Розділ 17. Сурми!

Труби, Гавриил, труби –

Хуже уже не будет.

Город так крепко спит,

Что небо его не разбудит.

Труби, Гавриил, глухим,

На радость своим небесам,

Труби, Гавриил, другим,

Пока не оглохнешь сам.

И. Кормильцев

Геліо

Глухий гуркіт прокотився підлогою, стінами, відгукнувся слабкою вібрацією шибок.

Петі інстинктивно напружив коліна, але продовження не було. Василь покосився глузливо, і до однокрилого таки дійшло:

– Це що, він?!

– Ну а ти як думав, – пробурчав армієць. – І видихнеться він ой як не скоро. То що скажеш, розумнику?

Йоган і Матвій дивилися на Петі мовчки, за що останній був дуже вдячний.

– Деталі, – зажадав він, схаменувшись.

 Деталей до пуття, звісно, не домігся, але послідовність подій худо-бідно відновив. Про те, що відомство Міхеля має власний хронопорт, він знав і раніше. Про те, що в цьому відомстві «особлива атмосфера» теж знав, хоча й не повністю уявляв – наскільки особлива. Виявляється, достатньо сказати: «Сольник – підстава, помста за «іудушку», щоб зміна хронопорту пропустила шістьох бійців без будь-яких додаткових узгоджень слідом за Даниїлом. Утім, чого вже, у Будівлі охорони немає взагалі – тільки система персональних перепусток. У будь-якого ангела, наприклад, є перепустка до хронопорту.

До слова, Матвій був упевнений, що йорни знали про сольник, і їх тому було всього четверо. Йоган просив товариша по службі не молоти дурниць, мовляв, звичайний розрахунок на трійку гелів, зв’язку-пару, мовляв, на ту зубожілу гілку не послали б. Василь вагався, посилаючись на брак фактів. Незаперечним фактом було лише те, що всімох вони здобули перемогу наскільки швидку, настільки й переконливу. Але потім добровольцям довелося побитися із самим інструктором, який визнав їхню допомогу ганьбою, незмивною плямою на честі та чимось там іще кепським, цивільному гелу абсолютно незрозумілим. Кожного окремо і навіть у трійці він би заламав, але гуртом... І тепер найміцніше приміщення в казармах тріщало й гуло під ударами розгніваного Даниїла, вранці чекали на інспекційний візит найстаршого, тобто самого Міхеля, і терміново був потрібен хто-небудь, хто б усе це розрулив. Вимотаному до межі Петі хотілося плакати від радості, але армійці б не зрозуміли, тому він заявив якомога сухіше:

– Я піду до Дані й доведу йому, що він бовдур.

Повисла шаноблива пауза.

– А не?.. – невпевнено почав Йоган, але Петі перебив:

– Каліку? Данило?! – пирснув зневажливо, рисуючись, відкинув з чола мокре пасмо волосся. – Та годі. Ви, головне, двері за мною швидко зачиніть.

Стіни знову здригнулися від нового прояву ображених найкращих почуттів, ставлячи крапку в і без того короткій дискусії.

***

Знову снився День становлення – найгірший початок нового дня. Батько стверджував, що всі гели час від часу бачать такі сни, це генетична пам’ять. Але абсолютна більшість їх не запам’ятовує, а решта не можуть зрозуміти суті.

Габріель і пам’ятав, і розумів. У перші секунди після таких пробуджень він був готовий проклясти всіх і все найстрашнішими словами або бігти до Тріщини, щоб потік фотоенергії забрав його в блаженне небуття. Але дуже скоро об’ємні, майже відчутні картинки з тисячолітнього минулого блякли, розмивалися. Їх заміняв низький, глибокий, сповнений прихованим болем і незрозумілою гордістю голос батька.

