Розділ 14. Лицар печального образу

Веселый рыцарь на коне

Скакал по дальней стороне,

Сердца смущая девам

Пленительным напевом.

Улингер, немецкая народная баллада

Паола

«Привіт, Берті. Цього листа ти знайдеш уже на Паолі, та й то, гадаю, не відразу. Вибач за дуркуватий спосіб зв’язку, але нічого іншого не придумав. Як бачиш, я не довіряю Ґабі. Сумно, але факт».

*

– Де він узяв коня, як гадаєш? – прошепотіла Айрін у саме вухо. Лоскотно.

Берт знизав плечима.

– Зловив, напевно, – відповів так само, невагомим шепотом. – Але десь далеко звідси...

Якби можна було зловити коня близько, подумав він, то громада вже б мала власну тяглову силу і транспорт.

Кінь їх врятував. І ще – річка. Іржання прострибало по воді раніше, ніж на протилежному березі з’явилася постать вершника. Берт і Айрін якраз встигли закидати травою згасле вогнище, ухопити свої речі і стрибнути в очерети. Явлення лицаря вони спостерігали саме звідти.

До правого берега було метрів сто, може, трохи більше, до того ж був він, як годиться, вищим за лівий. Тому риси обличчя та інші дрібні деталі розглянути не вдалося. Кінь вороний, з білою зірочкою в лобі. Вершник – кремезний чолов’яга, зарослий чорною, в кінську масть, бородою. Нечесані патли зібрані у хвіст (майже такий самий, як у коня, отаке), штани і сорочка, здається, шкіряні, а на плечах – плащ із сірої кошлатої шкури. Може, й вовчої. З неї ж зроблено подобу сідла. Ремінні петлі замінювали стремена. Берт подумав, що, напевно, швидко з таких стремен виплутатися не вийде. Також не можна було поручитися, чим був довгий вузький предмет, приторочений до саморобного сідла – мечем чи просто палицею, але бажання познайомитися ближче предмет не викликав.

Вершник їхав повільно, уважно озираючись. Копита вороного ступали самим краєчком невисокого урвища, і розворушені грудки землі час від часу плюхалися у воду. Неважко здогадатися, що лицар здалеку почув крики Айрін, і прибув перевірити особисто. Берт і сам не міг зрозуміти, чому подумки називає його лицарем. Більше той був схожий на злегка здичавілого волоцюгу.

*

«Ти ніколи не питав, як я втратив крило. Дуже делікатно з твого боку, але запитати варто було. Можливо, я б навіть відповів правду. Я відрубав його сам, коли вивалився з Тріщини. За кілька секунд переходу я розгадав, чому гели не виживають на Паолі. І що весь захист, який я на себе наївно навертів – суто мотлох і марнота. Знаєш, Берте, це дуже страшно, коли кров усередині стає вогнем. Я не скаржуся, навпаки. Пощастило, зметикував, зумів зробити. Рубати собі крило навіть дуже гострим предметом – задоволення нижче середнього, та й незручно до їжачків, але я вивернувся. І не стільки жити хотів, скільки – донести додому нове знання. Гаразд, жити теж хотів. Я ж ангел, запилюжена шкура. Знаю розцінки.

На жаль, далеко від Тріщини я не зміг відійти, побоявся, що втрачу свідомість від болю і втрати крові. Побоявся, що занадто охолону, не вистачить енергії на зворотний шлях. Даремно боявся, для розгону й одного пера вистачило б, але звідки дізнатися заздалегідь? Але навіть цих жалюгідних хвилин і метрів вистачило, щоб зрозуміти: на Паолі є живі люди, які прибрали останки загиблих йорнів і гелів. Я щосили намагався нав’язати тобі цю думку. Сподіваюся, ти був готовий».

*

– А чому ми ховаємося? – знову зашепотіла Айрін. Вона, як і раніше, була позаду, дихала в потилицю і трішки у вухо.

– Тому, що він може бути небезпечним, – терпляче пояснив Берт, трохи сердячись на подругу, яка не розуміє очевидного.

– Ну гаразд.

І на плече Берта ліг металевий, холодний навіть через сорочку тягар.

– Ти що...

– Мені він теж не подобається. Із психами церемонитися не варто. Не смикайся, Берті, зараз я його...

– Припини!.. – зашипів Берт, перехоплюючи ствол плазмового самостріла, про існування якого регулярно забував.

– Не зрозумієш тебе, – пробубніла Айрін, але зброю прибрала.

Лицар стрепенувся, зупинив коня і заозирався з потроєною увагою. У нього точно дуже чутливий слух. Але й він не визначив джерела збурень. Або навпаки, переконався, що шумлять на тому березі, куди і звідки не дістатися. Ще через кілька десятків секунд він рушив поводи і поїхав далі.

