Розділ 10. Якщо крила заважкі

Ты — ты — ты — ты — пробуй думать о другом,

Бог — мой — дай сил — обезуметь не совсем.

(Пыль — пыль — пыль — пыль — от шагающих сапог.)

                Нет сражений на войне.

Редьярд Киплинг

Геліо

Мат знову тріснув по лопатках. Згідно із задумом виробників, особливий пружний шар, яким мат був обтягнутий, мав би пом’якшувати й гасити удари, але Берт з упевненістю міг сказати, що ні їжачка він не пом’якшує і не гасить. Йому було з чим порівнювати: кілька разів інструктор, захопившись, кидав його просто на дерев’яну підлогу, а разок взагалі зопалу приклав об стінку. Практично жодної різниці. Усе те саме відчуття, ніби з легень витряхли повітря і зав’язали здуті ганчірочки навколо хребта. А зараз ще й губу розквасив.

Інструктор коротко гаркнув і потягнув Берта вгору. Василь, який сидів на низькій лаві, похитав головою.

– Та досить із нього, – сказав із легкою докорою. – Ти ж бачиш, сьогодні діла вже не буде.

– Бачу, – безнадійно сказав інструктор. – Але треба продовжувати. Тиждень залишився, а ще й кіт не валявся.

Василь присвиснув.

– Я не навчуся за тиждень, – пробурмотів Берт, важко переводячи подих. – Хоч із котом, хоч без. Немає здібностей...

Він хотів додати, що сил і бажання теж немає, але не додав. Розумів, що хлопці Міхеля хочуть йому добра. Після того дня, коли Берт поклав брудний берет у кошик із мертвим пір’ям, щось змінилося. Зовні майже непомітно (вояки й так непогано до нього ставилися), але на рівні відчуттів – безсумнівно. Якби трапилася в ці дні ще одна Остання битва, Берта взяли б напевно. У чому річ, він зрозуміти не міг, просто прийняв як факт.

– Тобі треба вижити, здохлику, – у сотий чи тисячний раз повторив інструктор. – Щоб вижити, треба битися. У стійку.

Берт потягнув повітря навпіл із кров’ю крізь зціплені зуби. Вийшов схлип. Нічого, губу і синці Петі залікує за кілька хвилин.

– Стійте. – Василь піднявся. – Командире, він ритм не відчуває взагалі. Дай-но я спробую.

Ось Василь його ще не бив. Берт істерично хихикнув. Який ритм? У нього видерли половину органів чуття, він не чує полів ані живого, ані мертвого, зір урізано до куцого діапазону частот... Ритм. Святі їжачки, ритм йому. 

Інструктор знизав плечима і відійшов. Скептично схрестив руки на грудях.

– Ти музику любиш? – несподівано запитав Василь, накручуючи на вухо довгий чорний чуб.

– Так, – кивнув збитий з пантелику Берт. – Люблю. Здебільшого стару, догельської епохи. Якщо не в лісі, то часто слухаю.

Він і сучасною раніше не гребував, але від слуху теж залишилися огризки. Ледве-ледве щоб слухати старі мелодії й не почуватися калікою. За мірками людей він звичайнісінький, не можна забувати.

– А в лісі?

– Ліс сам як музика, там не треба.

Василь хмикнув. Інструктор задер кудлаті брови.

– Добре. Давай останню зв’язку знову, тільки на три рахунки. Очі можеш заплющити, легше буде. Слухай мене.

І Василь досить мелодійно замугикав вальс.

Берт ще раз зітхнув, заплющив очі й підняв до грудей свинцеві руки. Втомився, як каже Петі, до всирачки. Майже непритомний. Триста разів завчена і триста разів проклята зв’язка. Випад-блок-відхід-випад вліво-пригнутися...

Раз-два-три... блок-відхід-випад... раз-два-три, вальс набирає сили, Василь уже не мукає, а наспівує якісь слова, Берт їх чує, але не може зрозуміти, це не бабі, а йорн знає яка, напевно, так могло розмовляти, кружляючи за вітром, листя його улюбленого клена... раз-два-відхід... повітря в’язке, але в ньому можна ковзати, як по льоду, рукам легше, хоча важче, а Василь... випад-два-три, ухилитися-два-три... здається, про місячне світло, що танцює в калюжах, він сам так умів зовсім нещодавно, зараз тільки плюхнеться, як свиня... раз-два-вальс, боляче, байдуже, випад, випад, вперед, на два-три – начхати, що цього немає у зв’язці...

