Розділ 11. Що далі в ліс

Но есть одна. Она умна,

Мила, добра и прочее.

И чья вина, что мне она

Куда милей, чем прочие!

Роберт Бёрнс

Паола

Щока Айрін нагадувала помідор – червоний, лискучий бік випирав навіть якимись горбками. І це ще, слід зауважити, після примочки та гельського антигістамінного.

– Й понесло ж тебе, – вкотре пробурчав Берт, змінюючи підсохлий віхтик на мокрий.

– Не гунди, – огризнулася Айрін, морщачись. – І без тебе...

Їй закортіло меду. Вона побачила комаху, схожу на бджолу. Тобто спочатку побачила – а потім закортіло. Поки Берт розводив багаття, ставив намет, кип’ятив воду і займався іншими господарськими справами, вона простежила за ймовірною медоносицею до самого гнізда. Далі везіння скінчилося. Бджоли були проти паювання, і їх було більше. Набагато більше. На щастя, Айрін дуже швидко бігає, а бджоли не люблять далеко літати на заході сонця. Усього три або чотири укуси, легко відбулася. Дурниці.

Їхня подорож тривала шостий день, і Берт не міг вирішити – щасливий він чи нещасний. Саме так, без золотої середини. Він любив ліс і Айрін – вони були з ним тут, були його повністю: уся увага Айрін, уся прихильність лісу. Йшов би і йшов, хоч усе життя – навіть не людське, а гельське. Поки йдеш, легковажно базікаючи на ходу і чуйно прислухаючись – здається, що щасливий. Але варто зупинитися й замислитися – на плечі ніби планета падає. Ні охнути, ні зітхнути.

Стьопочкін індикатор підштовхував їх через ліс то на південь, то на захід, далі й далі, впевнено блимаючи зеленим вогником і сигналячи помаранчевим про відхилення від курсу. Знань Берта катастрофічно не вистачало навіть на просту оцінку – правда чи неправда. Можливо чи ні. Людям недоступні гельські технології. Коханий Айрін – людина. Час зростання її гілки – приблизно друга половина двадцятого століття, так зрозумів Берт, не ризикуючи розпитати точніше. Зарано, вельми зарано! Про темну матерію тоді знали щонайбільше, що вона є, але це неточно. Ще років сто п’ятдесят... Однак людський геній заганяв у глухий кут Нудного Ніка, сила людського духу захоплювала інструктора, щедрість людської душі назавжди зробила Петі ангелом. Що про це може знати скромний працівник відділу аналітичної статистики? Менше, ніж нічого. Зрештою, люди вижили на Паолі, обдуривши кураторів, і пронесли із собою необхідні знання. Берту було боляче думати, що скоро треба назавжди розлучитися з Семом, Лізою, Стасом, Ніколя, Каринкою, Гришею... З тими, хто прийняв його у своє коло без жодних умов.

І з Айрін. Золотавою від сонця, що пахне гарячим деревом, Айрін, яка врятувала йому життя просто тому, що люди так роблять. З Айрін, яка не знає про теперішнього Берта нічого і неохоче розповідає про своє минуле. Начебто вдома залишилася молодша сестра Енні, за якою Айрін сумує. Але в Енні давно своє життя й не факт, що вона теж сумує за старшою сестрою. Начебто Айрін працювала лаборантом у якомусь заштатному інституті з дослідження впливу вливання на виливання. Здається, там і познайомилася з невизнаним генієм Стьопушкою. Не цілісна розповідь – складені докупи обмовки, уривки фраз, натяки, навіть вираз обличчя – все йшло в справу. Айрін була готова поділитися будь-якою емоцією щомиті, але ставала непристойно скнарою на слова, якщо розмова стосувалася минулого. Можливо, боялася наврочити неможливе повернення. Людські забобони майже такі ж загадкові, як і мотивації. А може, замало в тому минулому було приємного, хіба що Стьопочка. Ось про нього могла говорити годинами. І геній він, і красунчик що капець, і взагалі гарнюня.

Берт, потерпаючи від гімнів Стьопочці, потай радів такій скупості. Відвертість за відвертість, адже так годиться, а в його власному вигаданому житті зяяло занадто багато дірок, які експромтом не залатати. Брехун і шахрай, Берт довго не міг заснути, намагаючись вигадати себе таким, яким би сподобався Айрін. Але втома брала своє, і він провалювався в тривожний сон.

