідньому столі й ретельно «вмивалася» волохатими лапками, кокетливо поглядаючи на колишнього гела фасеточними баньками. Берт дивився на муху і розумів, що остаточно збожеволів. Почав божеволіти набагато раніше, з того дня, як погодився взяти участь у всій цій безглуздій авантюрі. Так, на нього тиснули, але він міг проявити твердість і... Не вбили б, зрештою.

Та кому він бреше?!

Немає в нього ніякої твердості, він здохлик і тюхтій, не здатний спрямувати до їжачків навіть мураху. Яка там твердість, не кажучи про твердиню?

Ось і зараз.

Габі попереджав, Петі попереджав, а інструктор і зовсім у категорично-матірній формі заявляв, що побрехеньки про Грааль – найобурливіша і найвсепроникніша брехня з пропагандистського арсеналу рогатих сволот. І що? Допомогло це знання, коли Айрін підняла на нього потемнілі з відчаю і надії очі?

А тепер ще й муха на солярних крилах.

***

– Якщо я знайду Грааль, то зможу повернутися додому і буду щаслива з тим, кого кохаю, – заявила Айрін із непохитною впевненістю. – Ти допоможеш мені шукати? Я не ображуся, якщо відмовишся, чесно, у цьому ти точно не клявся.

– Немає ніякого Грааля, – безнадійно сказав Берт. – Казки це, міфи.

– Казки на рівному місці не виникають, не кажучи про міфи, – заперечила Айрін. – Звісно ж, ніяка це не філіжанка з ручкою, це як день білий ясно, але не може його не бути, розумієш?

– Ні.

– Осел гельський. У всіх культурах він є, з різними назвами, але ж на баблі однаково! Не може ж бути, щоб усе на голому місці?

– Може, – Берт не приховував туги, – якщо у всіх мрії приблизно однакові. Щоб усіх благ, одразу й задарма.

– Що – задарма?! – миттєво закипіла Айрін. – Його ж ще візьми та знайди! Можна з життям розлучитися, поки знайдеш.

– Тим паче дурість. І взагалі, з чого ти взяла, що Грааль тут, на Паолі?

– Тут – самий початок часу, Берте. Так йорнські вчені розрахували. Де ж йому ще бути?

І Берт змирився, проковтнувши наукові аргументи. Він не в силах просто взяти і вбити останню надію. За мить зле подумав, що, як завше, вигадав виправдання своїй нездатності довго чинити опір чужій волі.

– Гаразд, Айрі. Підемо пошукаємо, а я заодно проведу деякі виміри. Не знайдемо – так прогуляємося.

Вона заверещала щось невизначено-захоплене і повисла в нього на шиї. Було приємно, але трохи ніяково. Вона ж із самого початку знала, навіщо прикидатися?

*

Сем хмикнув.

– А що, Айрін, і план у тебе є? – він не приховував насмішки, а приховував він тривогу.

Ще б пак. Ще тиждень після нападу відмовників селище жило, по суті, у воєнному стані. Староста на чолі невеликого, добре озброєного загону з найкращих бійців двічі робив вилазки околицями. Начебто було тихо, агресори відступили далеко, життя повернулося у звичну колію, але Сем чомусь продовжував нервувати. Позавчора Тріщина виплюнула ще одного розвідника, невдаху з тих, що потрапляють у десять відсотків втрат, а це вважалося тут нехорошою прикметою.

– Є, – сказала Айрін упевнено.

– Ліс навколо, – нагадав Сем.

– Берт уміє жити в лісі, – нагадала дівчина. – А я добре б’юся. І взагалі тут не в’язниця, правда ж?

– Що правда – то є правда, – Сем поморщився. – Якщо вирішили – йдіть, звісно. Провізії дамо, само собою. Погуляєте – повернетеся. У нас багато хто спочатку лісом кола накидає, але потім повертає назад. Це нормально, хлопці.

– А Лицар? – засміявся Стас.

– Виняток, який підтверджує правило. Він дикий і божевільний, гуляє сам по собі. Але зазвичай усі приходять назад, і ми їм раді, ніхто не сміятиметься, обіцяю. Тільки прошу, гуляйте обережно, не нарвіться на банду Ллойда. У ній може бути з дюжину головорізів і психопатів, і вміння добре битися не допоможе. А краще посидьте в селищі, поки з ними не визначиться. Джек обов’язково їх вистежить.

Берт з надією поглянув на напарницю. Йому подобалося тут, йти не хотілося зовсім, хоча від зустрічі з йорні він уже давно і повністю оговтався. Звичайно, доведеться піти рано чи пізно, але, може, не так скоро?