«Ми стали гелами і йорнами в одну-єдину невловиму мить, коли в основу Древа встромився спис Вежі. Це не я так сказав, це Скотт. Він завжди був схильний до красивих слів. Одна мить, Ґабріель. Хтось очікував, що все вийде. Хтось не вірив до останнього, вважав марною метушнею. Войцех і ще кілька колег з його групи пророкували кінець світу, але все одно залишалися з нами. Ми вірили, справді вірили, що це єдиний вихід для людства. Не збереглося жодного підручника про те, що творилося на нашій планеті перед Днем становлення. Не збереглося тієї, першої, історії, яка просто перестала бути. Від неї залишилося тільки те, що затрималося в головах двох десятків учених, які були на момент Становлення поруч із хронопортом. Точніше, хронологом, так ми його називали тоді, коли Джонас, веселун Джонсі зробив крок у невідоме. Його обличчя для підручників відтворили за моєю пам’яттю, і це все, що я зміг для нього зробити. Той перший хронопорт... Ти б знав, яке це було убозтво, неймовірно, просто фантастично пощастило дістатися так далеко. Я не переповідатиму ту історію, немає сенсу. Дещо відбивається в гілках, навіть багато чого. Іноді мені страшно, до чого багато – немов зліпок із мертвого обличчя. Але це всього лише гілки...»

– Замовкни, тату, – сказав Габріель, морщачись від звуку власного голосу і звичайного ранкового болю в модифікованих зв’язках.

Не допомогло. Щоденний комплекс вправ довелося виконувати під знайому до останньої паузи розповідь.

«...Скотт збожеволів – мукав і повзав по підлозі, по колу, ляскаючи крилами. Войцех зник. Нічого не залишилося, жодного сліду. І, що вражає, його змогли пригадати тільки п’ятеро наших, та й то двоє сильно сумнівалися – був, не був?... А решта, включно з найкращим другом Вальтером, тільки здивовано повели плечима – який-такий Войцех?

Пам’ятаю, найсильніше мене вразило не ось це все, а те, що підлога була звичайна, лінолеум «під дерево», а стала мармурова плитка. Чорна, зі сріблясто-сірими прожилками. Що? А, це матеріал такий був, гнучкий листовий пластик, іноді на тканинній основі. Чи не був? Іноді здається, що я теж збожеволів тоді, як бідолаха Скотт. Іноді мені здається, що я досі повзаю колами навкарачки, а Геліо, наше чудове місто – лише марення божевільного...»

У таких умовах проводити медитацію було абсолютно нереально, і час до початку робочого дня Ґабріель провів, хитаючись містом. Не діло, якщо глава департаменту порушує порядок і розклад, з’являючись на службу за годину раніше, ніж треба. Само собою, всю годину він тинявся під обридлий звуковий супровід. І не мало значення, що історія Дня становлення звучала виключно в його голові.

«Ми вийшли в інший світ. Це не можна передати словами. Люди, які думали, що стали ангелами, не знаючи, що стали гелами. Про йорнів ми дізналися трохи пізніше, коли прочитали нову історію світу.

Нас, які кинулися в моторошну авантюру, було дев’ятнадцять осіб. Тих, хто пам’ятав ту дійсність, залишилося семеро.

Зараз я один. Це шалено важко, Ґабі».

Дорогою до кабінету Ґабріель із насолодою посварився спершу з начальником господарської частини, а потім із кур’єром із відомства Міхеля. Голос батька майже затих, заснув, як завжди, у глибині свідомості.

У кабінеті наполегливо пульсував виклик кома. Особистий, не через приймальню.

Ґабріель ретельно замкнув двері й увімкнув зв’язок.

Екран заповнила морда (пика?) можновладного Клео. До того, що другий за становищем і перший за впливовістю йорн сучасного світу перебуває в перманентному роздратуванні, Ґабріель звик давно. Але зараз вельмишановний Клео був просто розлючений.

– Привіт... – почав Ґабріель, але був перерваний лютим ревом:

– Ти, гельська шваль! Грати зі мною надумав?!