А вранці знову треба було йти, і болісна невизначеність відступала, даючи місце миттєвим турботам і чистому, літньому, п’янкому щастю. Навіть коли скінчилися протоптані стежки і карта відомої місцевості, і йти стало важче. Нічого, Берт не боявся лісу. Зграї Ллойда він боявся набагато сильніше. Здригався від будь-якого шереху, особливо коли прогалин на саморобній карті стало більше, ніж промальованих фрагментів. Але обнадіювало, що цими місцями люди до них узагалі не ходили, то й бандити – в тому числі.

Берт вважав, що поки їм щастить.

– Ти ніколи не розповідала, як стала розвідницею, – сказав Берт, маскуючи пекучу цікавість недбалими інтонаціями. – Що тобі запропонували? Чи це секрет?

Поклавши руку на серце, Берту було б цікавіше з’ясувати, що завадило Айрін бути з коханим і яку-таку умову вона має виконати, щоб возз’єднання відбулося. Запитувати прямо соромився і боявся, але відчував якусь зраду. Зрештою, чому б ненаглядному Стьопочці самому не зробити небезпечну роботу, не поберегти кохану дівчину? Закликати здоровий глузд із кожним разом ставало дедалі важче. Відраза до Стьопочки мішалася з ретельно пригнічуваними ревнощами і ще якимись почуттями, незнайомими Берту.

– Н-ні, – відповіла Айрін після секундного вагання. – Не секрет, який там секрет. Інша річ, що дехто – а саме ти, Берті – ані пса не зрозумів. Йорни нічого не пропонують. Хочеш жити – роби як сказано. А не робиш – не будеш жити. Усе просто, як двері без ручки, дорогенький. Чому вони обирають того чи іншого я не знаю, і ніхто не знає. Типу взяло і в рогату макітру втем’яшилося. І так усе життя живеш, як порожнє місце, а потім приходить такий господар життя, і каже, що ти не просто порожнє місце, а ще менше.

– От сволота, – мимоволі вирвалося у Берта. – Наші хоча б диво пропонують...

Але Айрін не підтримала.

– Сволота ті ваші ще більша, – фиркнула вона. – Типу ти можеш відмовитися, але ким будеш, якщо відмовишся? Так, здохнеш десь у чорта на куличках хрін знає за чиї лагоминки, назад дороги немає, і не кажи, падло, що тебе не попередили, але як будеш далі жити, якщо відмовишся? Якщо дорога тобі людина помре, тому що ти не захотів помирати? Шантаж і маніпуляторство, ось як це називається.

Від несподіванки Берт на кілька хвилин забув баблі. Та як вона взагалі може порівнювати?!

– Коли я готувалася до подорожі сюди, я трохи впізнала йорнів, Берті, – продовжувала Айрін, користуючись онімінням приятеля. – Говорила з ними, жила серед них. Вони... Загалом, їм теж несолодко. Вони теж виживають, як і люди. Можеш казати, що я неправа, але я бачила на власні очі. Гели залишають їм крихти, вони тримаються стіною, щоб вижити. Йорни жорстокі з людьми, але й зі своїми – не менш.

– Жорстокість є жорстокість, – тихо сказав Берт. – Її не можна виправдати. Тобі розповіли й показали тільки те, що вигідно, і...

– Посільчани – наші друзі, – перебила Айрін, теж понизивши голос, – вони були до нас добрі й милосердні. Але той же Сем вижене на мороз будь-кого, хто захоче жити не за його правилами.

– Правила громади – правила виживання. Та...

– Йорни теж хочуть жити, Берті. І хочуть залишитися собою. Це злочин – бути собою?

Запитання зависло в повітрі, як низьке західне сонце, чиє світло було помітне тільки завдяки чорноті тіней.

– За чужий рахунок – так, – тихо сказав Берт. – Йорни нічого не створюють, тільки шукають способи відібрати у когось.

Айрін відвернулася, смикнувши плечем, і він схаменувся, замовк.

... Тягнулися, переплітаючись, гілки великого Древа. Зелені, червоні...

Занадто багато протиріч. Занадто багато на нього одного.