Але Айрін була невблаганна.

– А там осінь, зима, та куди ви підете по холоду, – продовжила вона, дуже точно копіюючи інтонації старости, – а навесні дороги розкиснуть, а влітку спека... Сем, ми просто підемо, знайдемо, що нам треба, і повернемося. Берт як захоче, а мені треба додому.

А Берт і сам не знав, як хоче. Він дуже легко звик до відсутності благ цивілізації. Звикнути до людського тіла до кінця не зміг, але носити воду з колодязя чи топити піч виявилося набагато простіше. Якщо не працює система самоочищення покривів, то абсолютно неважливо, де митися: під душем чи в кориті. Майже всі новачки вчилися жити без водопроводу й електрики, і мало хто так швидко освоювався, як Берт. Це Гриша сказав, не сам вигадав. Дрова, щоправда, рубати Берт так і не навчився як треба. Найджел тільки побачив, як новенький замахується, відразу сокиру відібрав. Іди, сказав, водички принеси.

Берт закохався в тутешній ліс: краса, міць і природна пропорційність, не зворушена лісниками, захоплювали його до трепету душі. Ліс теж поставився до нього прихильно, не ховав грибні та ягідні місця, пропускав на галявини, про які навіть старожили не знали. Берт більше не міг працювати з біополем, але виявилося, що він і так відчуває здорові дерева і хворі, їстівні та отруйні рослини, близькість звіриних ліжок і напрямок у глухій гущавині. За це його почали поважати, навіть прекрасний лісівник і слідопит Джек Коллі не гребував дізнатися думку новачка. 

Берт досить довго не міг зрозуміти, чому ставлення іферів важить для нього так багато. Йому знадобилося тижнів зо три, щоб усвідомити: у блакитному і золотому Геліо він нікому не був потрібний. Ні подружкам-приятелям, ні товаришам по службі, ні, тим більше, державі.

Особиста свобода і самодостатність мають другий бік – безпросвітну і неусвідомлену самотність. Гели – одинаки від народження і до смерті – не відчувають її. Берту, мабуть, дістався якійсь неповноцінний ген. Із золотого Геліо він збігав до лісу, щоб відчути себе частиною чогось більшого, і – подалі від коректної байдужості.

Йому було просто з солдатами Міхеля. На справжній війні самодостатність нічого не варта. Потрібне надійне плече поруч – у брудний берет із блідою плямою від споротої емблеми лягли не тільки два пера, але й щире горе тих, хто вижив. Правильні гели вважали солдатів Міхеля зарозумілими хвальками, не вміючи зрозуміти, наскільки ті інші.

Точно так само просто Берту виявилося з людьми. Йому сподобалося з людьми, хоча він усе ще втомлювався від надлишку спілкування і нерідко збігав у ліс, але зовсім не так, як у Геліо. Усього лише відпочити, помовчати – і повернутися.

Тільки від Айрін ніколи не втомлювався. Нібито знав її все життя. Не уявляв, що ж буде, якщо вперта дівчина кудись подінеться. Але куди вона подінеться? Паола не відпускає людей, Айрін доведеться змиритися. А Берт не відпустить... не відпустив би, якби. Щоразу – як розпечена головня в рані. Вона-от залишиться, а йому доведеться піти.

Пам’ять про боягузливі й порожні очі носіїв «синдрому четвертого гріха» пекла зсередини. І кляті сни: вогонь і крила, крила і вогонь. Ех, якби не це, послав би всі завдання куди подалі, залишився б тут назавжди.

***

– Усе ніяк до тями не візьму, – балакала Айрін, штовхаючи перед собою шишку, – що ти вчора від мухи хотів? Прямо аж трусило тебе, ніби бегемота з хоботом вгледів, а не комаху.

Шишка бадьоро котилася стежкою, іноді відскакуючи від стовбурів дерев. Берт уже втретє збирався сказати, щоб Айрін не шуміла без потреби, але язик не повертався. Вона просто сяяла... ні, навіть не самим щастям, а його передчуттям. Вона до чорного засмагла за півтора місяця, а короткий каштановий їжачок відріс кумедним пір’ям і значно порижів. Берт погано вмів визначати, які людські жінки красиві, а які не дуже, йому просто подобалася Айрін. 

– Це дуже рідкісна муха, – не збрехав він. – Просто диво її зустріти... гм... тут.