– Навіть не починав! – прошипів Ґабріель у відповідь, розуміючи, що так не треба, але не в змозі стриматися.

Картина з фальшивими гелом і йорном впала на стіл. По екрану пішли брижі перешкод. Ґабріель перевів подих і промовив відносно спокійно:

– Прошу вас, можновладний Клео, більш послідовно викласти сутність ваших претензій.

Зображення відновило чіткість.

Йорн витер під носом чорну кров і виклав більш послідовно.

– Вельз і Баррі не повернулися. Маячки згасли швидко. Мертві. Моя претензія, високоповажний Ґабріелю, полягає у тому, що це сталося з вашого відома і за вашим бажанням.

– Насмілюся заперечити, володарю йорнів. Ваші претензії безпідставні. Я не менше за вас зацікавлений у збереженні наявного становища на Паолі. І загибель ваших посланців для мене не менший сюрприз, ніж для вас.

– Ти старий брехун, Ґабі. Ти видаєш мені інформацію чайною ложкою, змушуючи блукати в сутінках. Якщо ти цієї самої секунди не розповіси, заради чого гинуть мої бійці, то наступних відправляй своїх. Цікаво буде подивитися, як ти поясниш у Раді полювання гелів на гела.

Ґабі мимоволі смикнув куточком рота, стримуючи уїдливу усмішку. Клео не розумів суті проблеми – і це добре. У деяких випадках начальник розвідки Геліо міг нічого не пояснювати Раді. А навіть якщо доведеться – дурниця, і не таке траплялося. Головне, нерозв’язуване завдання – щоб гел полював на гела. Сам би зміг, але йому не можна. 

– Заради чого? – неголосно, немов далеке відлуння, перепитав Ґабріель. – Заради того, щоб ми були, Клео. Гели, йорни, Древо, зрештою. У цього хлопця – загалом нешкідливого, навіть симпатичного мені – є все, щоб знищити наше буття. У нього є можливість і напевно є необхідне знання. Єдиний сумнівний пункт – чи є бажання знищити. Але бажання – така хитка матерія, що я не можу ризикувати. Вибитий зі звичного, ситого, стійкого, передбачуваного кокона... все що завгодно, Клео. З деяких причин я не зміг скасувати його перекидання на Паолу, тому звернувся до вас, володарю.

Йорн насупився до скреготу лобових лусочок. Подався вперед, до камери, впився важким поглядом у зіниці Ґабріеля.

– Ще питання, – повільно промовив він. – На останній сольник, який ти обіцяв, з’явилися семеро. Із чотирьох моїх вижив один. Дивом, не інакше. Що скажеш, Ґабріелю?

Вакуум виник раптово, ймовірно в районі мозочка, і всмоктав усі думки. Те, що він щойно почув, не могло бути правдою. Воно було правдою. І... і... і...

– Вірю, – раптово посміхнувся Клео. – Тепер вірю, що тебе надули, надутий гел. Я задоволений. Наступних мисливців я підготував краще і відправлю так швидко, як тільки зможу. Можливо, сьогодні.

Екран почорнів. Найкращий ворог і союзник ніколи не надавав чемності ані найменшого значення. Можливо, на противагу нарочито церемонному Ґабріелю.

З головою, що дзвенить від порожнечі, він повісив на місце картину, вирівнявши точно за лінією стелі. Руки тремтіли.

Йорн знову нічого не зрозумів, хвала Древу. Але чи добре розумів сам Ґабріель?

Армієць не послухався наказу. Залізна сарана розправила крила і готова до зльоту.

Безглуздо хитаючись кабінетом і переставляючи дрібниці з місця на місце, він намагався прокручувати варіанти. 

Результат генетичного збою? Можливо. Даниїла недарма вважають... вважали... вважали... ні, вважають, йорн роздери, найкращим солдатом Міхеля. Він – результат дуже складних модифікацій, і Нік досі не наважується повторити успіх. Напирає на велику кількість стадій-розвилок, які поки що не може повністю контролювати.

