Розділ 16. Вальсуємо

Ну, а здесь,

Среди пламенной этой тьмы,

Где и тени живут в тени,

Мы порою теряемся:

Где же мы?

И с какой стороны — они?

Александр Галич

Паола

Айрін точно хотіла сказати щось єхидне. Ну ось очі в неї по-особливому примружилися, завжди вона так робила перед тим, як пожартувати. Але все пішло якось шкереберть – ну, як завжди.

Простір навколо них раптово замкнувся в кокон, чиї стіни нестерпно вібрували від ритмічного «ди-би-дим, ти-дим, ти-би-дим, ти-би-дим!». Обімлівши, Берт надто повільно розвернувся: чорна, кошлата брила була вже зовсім поруч. Кінь зосереджено вимолочував землю копитами, з-під яких летіли на всі боки клапті м’якого дерну. Він не іржав, тільки надсадно хропів, немов рухалися всередині величезної лискучої туші якісь іржаві зчеплення і тяги. Лицар – зблизька ще більш грізний, небезпечний і божевільний – теж скалився мовчки, заносячи над головою довгий меч. Не палицю, а справжній, облитий кров’ю західних сполохів, сталевий меч!

– Святі їж...

Штовхнуло зовсім не з того боку, але досить потужно, щоб Берт стрімголов відлетів убік, за межі досяжності копит і розчерку меча. Він налетів свіжим забоєм на камінь, і на кілька секунд пульсація болю у вухах майже перекрила замкнені в коконі звуки. Але й крізь цю «заглушку» почув, як зовсім поруч заволала Айрін – войовничо і зло.

– Та що ж за лайно! – чи то закричав, чи то дуже голосно подумав Берт, майже божеволіючи від факту власної непотрібності. 

Дзенькіт сталі об сталь, рев чудовиська і лютий вереск Айрін.

Берт, осковзуючись на розчавленій траві, сяк-так піднявся на карачки.

Вони билися за кілька кроків від нього.

Армійці Дані на тренуваннях часто спарингували – і зі зброєю, і без. Але це були тільки тренування, і наприкінці переможець подавав руку тому, хто впав, щоб допомогти піднятися. Напад на селище – безконтактний, через паркан.

Поєдинок на смерть Берт бачив уперше.

Перевага була на боці лицаря: він насідав на Айрін із мечем, з висоти коня. Айрін трималася за рахунок гнучкості та швидкості. Удари заточеної сталі вона приймала... на плазмовий самостріл, хвалену й засекречену зброю з лабораторій відомства Міхеля. Забивала цвяхи, так би мовити, електронним мікроскопом... Айрін робила диво, просте і складне диво, відбиваючись і атакуючи в аховій ситуації, залишаючись у живих і не даючи божевільному дістатися до Берта.

Думати про те, чому вона не стріляла – встигла ж дістати самостріл! – було ніколи. Щойно Берт зумів до пуття сфокусувати зір – ще пара секунд – він розглянув кров на сорочці Айрін. Широка глянцева пляма, чорна на темній тканині. Вона поранена і довго не протримається. Вона не зможе всерйоз дістати своїм кийком цього громилу, а він її запросто, щойно вона трохи втратить рухливість.

Берт підібрав із землі камінь, можливо, той самий, об який вдарився. Підкинув на долоні й жбурнув у лицаря. Скутий кружлянням Айрін, той був змушений тупцювати на місці. Непогана мішень.

Камінь влучив агресору в плече зі спини. На жаль, у ліве. Лицар із прокляттям розвернувся разом із конем, прагнучи збагнути, звідки прилетіла неприємність, і негайно отримав чутливого стусана у коліно від Айрін. Берт швидко підібрав ще пару підходящих каменів – важких і з гострими гранями. Кинув один за одним, не даючи ворогові отямитися. Перший пролетів над вухами вороного, зате другий розбив лицареві голову. Меч у нього був, навіть щось на кшталт шкіряного обладунку на грудях було, а от із шоломом не задалося. Вершник скрикнув і захитався в «сідлі». Меч випав із руки, прямовисно встромившись у землю. Айрін з величезним для себе ризиком підпірнула під здибленими копитами і, схопивши за кошлатий плащ, з натугою зірвала ворога на землю.

