Розділ 18. Божий страх

Тенью души – скрип колёсного обода;

снится дорога-паршивка.

Ошибка считать себя богом без повода.

С поводом – тоже ошибка.

Паола

Берт так і не зрозумів, як спромігся проковтнути зварену Джеком юшку. Заливав у глотку ложку за ложкою, як давно, ще у минулому житті, коли привчав себе їсти. Не розуміючи смаку, борючись з огидою, просто знаючи, що інакше не вижити.

– Осьо і молодець, – проворкувала Айрін, відбираючи в нього миску, – осьо й вумничка.

Здається, він її налякав.

Решта, що подолала довгий шлях ледь помітними слідами шукачів Грааля, – приятелі-фізики, Майкл, Джек і Соня – просто здивувалися, не очікували такої прудкості від Берті-равлика. Можливо, поважатимуть.

Берт судомно ковтнув, придушуючи прагнення юшки знову побачити білий світ.

– Ми б ваніфе зібфалися, – не надто виразно говорив ясноокий Гриша, з апетитом підбираючи рештки своєї порції круп’яника хлібною скоринкою, – але довелося пововитифя в пофелці. – Він не без жалю облизав ложку. – Я ж казав, що і сигналці кранти, і паркану. Сарай спалили... ну і так, дрібниці всякі. Сигналку відновили, паркан абияк, а потім Джек засік, що зграя вештається неподалік, і нас Сем погнав вас наздоганяти. Або зустрічати.

Стас хитнув важкою головою. Свою юшку він всмоктав секунд за п’ять.

– Ну, з конячкою ще швидше полагодите, – сказала Айрін, яка щосили намагалася випромінювати бадьорість і оптимізм. Виходило не дуже впевнено. Історія про напад йорнів на селище гнітила б і без оглядки на все інше, а без оглядки теж не виходило. – А Лізка новому звірятку як зрадіє!

Посмішка зникла з Гришиного порцелянового обличчя.

– Убили Бетсі, – буркнув Стас. – Йорн хребет зламав.

Айрін упустила миску. Напевно, сильно напружила хвору руку, коли стріляла із самостріла, тепер от поганенько працює.

– Земля їй пухом, – незрозуміло для Берта сказала вона.

Земля – аж ніяк не пухова, навіть не та волога і м’яка, яку три дні тому копав Берт – прийняла сьогодні сім людських тіл. Трьох зарубав він сам, одного застрелила Айрін, інших прикінчила рятувальна експедиція. Ще двоє, добряче пом’яті, втекли в ліс. Берт був їм за це майже вдячний.

В одного з мерців, у якому Соня впізнала Ллойда, на шиї висіло намисто із засушених людських вух, одне – з металевою сережкою у формі сльозинки. Вони були покидьками, гірше за покидьків, гниллю у всіх своїх гілках, вони не могли б жити в громаді, не зруйнувавши її зсередини. Вони б убили їх з Айрін – заради зброї, коня, ліків з аптечки, цілого одягу, заради того, що просто випала така можливість. З останніх міркувань відмовники б мучили і ґвалтували їх – ще живих чи вже мертвих, ним не дуже важливо, казав Джек ще тоді, проводжаючи в дорогу. Він коротко, сухо і ємно описав труп жінки з селища, яка забрела занадто далеко в ліс. «Крім цього, не вистачало кількох шматків м’яса. Найсоковитіших, якщо так можна сказати. Уже жовтень був, у холоди ці тварюки вічно голодні».

Вони були людьми, змушеними виживати, як звірі, й в розпал літа тремтіти від жаху перед зимою, що наближається.

«Найнебезпечніше, – повчав інструктор Дані, – вважати сапієнсами всіх еректусів поспіль. Тому за будь-якої підозрілої дії стріляй на ураження. Може й помилишся, звісно, але точно житимеш».

– Вони вже не були людьми. – Як завжди, Айрін підслухала його думки.

Берт без подиву кивнув. Він знав статистику Паоли – серед розвідників з Геліо був невеликий, але сталий відсоток злочинців, яким більше нікуди тікати. А йорни навряд чи розбірливіші.

Якби від цього ставало легше...

Айрін помацала сорочку Берта, що сохла над багаттям. Звісно, відіпрати стільки крові в крихітному джерельці, та ще й в півтори руки нереально, але вона зробила що могла. Перев’язати плече вийшло набагато краще.

– Ще годинка – і можна їхати, – повідомила. – Берті, ми ж допоможемо хлопцям відбудуватися? Чи тобі треба назад от просто зараз?

Ховати самостріл після того, як Айрін пропалила дірку в здоровенному, татуйованому від ніг до голови чолов’язі, не мало сенсу. На диво, їх ніхто не засудив за приховування такої потужної штуки, хоча з нею громада теоретично могла б відбитися від йорнів із меншими втратами. Зрештою, право приватної власності святе, а мандрувати новенькі збиралися не міським парком з фонтанами – як знати, кому потрібніше. Берт пообіцяв залишити зброю в селищі і навчити нею користуватися, якщо їм з Айрін вдасться покинути Паолу.