Результат втручання самого Ґабріеля? Непоправне слово вдало нашарувалося на нагальну бажаність сольника, але Міхель ніколи б не пожертвував найкращим солдатом. Міхель навіть не полінувався вчинити з цього приводу галас. Віддавши наказ через голову головнокомандувача, Ґабріель міг запустити одразу кілька механізмів, які могли призвести...

У двері поскреблися. 

– Шефе, до вас відвідувач, – проспівала з того боку Аннабель. – Приймете чи сказати, що у вас нарада?

Ґабріель глибоко видихнув, терміново евакуюючи енергію на відновлення душевної рівноваги. Аннабель – славна дівчинка, закохана в нього по вуха. Навіть трохи шкода, що стадія сексуального потягу залишилася далеко позаду.

– Дві секунди, Анне, – сказав він бадьоро. – Треба заховати в сейф кноф.

Згадка напівлегального ментостимулятора, вельми популярного серед молоді, викликала вибух здавленого сміху за дверима. Ґабріель мав славу підтоптаного жартівника серед співробітників і підтримував репутацію всіма засобами.

***

– Ти виходь із того, що дупа вже трапилася, – переконливо повторював Петі вже, напевно, в тридцяте. Умовляння діяли, але треба було постійно повторювати, по колу, щоб аргументація не встигала вивітритися з Даниїлової голови. – А раз трапилася, то назад уже не поверне. І думати потрібно наперед, на перспективу.

Час ішов до півночі. З броньованого підвалу (Дані мигцем здивувався, кому і для чого на Геліо може знадобитися таке приміщення) вони вже вилізли, але «мерзенні зрадники» ще не ризикували з’являтися в зоні видимості інструктора.

– Та яка, до їжачків, перспектива... Ніколи тепер не відмитися, – тоскно, крізь зуби, процідив Дані. Це були перші слова, які він сказав, а не прокричав.

Петі подумки витер піт із чола.

– Звичайна. І відмивати тобі нема чого.

– Та що ж я, як останній боягуз...

– Дослухай, не перебивай. Міхаель пішов на Ґабі в лобову атаку через тебе. І не пробачить, і не забуде. Він точно не засмутиться ініціативою твоїх друзів, ручаюся крилом, що залишилося. Навпаки, прикриє. 

– Але...

– Буде серйозна бійка про повноваження, Дані. Вона докотиться до Ради, і останнє слово буде, як завжди, за Аве-старшим. Я завтра піду до нього і розповім усе, що знаю від Берта і про Берта. Наказ визнають неправомочним, усе буде знято і забуто.

– А як узагалі так вийшло, що Володар мух, посміховисько всегельське, може командувати армійцями? – Йоган виник, здавалося, з порожнечі. Поруч із ним уже проглядалися силуети інших, але вони не до кінця матеріалізувалися.

Дані сердито засопів, але далі сопіння не пішло. Залишалося тільки схрестити пальці, щоб і далі так.

– Він не посміховисько, Йогане, – сказав Петі неголосно і значуще. – Тобто він хоче таким здаватися, але насправді його влада величезна. Лише в даному випадку зарвався. Є свідки сварки, підміну службових інтересів особистою дріб’язковою помстою не пробачать навіть Ґабріелю.

– Мудило він, – фиркнув Йоган. – Міхель наша влада.

– Головне, де той свідок, – несподівано пробурчав Василь, виникаючи остаточно. – Інструктор упереджений, він не свідок.

– Раніше думати треба було, р-р-рятівники, – вискалився Даниїл. Виглядав він, м’яко кажучи, не блискуче. І не в тому річ, що пом’яли в бою пір’я, поки підмога не нагодилася – гели взагалі живучі, а армійці й казати не варто. Петі страшенно не подобався якась Даниїлова внутрішня тріщина, про суть якої він здогадувався, але не міг до кінця зрозуміти.