Вечеря пройшла в мовчанні, не ворожому, але якомусь відстороненому.

*

– Звідки це? – голос Айрін здригнувся. Вона незвично невпевненим рухом узяла з жерстяної миски коричневий, просочений тягучим медом шматочок бджолиного воску і лизнула. Заплющила очі від задоволення.

– Обміняв, – коротко відповів Берт, милуючись дівчиною. – На цукор. Ну, ще з тих запасів.

Брови Айрін злетіли під короткий чубчик, а очі розплющилися так широко, що зайняли половину обличчя. Берт не витримав, розсміявся.

– У бджіл на світанку щось на кшталт повірки або армійського шикування, – пояснив він. – Якщо затемна підібратися ближче до вулика, то в ці хвилини можна поживитися медом. Ясна річ, треба швидко і не бути жадібним.

– Але цукор натомість ти залишив?

– Обов’язково.

Айрін запхала шматок стільника за щоку, облизала солодкі губи.

– Дякую, Берте. Це найсмачніше, що я коли-небудь куштувала.

Берт, обхопивши коліна руками, дивився, як вона жує. Покусана її щока вже майже не відрізнялася від уцілілої, а неприємний осад від учорашньої сварки розчинився без сліду. Гели і йорни зараз здавалися персонажами старих казок.

*

До полудня вони вийшли до річки. Ліс несподівано скінчився – ніби обрізало кромку величезним ножем. У Берта тьохнуло серце: раптом чомусь здалося, що зараз, буквально ще крок – і прірва. Але ні. Велика галявина перейшла в пологий трав’янистий берег. Досить широка і повільна рівнинна річка чинно несла темну воду, похлюпуючи в очеретах дрібною хвилею.

– Добре-то як, божечки! – заволала Айрін, шльопаючись у густу траву, що ледь почала жовтіти. – Заколупав мене вже твій ліс, Берті!

Берт, усміхаючись, сів поруч із нею. У лісі йому було надійніше, хоча останній добовий перехід дався важко. У лісі він забував, що тіло – чуже, неповноцінне, неслухняне. Не думав про це. Лісу що гел, що людина, що птаха мала – одна ціна. Він усіх прогодує і прихистить, велично не помітивши витрат, але необережного занапастить із такою ж байдужістю.

Зате Айрін так раділа...

– По воді звук добре розходиться, – сказав Берт. – Давай тихіше, а?

– Параноїку клятий, – фиркнула Айрін, гнучко потягуючись. – Нема тут нікого. Жаб хіба що розлякаю. Не знаю як ти, а я – купатися. Тиждень не милася, коростою вже заросла взагалі по маківку.

Вона схопилася на ноги, ніби зовсім не втомилася, потягнула з себе верхню товсту сорочку.

– Не підглядай, – сказала, не обертаючись.

Берт почервонів і швидко відвернувся.

– Або підглядай, – хихикнула Айрін. – Мені пофігу. Я-то в тебе все бачила.

Берт чув, як скинутий одяг шарудить травою. Голову немов магнітом тягнуло в той бік. Не втримався, обернувся. Встиг побачити блиск вологої від поту смаглявої шкіри, напрочуд гармонійну лінію вигину жіночого боку і хитрий, веселий погляд карих очей поверх плеча. Айрін теж обернулася, щоб перевірити – підглядає чи ні.

Айрін відверто зареготала без жодного збентеження, а Берт уткнув обличчя в долоні, давлячись соромом і сміхом. Дівчина з вереском – куди там тихіше! – вбігла у воду, так що бризки долетіли до Берта.

Берт відчував, як горять щоки, і – неймовірне щастя. Може, він справді параноїк, і треба розслабитися, поки вони самі в цьому прекрасному світі.

Так, і не забути нанести на карту останній перехід і річку.

*

Світ посміхався найпривітнішим чином. Річкова, в міру прохолодна вода змила з Берта втому і пил, сонце зігріло і висушило. Юшка з грибів, сушеного м’яса і дикої моркви, виявленої тут, на галявині, вдалася. Берт пишався: взяті з селища припаси витрачалися повільно, оскільки він, колишній ґел, завжди знаходив що-небудь їстівне в живій природі. Вивчився-таки, не забув нічого, не переплутав.