– Із цією твоєю хріновиною, – сказала Айрін уже в голос, – ми можемо ходити тут де забажаємо, і галасувати так голосно, як у голову стрельне. Ну, майже. У всякому разі, дюжину напівголодних бандюків я б із неї точно поклала рядочком.

– Не можемо, Айрін. Бачиш, щойно ми покажемо, на що ця хрінь здатна, нам доведеться ховатися від усіх. Усіх-то не перестріляєш... І спати треба, і їсти, і до вітру, вибач за деталі. І поки ти все це робитимеш – стріляти ні в чию голову не зможеш, а ось у тебе з твоєї ж хріновини – запросто. Тож відкладемо це на самий крайній випадок.

Айрін скептично відкопилила губу, але промовчала. Диво, не інакше.

*

«Поділився, авжеж. Язик би собі відкусив зараз. Але тоді я не знав, здохну чи ні, а ця ідея була нав’язливою... Читав я якось одну книжку. У гілці, звісно, у нас таких давно позбулися. Про геніального майстра, який усе хотів донести своєму цареві, що рушниці не можна чистити цеглою... гаразд, довго розповідати. Я думав – просто жорстока сатира, а виявилося, що все правда і під Місяцем нічого нового немає. Ґабріель, звісно, добре тримав контроль над собою, але я янгол, розумієш, Берте? Мене важко обдурити, а Ґабі не встиг сховати очі. Знав він про крила, і давно знав. Я жодного разу не замислювався до того – ну що вартувало відправити на Паолу кілька солярних батарей замість звичайних полішарових осмієвих елементів? Сонце там точно є, можна ж зарядити, вірно? Виявляється, намагалися і солярні, але вони плавилися, не досягаючи точки призначення. Адже вони теж на фотоволокні. А якщо зменшити площу до прийнятної, то сенсу немає. Я потім знайшов засекречений звіт.

Але повторюся, я і без звіту все зрозумів одразу, за виразом брехливої пики Ґабі. Тому про другий свій здогад промовчав».

*

– Ти помітив, він тепер блимає яскравіше, – відсторонено сказала Айрін, підсовуючи приятелеві під ніс Стьопочкін прилад.

Берт не міг сказати точно, але повірив на слово. Стан душевного розладу, в якому він перебував уже давно, спершу майже ніяк від цієї новини не змінився. Інша справа – лист від Петі, про який він думав щохвилини. Айрін делікатно не ставила запитань, хоча Берт навряд чи так добре ховав хвилювання.

– І що? – запитав він.

– Ми наближаємося, Берті. Напевно, уже недовго.

Берт не відразу зрозумів сенс її слів. Потім квапливо розгорнув на ходу саморобну карту. Карта – грубий, пухкий папір кустарного виробництва, розлінований Стасом і Джеком – уже неабияк потерся на згинах, хоча новеньку копію вони отримали зовсім недавно. Складати карту почав ще покійний Джозайя, а потім вона поступово розросталася зусиллями розвідників. Берт не без гордості подумав, що теж залишив на ній слід. З нього був поганий картограф, тим більше, що некомплектна астролябія, на яку покладали чимало сподівань, залишилася в прирічкових очеретах за три дні шляху. Але дещо і Берт міг зробити. 

Ось селище – острівець на рідколіссі. Тріщина – червона точка на карті – північніше, точніше, північно-західніше. За селищем ліс згущувався, забираючись на невисоку гірську гряду, яку добре видно з селища. Берт любив на неї дивитися. Довгим язиком, обмеженим річкою, ліс обходить громаду із заходу. Річка щедро постачає поселенцям ґрунтові води (в середині частоколу цілих два колодязі) і численними джерелами. Доволі великий струмок, у якому Айрін радикально лікувала його від опіків, стікає з гори і в’ється мотузочком по кромці лісу, повз цвинтар, а південніше селища йде на зближення з річкою. Влітку в струмку плюхається дітвора, Сем навіть хотів влаштувати загату, але щось не вийшло, відклали до кращих часів.

Берт струснув головою. Не на часі сумувати за друзями і згадувати неважливі зараз деталі.

Індикатор темної матерії, або що він там уловлював, одразу повів їх з Айрін на південний схід, через ліс до річки. Після зустрічі з лицарем вони якийсь час ішли лівим берегом, але скоро він перетворився на щось непрохідне: в’язко-болотисте, завалене буреломом. Довелося переправитися на колоді, добре, що сумка у Берта гельська, непромокальна, а річка повільна. Проте, течією їх трохи відкинуло назад. Але це врешті решт виявилося доречним – індикатор несподівано розвернув їх у зворотний бік. Сухим і високим правим берегом вони швидко надолужили час. Йти, щоправда, було тривожно: ліс починався метрів за сімсот від води, а тут майже ніде сховатися, якщо що. І кінний псих десь неподалік бродить. Айрін запевняла, що проблему Берт вигадав, але якось притихла. Два дні напарники йшли майже строго на північ. Гора, біля підніжжя якої примостилася Тріщина, давала чудовий орієнтир. Та...