– Досить, – сказав інструктор і стиснув кулак Берта трохи сильніше. – Ось тепер на сьогодні точно вистачить.

– Непоганий спаринг, як для здохлика, – усміхнувся Василь. Вальс швидко танув на спеціальному покритті мату.

Він спарингував з інструктором? І цілий залишився?!

Берт тихенько вщипнув себе за бік. Боляче, значить, не сон.

– Спасибі, Василю. Я б не допетрав. – Інструктор відпустив Берта і пошкрябав потилицю. Він здавався незвично спантеличеним. – Завтра о дев’ятій. Не спізнюйся, малий. А то й пішли поїмо чого-небудь.

У животі забуркотіло так відчайдушно, що відмова прозвучала б відвертою брехнею. Василь затиснув його під пахвою і повів у їдальню. Дорогою Берт жартівливо відбивався, але гел тільки посміювався, не сповільнюючи кроків. А вже перед самим пунктом призначення інструктор пробурчав: «Нічого тута здохликам усяким...» і спіймав Бертові ноги. Так і внесли, колодою, під незлі підбивання вояків, які вечеряли.

Берт не пам’ятав, коли востаннє був таким щасливим. А завтра о дев’ятій...

... приперся Ґабріель.

– Пора, – проскриготів він.

– Ти сказав, що ще тиждень є, – недобре зіщулився інструктор. – Він ні йорна не готовий, Ґабі. Він робить успіхи, але іноді забуває, як ходити.

– Я помилився. Тижня в нас немає. Сьогодні.

Берт маявся в дверях залу для занять. Сперечальники чи то не помічали його, чи то ігнорували. Жодних полів не треба було вловлювати: повітря між Ґабі та інструктором ущільнилося майже відчутно. І навіть злегка іскрило.

– У вас цього часу – як лайна в іфері, – у грудях інструктора клекотіла лють. – Повний Інститут цього часу. Я не можу відпустити недоламаного. Він здохне там. По поганому, ані за чихання собаче.

– Тиждень щось змінить? – Ґабі зігнув атласну брову.

– Так. У нього почало виходити. Тиждень, Ґабріелю.

Надія, майже прохання. «Не треба, інструкторе», – не сказав Берт, переставши дихати. 

– Вибач. Це не твій солдат.

Габі знущався, і інструктор розумів, що з нього знущаються. Багряні плями повільно поповзли по валунах вилиць.

– Він мій, якщо я його вчу. Як будь-хто з моїх. І я зроблю з...

– Не витрачай час, Дані. Його й так замало. І не їж стільки часнику.

Дані?

Багряні плями на обличчі інструктора розлилися весняною річкою.

– Ах ти!..

Берт нарешті отямився, стрілою зірвався з місця, вклинився у вузький задушливий зазор між ворогами. Повиснув на плечах інструктора до того, як той...

– Не треба! – все-таки викрикнув. – Я готовий, я повністю готовий! Тиждень нічого не змінить!

Не допомогло.

– Ах ти іудушко, – майже ласкаво прошипів інструктор непоправне слово, дивлячись прямо в сині очі Ґабріеля.

Від страшної образи начальник розвідки Геліо посірів і вишкірився. Але самовладання не втратив.

– Ти не знаєш, про що говориш, Дані.

– Це ти не знаєш, Ґабі. Бертране, – рівно сказав інструктор, чіпко тримаючи поглядом опонента, а тепер, мабуть, й ворога. – Той берет був на голові людини, воїна моєї двадцять п’ятої Останньої битви. Усього лише людина, але якби не він, полягла б цілком моя дюжина, а не двоє. Рогаті тварюки злетіли назустріч, ніхто не був готовий. Крім нього. Ми не знали, як вшанувати, це ти здогадався покласти берет у крипту, як рівного нам. – Інструктор не був сильний у промовах, але зараз це не мало значення. – Не забувай, Берте. Усього лише людина.

– До побачення, інструкторе, – тихо сказав Берт, відступаючи до Ґабріеля. Назвати цю гору м’язів і псевдосталі м’яким ім’ям Дані здавалося блюзнірством. – Не хвилюйся за мене, притисне – все згадаю. Ти хороший учитель.

– Не забувай, Берте, – луною.

Берт кивнув, думаючи, що «іудушку» Ґабі точно не забуде. Боятися за когось виявилося гірше, ніж за себе.

***

Єдине крило важило тонну і тягнуло весь час завертати праворуч.

Петі випростався. Треба, чорт забирай, звикнути вже. Приглушена туга на кілька секунд стала гострою голкою в пам’яті.