А на відкритому просторі й без зайвих очей нарешті можна зайнятися справою.

– Це що за хрінотінь? – Айрін безцеремонно ткнула пальцем у вже зібране мідне коло.

– Цією хрінотінню ми вночі перевіримо, де перебуваємо і куди рухаємося, – неуважно відповів Берт, відводячи її руку. – Стародавній прилад, надійний, як кам’яний молоток. Астролябія називається.

Вона присвиснула чи то захоплено, чи то недовірливо.

– А що, компаса мало? І Стьопиного індикатора?

– Мало, – зітхнув Берт. – Не те. Перед тим, як витратити деталі на сигналізацію, Стас і Гриша провели для мене деякі виміри, але чесно попередили, що точності приладів не вистачить для однозначної відповіді на моє запитання.

– І що ти питав? – Вона сіла поруч, близько-близько, виблискуючи цікавими очима.

– Паола – це Земля чи ні? Астролябія має знати більше, якщо старі книги не брешуть. За картою зоряного неба ми дізнаємося місце і час. Судячи з характеру флори і фауни, це північна півкуля. Проекція лапок ось цього павучка на ось цей кругляш покаже... Та що, в біса, таке?..

Астролябія не збиралася. Була відсутня половинка кругової шкали з точною розміткою градусів, без якої вся конструкція вперто не бажала складатися в єдине ціле.

Остаточно переконавшись, що потрібна деталь таки відсутня, Берт витрусив свій мішок просто на землю. Перевернув увесь наявний мотлох двічі, хоча солідний шмат металу – це не фантик від цукерки і не голка, не пропустиш і з одного разу.

Айрін брала жваву участь у пошуках, тобто справно плуталася під руками.

– Та святі ж їжачки! – застогнав Берт, від відчаю струшуючи светр, який явно не містив міді. – Куди ця штука могла...

Зі светра вилетів згорнутий куточком аркуш паперу. Айрін підхопила його на льоту.

– «Привіт, Берті, – з виразом прочитала, розгорнувши. Берт не встиг і моргнути. – Цей лист ти знайдеш уже на Паолі, та й то, гадаю, не відразу...» Це що, від твоєї дівчини? – Вона ковзнула поглядом у низ послання. – Та ні, якийсь Петі підписався. Він що, твій...

Петі?! Берт підхопився і висмикнув аркуш із рук подруги.

– А тебе не вчили, що чужі листи читати некрасиво?! – рявкнув. Більше від здивування розгорівся, але виплеснув лють.

– Вибач, – сказала Айрін і несподівано почервоніла.

Але прекрасний день уже встиг зіпсуватися. Непотрібні мідяшки Берт запустив у кущі – не перти ж на горбу поганий тягар. Лист при Айрін читати не хотів, сердився на неї і на Петі з його ідіотською конспірацією.

– Та Земля це, – примирливо пробурмотіла Айрін і поклала долоню на рукав Бертової сорочки. – Усе ж знайоме, ти ж будь-якому кущику назву знаєш...

Берт пересмикнув спиною, як незадоволений кіт, і відійшов до лінії води. Але Айрін і не думала відставати. Не торкнулася, а обійняла за талію, притулилася до боку, вибачаючись ще й так.

– А може, і не Земля, – неголосно сказала. – Стьопа казав, що Грааль – це джерело неймовірної, просто-таки зашибенської сили. Хто його знайде, той зможе все. Просто геть усе. Там, де я жила, такого точно не було, інакше Стьопа б знайшов обов’язково.

– Він хоче влади над світом? – скептично задер брову Берт.

– Ні. Тільки свободи. Для себе і для мене.

Берт обхопив її плечі – надійні людські плечі, які так чи інакше доведеться залишити.

– Петі – мій друг. Він був поруч, коли мені було дуже погано. Якщо в листі він про щось просить, то я постараюся це зробити, навіть якщо не існує ніякого Грааля. 

– Я з тобою, Берте. Грааль є. Стьопа...

Берт затиснув їй рот долонею, не бажаючи більше слухати про Стьопочку, і негайно ж за цю долоню був укушений.

За наступні три хвилини вони встигли трошки побитися (удавно) і помиритися (по-справжньому).

А потім вони побачили Лицаря, і про лист Берт забув до ранку.