Справжнім дивом можна було вважати той факт, що Берт не зірвався з місця, нечленороздільно волаючи, і не кинувся шукати Сема або Гришу. Просто сидів, роззявивши рота на всю ширину, витріщався на втеклий винахід Ґабріеля. Новітній розвідзасіб перебирав лапками, тремтів крильцями, і, як здалося приголомшеному Берту, знущально підморгував.

– Ти чого? – Айрін штовхнула в бік. – Ніби привида побачив.

Берт здригнувся. Муходрон стартував до стелі, задирливо дзижчачи. Хихикав, сволота.

– Н-ні, ні, ні, нічого, – поспішив відбрехатися. – Так, задумався.

– Ну-ну, – Айрін вмістила у два склади безодню сарказму. Але довго чіплятися вона не вміла, миттю перескочила на інше: Хельга і Ніколя вирішили жити парою, і їм ставитимуть окремий будинок усією громадою. А Хельга раніше гуляла з Полем, а він... Пліткувала Айрін натхненно. Берт слухав абияк.

Усе намагався розібратися – як таке могло статися. З одного боку, все логічно. Зграю мушиної розвідки, що втекла, хлопці Ґабріеля шукали скрізь, перебрали по молекулі небо і землю, але не виявили навіть слідів втікачів. А тут, якби й здогадалися шукати, не знайшли б.

Але як? Чому?! І запитати не можна. Навряд чи пересічна людина, якою Берт представився громаді, здатна відрізнити звичайні мушачі крильця від фотоволокна, з якого створено пір’я гелів... Диво, що не закричав і не побіг питати. Занадто багато чого б довелося пояснювати.

Берт струснув головою і спромігся вникнути в плітку. Їм завтра висуватися. Усе підготовано, зібрано, тільки чекати ранку. А перемивання сусідських кісточок чудово відволікає від тривоги.

– Кусюча? – Айрін хитро примружилася. – Ця твоя рідкісна комаха?

Берт чесно спробував згадати ТТХ муходронів, не згадав і невизначено повів плечем.

– Ну таке... – пробурмотів. І поквапився переключити тему: – Ти мені так і не розповіла, яким-таким чином ми шукатимемо твою філіжанку з ручкою. Ми вже далеко відійшли, кажи, зайві вуха не почують.

Зрозуміло, ось так відразу, на ходу, ніхто навіть не подумав розколюватися. Безсовісна дівчина проморочила йому голову до привалу, зате на якийсь час забула про рідкісних мух. Берт би й сам із задоволенням забув.

– Ну гаразд, терплячий хлопчику, зараз покажу, – довірливо сказала Айрін, коли юшка на паритетних умовах була доїдена. – Мені мій Стьопочка цю штуку дав, коли прощалися. Сказав, що з її допомогою ми знову зустрінемося і навчив, як користуватися.

І вона пірнула у свою дорожню сумку. Берт знав, який там усередині бардак, і запасся ще порцією терпіння.

Про Стьопочку-Степашеньку-Стефанчика (і ще на сто ладів) Берт вислуховував регулярно. Задоволення не отримував, але втішався тим, що рожево-соплива інформація про грандіозні Стьопіни чесноти він вислуховував вже по третьому або четвертому колу. Що більше накрутить, умовляв себе Берт, то швидше Айрін втомиться мусолити одне й те саме. А там і набридне, дивись. Гаразд, йому самому Айрін не дістанеться, але в селищі багато хороших чоловіків. Більше, ніж жінок. І дехто на Айрін поглядав із певною цікавістю. Якби поруч із нею постійно не тинявся Берт, може...

 – Ага! – переможно вигукнула вона, виринаючи. – Зловила заразу! Я вже занепокоїлася, що загубила десь.

Берт глянув на знахідку і забув єхидну фразу на тему розкопок стародавніх руїн. Згадана зараза не мала стосунку до старожитностей. Від гладкої чорної коробочки розміром з долоню просто тхнуло високими технологіями. Причому не людськими, а гельськими. Або... Ні. Подібні вироби йорнів зазвичай виглядали кострубатими, начебто електронну або біокристалічну начинку запхали в першу-ліпшу тару, аби влізло. Ох, якщо йорни настільки просунулися, то справа гірша, ніж думав Берт.

На коробочці – у тренді мінімалістичної гельської моди – тільки сенсорна кнопка і два індикатори. Ледве помітна сітка якогось детектора по периметру. У невимірно коротку мить Берт беззастережно повірив, що Айрін врешті решт зможе повернутися додому.

Що ж ця погань таке вловлює, цікаво б знати...