– А чого думати? – Матвій віддзеркалив оскал інструктора. – Хто такий цей хрін із бугра, щоб вирішувати, хто на сольник піде? Це тільки Міхель вирішує, а решта їде лісом, і все тут.

Дані поморщився.

– Наказ був справжнім, – знехотя вимовив. – Петі діло говорив про владу. Вона є в цього гада. І думати раніше вже пізно.

Повисла пауза. Бійці перетравлювали новину, яка явно не в’язалася з їхніми уявленнями про всесвіт. Якийсь цивільний...

Інструктор витер зі скроні краплю поту. Петі з тривогою відзначив, що рука ледь помітно тремтить.

Осяяння було миттєвим, як учорашній спалах «несправного енергоконтуру». Древо, він вважав вояків своїми друзями, але ніколи не спадало на думку... хоча, з погляду громадського порядку, навіть логічно... Гидота, яка ж гидота.

– Що... що буває за невиконання наказу? – голос захрипів. – Справжнього наказу?

– Повна деструкція особистості, а потім і всього іншого, – спокійно пояснив Дані.

– Як... як скоро?

– Щось ти, блажний, ще й заїкою став, – зауважив інструктор. – День-два.

– Але ти... – Петі гарячково й безглуздо рахував години, що пролетіли.

– Я трохи міцніший за хлопців, ти ж знаєш. Поки не дуже помітно. Може, доби три-чотири протягну. Але це не варто уваги. Головне, щоб моїм хлопцям нічого не було, я за них боюся.

– Не буде. І тобі не буде.

Петі схопився.

Данило глузливо цикнув зубом.

– У мене немає можливостей члена Ради, – сказав однокрилий, пропустивши глузування повз вуха, – але дещо можу. Дані, ти вирушиш на Паолу, знайдеш Берта і ви разом повернетеся. Він уже має все встигнути, а якщо щось не встигне – їжачок із ним. Усе вийде, у армійців низький коефіцієнт фотопоглинання, не знадобиться жодної модифікації, ну або в крайньому разі я видалю трохи пір’я. Поки ти там бігатимеш, я звинувачу Ґабріеля в замаху на вбивство. Василь, знадобиться твоє слово. Може, вдасться збити з мудили частину повноважень хоч тимчасово.

Армійці дивилися на нього так, як дивилися б на кімнатного пуделя, у якого раптом виросли крокодилячі щелепи. Петі мигцем подумав, що армійці, напевно, теж багато чого не знають про блажних ангелів.

– Усе вийде, ми притиснемо цього гада так, що не пискне, – упевнено пообіцяв він. – Дані, поїж як слід. Нічка вийде неспокійною.

Він ще не уявляв – наскільки.

Дощ, що накрапав увесь день з мінливим успіхом, раптом вирішив зібратися з силами й показати жалюгідним двоногим, подекуди вкритим пір’ям, хто в небі хазяїн. Непроглядно-чорне небо повнилося неспокійним гулом, що змушувало Петі здригатися. В оманливо невидимих хмарах коротко блимали пронизливі сполохи. Вода стояла стіною без верху й низу.

«Того, хто посміє піти за нами, приб’ю особисто», – попередив Даниїл, і йому повірили. Міхелю було велено розповісти геть усе, не приховуючи навіть найдрібніших деталей. Ненависть найбільшого до Гавриїла мала захистити порушників дисципліни від великих неприємностей. Дрібні – гаразд, переживуть.

Під зливу вони вийшли удвох.

– Зараз почне гриміти всерйоз! – прокричав Петі, перекриваючи плюскіт води. – Система безпеки напевно заблокує двигун кара! Доведеться пішки ходити!

Даниїл виразно знизав плечима і прихопив супутника за комір: той спробував посковзнутися в багнюці. Вода витіснила повітря настільки, що дихалося важко. Нічного зору ледь вистачало, щоб не втрачати напрямок – чомусь не працювали зовнішні ліхтарі. Дані тримався набагато впевненіше.