Від удару важкого тіла земля здригнулася і... стало тихо. Вороний, який щойно бив копитами повітря, як за змахом чарівної палички заспокоївся, опустив голову до господаря, тривожно принюхуючись. Лицар застогнав.

– Вивчений, – задихаючись, вимовила Айрін, киваючи на вороного. – На бійку вивчений. А ти, виявляється, теж ніч-чого собі.

Берт, похитуючись, підійшов.

– Камінням кидатися багато розуму не треба, – сказав. – У дитинстві шишки збивав, забава...

Він замовк. Шишки на неабиякій висоті граючись збивав нехай ледь оперене пташеня, але гел – з усіма наслідками, що з цього випливають. Сила, швидкість, точність... Досить важке каміння щойно метала людина, чиє тіло для цього не тренували взагалі. Результат зовсім непоганий – сила, швидкість, влучність... Тільки тому, що Берт не встиг замислитися?..

– Я думала, деру даси, – Айрін присіла навпочіпки, схилившись над поваленим, стогнучим ворогом, голова до голови з вороним.

Берт знизав плечима, з тривогою дивлячись на закривавлену спину Айрін.

– Не встиг про це подумати. Тебе цей псих сильно дістав?

– Ще не зрозуміла. Треба з психом поговорити, поки він не окочурився. Гей, дядьку! – Вона потормошила лицаря за плече, сама водночас морщачись від болю. – Ти якого дідька на нас накинувся? Ми тебе не чіпали.

– Геть, – прохрипів той. Залите кров’ю обличчя якось безладно і страшно смикалося. – Геть від Грааля, виродки сатани...

Камінь влучив трохи вище правої скроні, залишивши глибокий пролом, заповнений кров’ю і якимись згустками – чорними і білястими. 

Берта занудило. Свідомість ховалася, не бажала визнавати зв’язок між теплою, незграбною каменюкою у долоні й цією дірою. Петі рибу теж каменем...

– Ого! – ахнула Айрін.– Дядьку, а що таке Грааль?

Берт, який не очікував такого запитання, здригнувся. А погляд лицаря втратив осмисленість остаточно, затягнувся болотною каламуттю.

– Присягаюся, – забурмотів він, із кожним словом дедалі менш виразно, – присягаюся, пресвітлий ангеле господній, що ніхто не пройде цією дорогою до великого Бабілону... Присягаюся життям, честю, спасінням душі...

Кілька разів сіпнулася жорстка чорна борода, і лицар помер. Звідкись Берт знав, що це не просто непритомність, а смерть, остаточна і безповоротня. Це він, колишній гел, взірець гуманності та цивілізованості, щойно вбив людину. 

Величезний кінь, вимуштруваний на бійку, видав дивний плачучий звук. Айрін сіла на дупу.– Щось мені недобре, Берті, – вимовила, стрімко блідніючи, і м’яко завалилася на бік.

*

Лицаря він поховав тільки вранці, та й то, не надто рано. Екіпірування хороше, спасибі людям Ґабріеля, подбали. І лопата серед іншого теж є: гостре, компактне полотно з якогось легкого сплаву. Зробив держак із будь-якого більш-менш рівного дрину, затискач тулійки підкрутив, – і копай на здоров’я. М’який, вологий ґрунт легко піддавався натиску Берта і лопати. Айрін тільки спостерігала, бліда і слабка. Гладила вороного по бархатному носі, пропонувала залишки цукру. Однією рукою. Друга була щільно примотана до тулуба, щоб випадкове смикання не розтривожило рану. Вістря лицарської зброї ковзнуло від її плеча вздовж лопатки, глибоко розпоровши плоть. Берт, промиваючи, заливаючи колагелем-регенератором, заклеюючи стерильним пакетом, вколюючи в безвольну руку коктейль необхідних анальгетиків, антисептиків та антибіотиків, відсторонено зауважив, що його перший камінь влучив лицарю приблизно в те саме місце. Це не мало жодного значення, але чомусь здавалося важливим. Око за око – найдавніший девіз справедливості.