Руки машинально прим’яли захисне поле входу в лабораторію, знімаючи блок. Звичний і довгоочікуваний запах деревних стружок, металу і машинного мастила трохи заспокоїв. У замацаній чашці Петі знайшов учорашню невипиту каву, зрадів. Ніби отримав привіт із недавнього минулого, коли ще нехай гіпотетично, але можна було повернути задки.

Петі обійняв чашку долонями, і за пів хвилини над глянцевою поверхнею рідини закурилася пара. Легкий свербіж в уламку крила. У маленьких бонусах повного гельського втілення є своя принадність, але...

Різка гіркота перестояної кави змусила його здригнутися. Він не для того припхався в Будівлю вночі.

Петі відсунув від стіни верстат, пробіг пальцями по сенсорній панелі, що відкрилася погляду. Сіра стіна стала каламутно-скляною, а потім прояснилася внутрішнім світлом, формуючи зображення. У приміщенні, що проявилося, не було вікон, напевно якийсь підвал. А де ще зберігати обладнання для хронозв’язку внизу? Тьмяний світильник, неясні тіні – і знайоме обличчя.

– Привіт, Штефе. – Губи самі по собі розпливлися в усмішку. Петі скучив. – Як поживаєш?

– Уф, – видихнула людина з того боку екрана, – ти прямо як відчув, Петі. Такий день паскудний... А на тебе подивився – вже легше.

Ангел Штефан був гарний, смаглявий і зеленоокий. Проста біла сорочка підкреслювала гармонійні риси породистого обличчя. Він теж усміхався.

– А що сталося? – Петі говорив майже невимушено, з претензією на іронію. – Знову воду відключили?

– І воду, і електрику, – втомлено зітхнув Штефан, не помічаючи спроби пожартувати. – Уже тиждень хліб за картками. Це не метеорит, але сильно виснажує. І їх, і мене. Це фінальна, Петі.

– Так скоро?

– Так. Йорни терміново тягнуть усе – надра, воду, енергію. Навіть не гребують деревиною, уявляєш? Великий пилосос увімкнувся.

Петі стиснув кулаки. День, коли він зрозумів сутність Великої війни, трапився давно, але так важко пам’ятати про це постійно... Гели чинять так само, тільки повільніше, розтягуючи виснаження гілок якомога довше. Шкода, що не з милосердя, просто так раціональніше. І можна грабувати не тільки матеріальні ресурси, а й інтелектуальні. Ґабріель з цього великий спец. Лицемірство і фальш. Якщо притисне, всю гуманність як рукою зніме.

Та й йорни форсують неспроста, не повні ж вони ідіоти.

– Ти думаєш, причина в Паолі?

– Так. Майже впевнений, Петі. Схоже на витік, хоча не розумію, хто б міг... Але не виключаю і прорив. Твій уже там?

– Там.

Петі намагався тримати обличчя, але Штефан знав його з дитячої зграї. Знав у славі й у лайні. Зовні та зсередини. Його не обдуриш. Зате можна не кривлятися, прикидаючись кимось іншим.

– Славний хлопець, так? – тихо запитав ангел, який зараз ризикував життям щодня, щохвилини. Розвідник? Утішник?

– Так. Дуже.

Від думок про Берта стягнуло серце. Петі щосили намагався не прив’язуватися, але це було заздалегідь неможливо. Щенячий погляд сіро-блакитних очей, тиха вперта гідність, найміцніший внутрішній стрижень за зовнішньою покірністю й навіть млявістю. «Я повернуся, Петі, – сказав він сьогодні вдень. – Обов’язково. Якщо зможеш, не дозволь Володарю мух дістати інструктора». Безкрилий гел був у ту мить більше людиною, ніж народжений у будь-якій із гілок.

– Інший би не підійшов, ти знаєш.

– Так. Але все одно боляче, ти теж знаєш. Тобі коли назад?

Штефан пересмикнув плечима.

– Коли нікому вже не зможу допомогти. Місяць або два.

– Не проґав моменту, будь ласка. А то я тебе знаю, піжона. Не чекай на схлопування, ти потрібен мені тут.

Штефан виразно фиркнув і відключив зв’язок.

Петі повернув верстат на місце. Спробував скинути неіснуючий наплічник, вилаявся, згадавши, що це всього лише чортове крило, яке більше не можна зняти. Але ж колись саме наплічник допомагав йому звикнути до голої спини... Прокляття і благословення, початок і кінець.