– Степанчик сказав, що ця штука чує темну матерію, – сказала Айрін, відверто задоволена ефектом.

Берт так і не зрозумів, він вголос запитав чи вона вгадала запитання, як не раз було. Вирішив не з’ясовувати. Надто вже новини... Спочатку мухи, потім аксіони...

Та хто ж ти такий, милий Стьопо? І на що, зжери тебе йорн, ти наразив Айрін?!

Суцільні запитання, які навіть не можна вимовити вголос.

***

– Не треба було їх відпускати.

Гриша в неясному томлінні бігав кімнатою. Сем відстежував цю метушню в міру відчуженим поглядом. Стас, сидячи за столом, колупався в блоці живлення сигналізації. Товсті грубі пальці рухалися з дивовижною точністю. Мух, що чекав своєї черги на розрядку, дрімав біля його ліктя.

– Не кажи дурниць, Гришо, – проворчав Сем. – Ти ж знаєш, що силою ніколи нічого доброго не буває. Нам потрібні однодумці, а не бранці. Погуляють тиждень і повернуться. Стас ходив? Ходив. Повернувся? Повернувся. Навіть раніше, ніж за тиждень. 

– П’ять днів, – почулося від столу. – Але Берт зможе довше.

– Ось! – Гриша змахнув тонкими руками. – Берт дуже дивний. Не знає елементарних речей, вважає, що буржуазні революції в Європі відбулися на початку сімнадцятого століття, а Наполеона Бонапарта зовсім не було. Не було, уявляєте?

– Гришо, ми ж уже з’ясували, що в різних гілках може бути різний хід...

– Але не настільки ж різний!

– Гришо, все що завгодно. Загини, інверсії... Кратні витки в гілці Соні пам’ятаєш? З повторами подій тієї ж античної історії?

Від неможливості довести те, що відчував печінкою, Григорій спробував схопити муходрона на льоту. Не вийшло. Тоді змінив тактику:

– Гаразд, Яхве з вами. Але все одно Берт дивний. Іноді може видати щось таке, на рівні доктора наук. Під час знайомства говорив, що міський, службовець відділу статистики якоїсь держустанови. Звідки він так добре ліс знає? На канікули до бабусі їздив?

– Хобі, – заперечив Стас раніше, ніж Сем відкрив рота. – Ти теж у котельні працював...

– Це було тимчасово!

– Може, він теж тимчасово. А постійно ти жив тільки у вірті.

Гришине обличчя на мить набуло мрійливого виразу, але відразу скривилося, немов від кислого.

– Станіславе, не зараз. Ти ж знаєш, гад, що за добу нормального, високошвидкісного вірту я віддам п’ять років життя тут і не пошкодую ані секунди.

Стас потиснув брилами плечей і нарешті витягнув відпрацьованого муха з полону. Мух побігав по столу, розминаючи пом’яті клемами лапки, і невпевнено злетів під стелю. Свіжий родич зайняв його місце.

– Шкода, що не можна через них стежити, – подав голос Сем, про якого друзі трохи забули. – Це б стільки проблем вирішило...

Гриша гмикнув і знову засумував:

– Для примітивного маячка мені всього кількох детальок не вистачає. Резистора на нуль п’ять і пари конденсаторів... Я навіть, каюся, ще раз обнишпорив речі Берта, може, завалилося в куточок... Але ні, на жаль. Нарив тільки якусь трубу, чорт його знає, навіщо вона, і купу мідяшок. Теж – навіщо б? Одну взяв, на дроти. Із Фірсом розтягли на дріт, краса...

Стас заіржав.

– Гришо! – закричав Сем. – Ти вчений! А поводишся, як грабіжник якийсь!

– Я задля справи! Не для себе! І тільки одну, грам на двісті. А там їх кіла на два лежало. Цілком могла загубитися і сама по собі. І взагалі, на поцуплених муходронів ти не скаржився, а тут двісті грамів мідяхи, смішно.

– Посивію я з вами, – зітхнув Сем, мирячись із тим, що трапилося. – Один краде, другий складається із суцільних загадок...

– А в третього гена баблі немає, – перебив Стас, відкладаючи роботу. – Давайте краще так. Якщо за тиждень вони з Айрін не повернуться, то надішлемо пошукову групу. А зараз давайте поговоримо про ту йорні, ну, «довгожительку». Мені весь час одна штука спокою не дає.

– Яка? – миттю переключився Гриша. Він був готовий до нового диспуту.

– Джек обмовився, що крила в неї були якісь дрібненькі...