Кінь не пішов, хоча ніхто не намагався його спіймати. Коли Айрін заснула, закутана у два спальники, Берт приніс води з річки у складному похідному відрі. Вороний жадібно напився з рук людини, хоча спокійно міг би сходити до водопою сам. Здавалося, він не знав, як бути далі. Від ласощів відмовлявся, всю ніч блукав поруч із мертвим господарем. Іноді тихо, здивовано іржав або смикав зубами край плаща, яким Берт накрив небіжчика.

Берт палив вогнище до світанку, боячись проспати, якщо Айрін стане гірше. Кілька разів підходив до неї, вслухався в дихання. Хотів напоїти, але вона занадто міцно спала. Берт розмовляв із лицарем, намагався щось пояснити. Згадував інструктора, неголосно, в тон вороному, сміявся. Як він тоді говорив Дані? «Притисне – навчуся»? І ж не збрехав. Як легко він убив розумну істоту... Айрін якось розповіла, що йорни полюють на людей у гілках – просто так, для тренування і розваги. Мовляв, це не люди, не предки, а іфери. Отже, можна. Убитий ним лицар напевно був іфером, але від «можна», як і раніше, воротило з душі. Не можна. Або можна? З іншої причини можна? Та однаково. Виявляється, якщо обирати між життям близького і життям того, хто напав із мечем, то вибирати загалом нема з чого. Твердиня душі тремтіла, але трималася. 

Під ранок здійнявся вітер – зашумів деревами, завив, пробравшись у колодязь клятого Грааля. До чого тут Вавилон, скажіть на милість? Згадка про ангелів могла бути передсмертною маячнею, але нехороші думки тривожили. Сем казав, що Лицар потрапив сюди з якихось темних століть, тоді релігійних фанатиків була ціла безодня. У освічені часи, втім, теж вистачало.

Але звідки темний фанатик міг знати про Грааль? У нього ж не було Стьопочкіного приладу. Натхнення, чи що? Чи щось більш конкретне? А може, взагалі не варто звертати уваги на слова божевільного? 

Відповідей у Берта не було. Він тільки смутно розумів, що ось тепер усе змінилося безповоротно. Завивання вітру розбудили Айрін, і знову, хвала Древу, стало не до роздумів.

Важке тіло з’їхало у викопану яму (могилою назвати гріх, бо крива й неглибока), дряпнувши по пам’яті: дохла риба вислизає з пальців.

– Шкода, що не поговорили нормально, – зітхнула незвично тиха Айрін.– Він щось точно знав, Берті. Бабілон. До чого тут Бабілон? І чому наша пукалка більше не стріляє, а?

– Як закінчу з цим, покладу її на сонечко, – буркнув Берт, теж незвично дратівливий. – Не факт, що допоможе, але варто спробувати. Має допомогти. Ти сиди, не смикайся, я сам. 

Це єдине розумне, до чого він додумався вночі. Нескладно, якщо розкласти факти по поличках. Насправді варто було б одразу здивуватися, чому пукалка вистрілила в йорні, якщо будь-який акумулятор розряджається в Тріщині практично начисто. А якщо щось і насичується там енергією, то це фотоволокно ангельських крил. Отже, воно і було головним секретом вогнедишної палиці. «...темна матерія так само захоплює за собою фотоенергію. Він висмокче будь-якого гела, як павук – метелика» – так написав Петі, і виявився абсолютно правий. Самостріл Грааль теж висмоктав насухо.

Грудки землі плюхалися на загорнуте в хутряний плащ тіло.

Берт відчував тільки порожнечу.

– Ну гаразд, спробуємо, – невпевнено сказала Айрін. – Конячка славний. Приведемо в селище – Лізка буде щаслива. Вона конячок любить не менше, ніж собак. Зачекай! – стрепенулася.– Ти його обшукав?