Від казарм до Будівлі – пшик, менше кілометра гладенькою асфалітовою дорогою. Ось і ворота залишилися позаду. Хороша, міцна, сталева брама в паркані, що приблизно в півтора рази вищий за гельський зріст. Імовірно, через нього можна за потреби пропускати струм або ще якусь капость, навіть напевно можна – простий паркан армійця не втримає.

Чому Петі не звертав на це уваги раніше?! Адже навіть Будівлю оточувала традиційна символічна огорожка, хоча для гіпотетичних йорнських шпигунів вона є набагато цікавішим об’єктом, аніж якісь казарми. Краєчок державного, підленького страху проступив із залитої водою темряви. Ірраціонального страху перед породженнями іншого, ще більшого страху. Речі, що настільки не в’яжуться із золотистою блакиттю Геліо, що й ангелові важко їх побачити, дивлячись впритул. 

Із тріском вдарила блискавка, якій явно набридло копирсатися в хмарі. Гостре холодне світло вирвало з мокрого мороку абриси вистрижених кубами кущів уздовж дороги, облило небесним молоком кинутий на узбіччі кар. І яскраво висвітлило постать гела – просто на їхньому шляху, кроків за п’ятдесят попереду. Гел не ховав обличчя, тільки окремі пасма волосся налипли, і Петі впізнав Гавриїла.

– Диявол, – прошепотів Дані. – Йорнський диявол.

Гуркотіло вдалині, натомість наступна блискавка – електричний білий тризуб – шарахнула негайно, і за спинами втікачів стійко засвітилося. Обернутися подивитися на джерело світла Петі не наважився.

Ґабі наближався. Старий Ґабі, Володар мух, об’єкт для дурних жартів усієї Будівлі, та й за її межами. Простував прямо на них, і треба було щось робити, хоча б...

– Привіт, Ґабе! – крикнув Петі якомога безтурботніше. – Ми тут вирішили прогулятися, ти з нами?

Замість відповіді Ґабріель роззявив рота на якусь неймовірну, неприродну ширину, і з цієї бездонної пащі вирвалося щось, що Петі потім назвав «жмутом твердого звуку». З обрієм трапилася якась хрінь, кубічні кущі згорнулися в спіралі й злетіли вгору, разом із донезмоги здивованим таким фокусом дощем. Самого Петі розмазало по асфаліту, і залишалося дивуватися, як він примудряється ще щось бачити і чути. Дані перетворився на, їжачок зжери, якусь машину, він ревів маралом і різав крилами зім’яту плоть простору, не даючи ворогові наблизитися до них хоч на крок. Гуркіт зливи, виття псевдосталі, злякані блискавки, що принишкли, і чергова убивча куля невідомої сили, що котилася від Ґабріеля. Кола вібрацій, що розходяться по повітрю, по стоячій у повітрі воді, по землі й тілу розпластаного ангела...

Сильна рука підчепила за крило, рвонула вгору.

– Бігом, салага, йорн тебе забодай!

Даниїл не сказав, що нічого більше не може зробити, і так зрозуміло. Але нового удару не було. Нападник теж вичерпався – Єрихонська труба, яку він створив із власного горла, має багацько коштувати. Петі встиг озирнутися: Ґабріель стояв навкарачки, його боки тяжко ходили, як у загнаного коня, обвислі крила колихалися в тому ж ритмі.

– Трохи дістав гада, – проричав Даниїл, – треба назад, в укріплення...

– Ні! – У Петі вийшов здавлений, свистячий хрип. – Не можна! До Тріщини, тільки туди. Це війна, Дані, і нам не перемогти в лобовій...

Дані думав рівно секунду, коротко кивнув, і вони побігли до Будівлі, оминаючи Гавриїла широкою дугою. Вони бігли наввипередки зі смертю і часом, і обом було не звикати.