– Я зранку походила туди-сюди, туди найяскравіше, – Айрін змахнула рукою, вказуючи напрямок.

Берт звірився з компасом. «Туди» було на північний схід.

– Нам треба знову через річку, – зітхнув. – Ми просто дали солідного гака і зараз обійдемо цю кляту гору, Айрін. Якого їжачка, га?

Він здогадувався – якого, але побоявся заплутатися в брехні, якщо почне пояснювати.

*

«Цей здогад міг прийти тільки в гарячковому маренні. Так, власне, і було. Не знаю, чи бачив ти під час переходу через Тріщину потік світла неймовірної яскравості? Я-от бачив, але не впевнений, що людський зір здатен його сприйняти. Цей потік насичує наші крила фотоенергією до критичної межі. Але якщо є потік, то має бути і рушійна його сила, якась різниця потенціалів. Потім, коли я вже більш-менш оговтався, ми зі Штефом сперечалися до хрипу. Те, до чого дійшли... Загалом, якщо ми з ним правильно дійшли, то справи кепські. Велика війна починалася як гонка за минулим, ти знаєш. Хто перехопить найранішу точку, той контролює стовбур Древа – нашу основну реальність, – той може вирощувати гілки заради підтримки мат. бази. Ті, хто програє, можуть хіба що захопити готове. Так-так, дитячий гіпнокурс загальних знань. І в ньому ж кажуть, чому не вдалося просунутися далі, ніж Бабілонське будівництво: щодалі від сьогодення, то більший опір темпорального поля. Енергія, необхідна для його подолання, зруйнує Древо до бісу собачого. Знищить наш всесвіт. Тому й живемо, типу, спокійно. Навіть якщо енергії буде достатньо, ані ми, ані йорни не наважимося рушати глибше, тому й точка – нульова. Все добре, все стабільно, так? Вирощування гілок порушує баланс, але тільки тимчасово. Руйнуючись, псевдореальності дуже доречно переходять у темну матерію, нібито не здатну взаємодіяти з нашою речовиною, і все повертається на круги свої. Краса, чи не так?!

Берте, вже давно довели, що темна матерія-енергія входить у закон збереження. За тисячу років ми виростили бозна скільки гілок. Куди поділися наслідки їх руйнування? Нікуди не дівається, з нізвідки не береться, пам’ятаєш? Штеф сказав, що темна накопичується, витісняючи нашу матерію-енергію, і чим далі, тим швидше. Нас може не стати. Тріщина – це як гнійник, що прорвав, спроба не пустити інфекцію всередину організму. Паола – це не гілка і не корінь, а щось на кшталт дупла, чи що. Дерево намагається вилікувати себе, але це допоможе ненадовго. Єдиний вихід – повністю згорнути програми вирощування гілок і жити за рахунок ресурсів реального часу. Скромненько, проте довго.

Авессалом-старший з нашою гіпотезою теоретично згоден, але йому потрібні залізні докази. Його більше хвилює «синдром четвертого гріха». Особисто я «четвірку» ставлю на друге місце, в той час як Паола – перший пріоритет. І я справді вважаю, що відмова від програми розгалуження різко скоротить кількість «четвертих» – усі візьмуться за справжні справи, і мізки почнуть розвиватися в більш практичному напрямку. Не жартую.

Я не маю права тобі наказувати. Тільки прошу – знайди мені докази. Має бути паралельний потік темної матерії-енергії. Найпотужніший рушій, так би мовити. Можливо, за принципом сполучених посудин. Найімовірніше – недалеко від Тріщини. Людина не помітить нічого. Гел його відчуватиме буквально – крилами».

*

Течія на вузькій ділянці річки закономірно виявилася сильною, а спорудити плавзасіб взагалі не було з чого. Напарники самовпевнено вирішили, що нещасні сто п’ятдесят або сто сімдесят метрів подолають вплав самотужки.

Як же ж вони про це пошкодували...

Берт серйозно думав, що зламав ребро, тріснувшись боком об валун. Айрін була налаштована більш оптимістично, а з приводу своїх синців тільки відмахувалася. Сумку вони не загубили тільки через те, що Берт заплутався ногою в плечовому ремені. Залишалося сподіватися, що незрозумілий волоцюга на вороному коні залишився на тому березі і не прихопить їх зненацька.

Індикатор Стьопиного приладу тепер уже не блимав, а рівно світив пронизливо-зеленим оком.

– Зараз обсохну трохи, – сказала Айрін, викручуючи штани, – і пошукаю напрямок.

Берт чесно намагався не дивитися на її гладкі довгі ноги, але не виходило.