– Кого? Коня чи самостріл?

– Ні, бовдуре, лицаря. Обшукав?

– Навіщо?– вже ставлячи це наївне запитання, Берт розумів, що подруга має рацію. Але так не хотілося розгортати сіру шкуру вовчого плаща... 

Зрозуміло, Айрін зрозуміла все.

– Не вдавай із себе ідіота, ти тільки бовдур. Зроби, що треба, інакше доведеться мені.

Берт зітхнув і поліз у яму.

*

Як не дивно, але вороний підбадьорився, коли відчув на спині вагу сідока. Крокував рівно і м’яко, Берт ледве за ним встигав, хоча трусив без нічого: поклажа теж була навантажена на воронка. Один їжачок, загальна вага Айрін і їхнього барахла не досягала ваги лицаря.

Берт порахував за картою, що Стьопочкін прилад неабияк їх похороводив, змусивши прочесати солідний шматок лісу і двічі переплисти річку. Тепер вони рухалися до селища напряму, передгір’ям, а далі – повз Тріщину, знайомою дорогою з безграмотною табличкою. Ліс тут був досить прозорим, щоб кінь спокійно йшов, а Берт без проблем орієнтувався за сонцем. 

– Він позбавить тебе від тенета ловця, від згубної виразки, пір’ям Своїм осяє тебе, і під крилами Його будеш безпечний; щит і огорожа – істина Його, – виразно читала Айрін.– Не побоїшся... побоїшся жахів у ночі, стріли, що летить удень, виразки, що ходить у темряві, зарази, що спустошує в підло... Південь?– Вона насупилася.– Блін, так написано, що і ополоник може бути, і полковник. Як він щось розбирав, а?

 Книжечка була старою і – диво небачене! – переписаною від руки. Почерк досить розбірливий, але самі сторінки настільки замацані брудними лапами, що колір чорнила місцями зливався з кольором паперу (або дуже тонкого пергаменту?). Молитовник, точніше, збірка псалмів, був єдиною хоч скількись цікавою річчю, знайденою на тілі мерця. Був ще важкий золотий хрестик на зашкарублому від поту шкіряному гайтані, але його Берт залишив на місці.

– Він уже напам’ять, напевно, знав, – знизав плечима Берт, майже пристосувавши крок до кінського. – Інших книжок у нього не було.

Весь похідний лицарський скарб вліз у два шкіряні мішки, приторочені по обидва боки все до того ж багатостраждального сідла. Усе життя людини – у двох не надто великих мішках. 

Закопчений мідний казанок, точило, смердюча ковдра з валяної вовни, деякі дрібниці, моток сиром’ятних ременів, кубок, дуже можливо, що і срібний, тільки дуже брудний. Важкий ніж, викований вручну, погано випрані ганчірки в брунатних розводах (кров?), дивного крою намет із прожированої дрантянки. Трут і кресало (Айрін знала, що це і який вигляд має), надкушений шматок в’яленого м’яса – ним лицар, напевно, збирався повечеряти, коли вб’є сатанинських виплодків, та не сталося. Зміна одягу – здається, ця тканина навряд чи була зроблена в темні часи, ну та хіба мало породжень диявола прагнуло до Грааля. Величезний меч, замість піхов обмотаний якимись шкурами, мірно і гучно плескав по боці вороного. Напевно, його треба було не так кріпити, але напарники не придумали – як саме треба.

– Таке відчуття, що він навмисне книжку мацав, – пробурчала Айрін з висоти коня. – Робити йому було нема чого...

Вона замовкла на середині фрази, і Берт стривожено підняв голову. Подруга змогла сісти в сідло тільки на третій день після поранення, незважаючи на всі «гельські штучки» з аптечки. Але підозри виявилися марними. Їй не стало гірше, вона просто зосереджено гортала сторінки і ворушила губами.

– Що? – не витримав Берт.