Петі машинально вилив залишки кави, вимив чашку. Місто за вікном наливалося ніжним нічним сяйвом. Запрацювала ілюмінація біля пам’ятника Джонасу – і Становитель нібито здійнявся над алеєю, розкинувши могутні крила. Красиво. Петі мимоволі повів крилом, що залишилося, і влаштувався на підвіконні. Він любив Геліо, але живим почувався тільки серед людей.

Не можна розкисати. Один – це завжди менше, ніж усі. Три тисячі людей пройшли Тріщиною за п’ятсот років. Якщо перші дослідники справді намагалися щось зробити, то останню пару століть справа котилася суто за інерцією. Без мети і сенсу. Навіть якщо назвати людей іферами, то один – це обов’язково менше, ніж три тисячі. Але ж насправді тих, хто гине, – мільярди, і гелів зокрема. А якщо він має рацію ще й щодо «синдрому четвертого гріха»...

Петі притиснув гаряче чоло до скла. Він тепер шкодував, що не розповів Берту всієї правди віч-на-віч. Хлопець би все зрозумів правильно майже напевно, незважаючи на юність. Але майже – це занадто багато. На ризик не залишилося часу.

Раціональні доводи не допомагали. З голови ніяк не йшов Берт – кумедний, розгублений і рішучий водночас. Незграбна фігурка за крок від Тріщини. Такий... маленький...

Петі перестав чинити опір. Голка пам’яті розжарилася до білого каління.

*

– Та пам’ятаю я, пам’ятаю, – покірно зітхав Берт. Велику сумку він раз у раз закидав на плече, а вона, зараза, все норовила сповзти і піддати господареві під коліно. – Три етапи, чого складного?..

У транспортному стояв безперервний шум – набагато гучніший за звичайний. Техніки, недотепи отакі, більше заважали одне одному, ніж робили щось корисне. Іноді долинав звідкись мерзенний голос Ґабріеля, і Берт щоразу здригався. Переживав за Даниїла, хоча сто разів Петі сказав, що проковтне Ґабі «іудушку», нікуди не дінеться. З вояками заводитися собі дорожче. Різні відомства знову ж таки, Міхель втручання не потерпить, він до влади страшенно ревнивий.

– Перший етап? – зажадав Петі, щоб відволікти підопічного від безглуздих хвилювань.

– Ініціювання вокабуляцією, – жваво протараторив Берт. – Протягом кількох годин – відновлення біополя й органів чуття.

– Другий?

– Ініціювання трансформацією власного поля за завданим контуром. Відновлення більшості фізичних можливостей гела, активація зародків крил і – частково – солярного контуру.

– Ризики?

– Фізичне ж виснаження в разі необережної витрати енергоресурсу.

– Молодець. Їсти треба буде добряче. І третій, завершальний?

– Повне відновлення подоби. За відсутності акупунктурного ініціювання починається мимовільно за три-сім днів.

– Ризики?

– Висока вразливість у процесі трансформації через витрату енергії на модифікацію.

– Що в перекладі на пристойний баблі означає...

– Відсидітися в тихому місці, поки не відростуть крила.

– Розумнику, – розплився Петі, ігноруючи кішок, що шкребуть по душі. – Усе правильно.

– Петі, ну не зовсім я дебіл. І взагалі. З великою ймовірністю на Паолі порожньо. Я дивився статистику і...

Сумка таки підловила момент і ляпнулася на підлогу.

– Берті, засунь статистику в дупло свого улюбленого дуба, – порадив Петі. – Людська живучість набагато вища за розрахункову, а Л’ю дурень.

Берт спершу насупився, а потім засміявся.

– Ти маєш рацію, – сказав він, укотре повернувши поклажу на місце. – Оскільки я сам досі не подохнув від усіх ваших експериментів, значить, живучість неслабка.

Петі забобонно схрестив пальці.

– Берте, готовність нуль! – заскреготів із динаміка Ґабріель. – Персонал, по місцях!

Метушня змінила ритм, гомін потонув у наростаючому витті силової установки. Підлога завібрувала під ногами. Важкі бакелітові стулки запірного пристрою роз’їхалися, відкриваючи поглядам багряно-помаранчеве пекло. Звичне, прозаїчне, робоче пекло, зовсім не страшне, якщо не підходити до краю.

– Я повернуся, Петі! – крикнув Берт, обернувшись на секунду. – Обов’язково! Якщо зможеш, не дозволь Володарю мух дістати інструктора!

І зробив крок у Тріщину.