– Не треба, – мляво відгукнувся він. – Просто йдемо передгір’ям.

– І що? – весело округлила очі дівчина.

– Ставлю плазмову стрілялку проти торішнього жолудя, що твій Грааль буде точно навпроти Тріщини. Зі зворотного боку гори.

Айрін, яка вже приготувала якийсь підкол, обережно прикрила рота і замислилась.

– Берті, ти геній!!! – закричала вона через мить на весь голос.

Берт безнадійно зітхнув. Відучити подругу гомоніти було не простіше, ніж відучити називати його Берті.

*

«Якщо наважишся – будь ласка, будь дуже обережний. Для гелів він небезпечний. Можливо, навіть смертельно. Потік фотоенергії в Тріщині вельми потужний. Саме через це сідають акумулятори, їхній заряд потік тягне за собою, як річка – пісок і каміння. Людина не відчуває майже нічого. А темна матерія точно так само захоплює за собою фотоенергію. Вона висмокче будь-якого гела, як павук – метелика, а людина знову ж нічого не помітить. Сила і слабкість – дві сторони однієї медалі, хоч як банально звучить.

Якщо ти зможеш... якщо знайдеш і доведеш... загалом, ти врятуєш Геліо, Берте».

*

– І що, осьо воно і є?

Айрін виглядала розчарованою.

Грааль виглядав не дуже презентабельно. Просто неправильної форми кам’яний колодязь або лаз, кривувато встромлений у підніжжя гори. Природного, найімовірніше, походження, бо жодних натяків на втручання людських рук. Грааль ледь вдалося знайти в густому і невимовно колючому чагарнику. Берт, як і було обіцяно, не відчував поруч із ним нічого. Принаймні, фізично.

Зате індикатор відчув. Всхрапнув, пихнув сірим димом і розкрився бутоном невідомої квітки. Пелюстки тільки вийшли нерівні, кострубаті, облямовані рубцями опіків.

– Т-твою... – невиразно вилаялася Айрін, відкидаючи прилад, що розжарився. Подула на пальці.

Берт присів, акуратно помацав понівечену коробочку: гаряче, але терпимо. Відламав найбільш відстовбурчену «пелюстку», щоб розглянути начинку. Він очікував підступу, але від побаченого все одно здригнувся. Затиснуте в клемах наносхеми, темніло в розломі обгоріле по краях перо гела. Коротке, точно не махове.

– Ти що позеленів так, а? – голос Айрін пролунав ніби здалеку, як тоді, на галявині перед Тріщиною.

– Усе гаразд, – промимрив Берт. Теж як тоді. Він не зміг би пояснити напарниці, що саме викликало нудоту – людина мала б побачити лише пригоріле перо, а не, скажімо, відрізану руку. Запах, щоправда, дивний, але не огидний. 

Він обережно, немов було воно з найтоншого кришталю, загорнув Стьопочкін винахід у хустинку і запхав у сумку. Похитнувся, але встояв. Зробив крок до Грааля. 

– Ти маєш рацію, – сказав уже набагато твердіше, – суцільне розчарування.

Берт зазирнув усередину, у темні надра джерела невідомої сили. Просунувся, злегка морщачись від гострого болю у відбитих на переправі ребрах. Нічого особливого. Навіть темрява не здавалася якоюсь лячною чи грандіозною. Пахтіло вогкістю, як із Каринкиного льоху. Слабкі відблиски передзахідного сонця, що пробилися крізь чагарник, давали змогу бачити нерівну поверхню вапняку з латочками чи то якогось лишайника, чи то мінеральних наростів. І розмір не вражав: мабуть, якби Берт заліз у Грааль до поясу, то зміг би доторкнутися до протилежної стінки.

Але сама думка, що туди можна залізти так глибоко, викликала глибоке відторгнення. Можливо, замкнений у кволому людському тілі гел інстинктивно відчував небезпеку.

– І що з ним робити? – засмучено поставила Айрін явно риторичне запитання.

– А що Стьопа казав?

– Стьопа наказав – знайди, – прозвучало після секундної паузи. – Ну ось, знайшла. Назад, чи що, повертати? Я-то думала...

Неприємно заціпило, що інструкції від Стьопочки і від Петі загалом збігалися. А через мить просто-таки різануло: перо обгоріло! Якби Берт узявся шукати Грааль за допомогою крил, як йому радили, то... Так, Петі попередив про ризик, але чи зумів би Берт вчасно зупинитися? Чи горів би факелом, зробивши зайвий крок?!

– Ну так, – підхопив Берт, щоб не думати про погане, – ти думала, що сила – це така рідина, яку можна набрати в баклажку і...

Айрін нічого не відповіла, тільки подивилася. Берт зупинився і закінчив:

– ... І повертатися.

Тугу в голосі він приховати не зумів.