Айрін заговорила ще секунд через десять, почала читати напруженим і від цього незнайомим голосом:

– Я, Берт-ран з Ан-жу, воїн Господній, в лі-то від різд-ва Христо-ва од-на ти-ся-ча три-ста... Фух, аж у голові закрутилося.– Вона струснула головою. – Уявляєш, цей хлопак таки справді навмисне затер деякі літери і склади. Якщо поспіль замусолене читати, то сенс є. Типу шифр такий. Гей, ти чого?

Її супутник виглядав дивно.

– Але ж ми тезки. Берт убив Бертрана. – Він істерично розсміявся. 

Айрін насупилася.

– Ти розумієш, поки не знав його імені, це як рибу каменюкою, так?– Берт вщент недобре хихикав. Блакитні очі гарячково блищали.– Ти хоч розумієш, що для нас таке – вбити розумну істоту? Та взагалі – живу?! Живу і розумну... – Він закинув голову до неба, ніби чимось подавився і болісно намагався ковтнути.

На закинуте обличчя Айрін і вилила воду з фляжки. Всю. Хотіла змити відблиск божевілля із зазвичай спокійного погляду і смутно-тривожне «для нас».

– Привал, Берті, – неголосно наказала вона, зупиняючи коня. – Зараз привал. Негайно.

– Д-кха, – погодився Берт, викашлюючи воду. Вираз обличчя не змінився. – Треба прочитати все. На кх-ходу незручно.

Він звично зробив з пальців замок і підставив, щоб Айрін ступила на цю «сходинку», злазячи з вороного.  У скронях калатало ритмом старого вальсу: «Берт-Берт-ран, Берт-Берт-ран, вмер від ран Берт-Берт-ран». Йому було зле.

Ім’я зламало ворота твердині ніби сталевим тараном, а в діру хлинув біль. Три дні він ховався за стінами, а тепер не знав, що робити, як кінь, що втратив господаря. Хіба що – пальці в замок, напружити коліна, щоб спустити найкращу дівчину у світі на землю.

Айрін не зробила кроку. Зате було одночасно:

– галас за спиною, сміх, здається;

– щось свиснуло над вухом;

– Айрін закричала: «Ззаду!»

Колишній... так, тепер уже точно колишній ґел висмикнув важкий меч із паскудного кріплення і саморобних піхов, одночасно розвертаючись плавним піруетом і креслячи вістрям по дузі. Він уже ні про що не думав, затоплений блаженним болем, зате тепер знав свою мету. Лезо врізалося в щось м’яке раніше, ніж Берт побачив перекошене здивуванням і люттю обличчя – кабанячу багряну пику. Хвиля смороду швидкоплинно потривожила нюх.

– Раз-два-три...

Лезо зісковзнуло по червоному.

– Вмер-від-ран...

У нього летіло щось, схоже на смерть, Берт не встигав відбити, але відступити вбік на «два-три» – цілком.

Айрін щось кричала. Чи не Айрін? Берт не розумів. 

Вони вивалилися з лісу – брудні, здичавілі, обірвані. Спраглі до легкої здобичі і збожеволілі від цієї спраги. Здавалося – натовп, хоча не могло їх бути надто вже багато, якщо подумати. 

Берт не думав. Берт-Берт-ран.

Клята зв’язка ударів, блоків і відходів, ненависна за безглуздість, раптом стала простою і зрозумілою. Ніяких калюж, наповнених місячним світлом. Ніякої золотисто-багряної осені та інших абстракцій.

Відступити від смерті. Відштовхнути смерть. Повернути смерть тому, хто її послав. В темпі вальсу.

Біль бив червоними мокрими стрічками по обличчю. Хтось із відмовників зачепив плече приладдям із напівсточеного ножа, прикрученого якимись жилами до обструганої палиці – Берт не помітив. 

Над головою спалахнула блискавка – раз, і другий – Берт не помітив.

Грім слідом за блискавкою – що може бути природнішим? Не варте уваги. Раз, другий, третій.

– Раз-два-три.

Що?!

Хтось схопив ззаду за плечі.

– Берті, миленький, – зашепотіло гаряче, – усе вже, усе скінчилося, стій, Берті, стій...

Він упустив меча і розридався.