Берт і Айрін чесно показали сельчанам Грааль, хоча й прибрехали щодо способу його виявлення. Сказали, що шукали зовсім інше, орієнтуючись на невірну інформацію, а біля підніжжя гори просто вирішили переночувати. А тут Лицар зі своїми претензіями до осквернителів святині. Від нього-то, вже напівмертвого, і дізналися про те, що «джерело неймовірної сили» – тільки печера в скелі, освячена лише фанатизмом свого охоронця.

На екскурсію пішло півдня. Хлопці були розчаровані, особливо Гриша і Джек, які бозна-яких чудес очікували. Самостріл їх трохи втішив.

*

«Я, Бертран з Анжу, воїн Господній, у літо від Різдва Христового одна тисяча триста сімдесят другого покинув рідні землі, щоб служити Господу нашому. Будучи смертельно пораненим при Ла-Рошелі, зцілений небесною благодаттю. Страшна рана на спині закрилася безслідно, підкоряючись рукам самого архангела Гавриїла, який і приставив мене згодом беззмінним стражем Грааля.

Архангел воістину прекрасний, могутній і осяяний, йому підвладні інші ангели.

Він повідав мені, що Грааль – це ворота в стародавнє місто Бабілон, котрий прагнуть знищити посланці самого сатани. Якщо збудуться підступні задуми, то небо впаде на землю, і світу не стане. Сказав Гавриїл, що тільки найхоробрішому воїну всіх часів довірив він цю велику честь. Воістину він так проказав. Я приніс клятву вірності на крові і не відступлюся від неї до останнього подиху.

Роблю ці позначки в надії, що мій наступник здогадається прочитати їх і надихнеться моїм прикладом на бездоганну службу. Посланці ж сатани не посміють навіть узяти святу книгу у свої мерзенні клішні.

Я, Бертран з Анжу, бачив Царство Небесне на власні очі і знаю, куди повернуся, коли виконаю обов’язок до кінця».

*

– Небо впаде на землю! – обурено прошепотіла Айрін. Вони відійшли від компанії недалеко, тож доводилося знижувати голоси. – Хрінотінь якась. Мені... мені це не подобається, Берті. Я не хочу повертатися, поки не зрозумію, у чому сіль.

Небо вже налилося розведеним чорнилом глибоких сутінків, але падати начебто не збиралося. Вечерю варила Соня, інші експедитори готувалися до сну: все ж вирішили виходити зранку, нормально відпочивши після марш-кидка і славної бійки.

– Яке саме «це» тобі не подобається?– вирішив уточнити Берт.– Сам я вже не знаю, з чого вибирати.

– Що йорни йшли вбивати, що їх було двоє, що гели щось важливе знають про Грааль… і Вавилон теж не подобається!

Для одного «це» було забагато, але Берт вирішив не загострювати. Щоправда, не втримався від шпильки:

– А мені не подобається, що твій Стьопочка знає про Грааль не менше, ніж гели, хоча він людина.

Очікуваної бурі не було.

– Він іфер, – сказала Айрін відсторонено. – І його... наша гілка скоро схлопнеться. Він це вирахував, майже як Семів тато. А я зовсім перестала розуміти, як та діра в горі нам допоможе, навіть якщо вона якось веде до Вавилона.

Берт усе-таки обійняв її – незалежну жінку, яка кохає іншого. Завмираючи від абсолютного щастя, відчув зустрічний рух: Айрін зарилася носом йому в шию.

– Ми спробуємо розібратися, Айрі, – сказав він, дихаючи запахом її волосся.– Якщо треба – і в Вавилон сходимо.

Вона відсторонилася.

– Заживає на тобі, Берте, як на собаці, аж заздрощі беруть. Тобі, як я дивлюся, руки розпускати вже не боляче. А я щось втомилася, піду приляжу, напевно.

Вона пішла до багаття, а Берт, замість того, щоб кинутися слідом, квапливо підсмикнув рукав футболки, стягнув до ліктя пов’язку. На місці доволі глибокого порізу на біцепсі, який залишила безглузда зброя безталанного вигнанця, залишився тільки рожевий, майже гладкий шрам. На пов’язці в кількох місцях темніли плями засохлої крові, але одна з них ще не встигла до пуття заскорузнути. Так не... так не буває. Не б...

– Берте! – заволав від багаття Гриша. – Що ти там сидиш у темряві, як пугач? Куліш готовий!

Впотьмах. Берт, тремтячи, схопився за стовбур дерева. Святі їжачки. Він прекрасно бачить і кров, і шрам, і малюнок деревної кори, і навіть волоски на передпліччі. Мало того, він відчуває рух потоків життєвих сил глибоко в стовбурі дерева, чує, як ворушиться в м’якій перидермі жучок, відчуває тепло багаття... Берт міг би помітити зміни раніше, але гелом він був набагато довше, ніж людиною, а для гела все це природно...

Що він кричав, коли сигав із мечем як скажений?

Не пригадати.

Чи є ймовірність, що відтворив завчену до автоматизму вокабуляцію та ініціював першу стадію повернення до первісної подоби?

Та майже сто відсотків за даних обставин.

– Тільки цього не вистачало!.. – беззвучно застогнав він. Паніка наближалася, як чорні крила з нав’язливого сну (після того, як розкроїв голову лицареві, Берт перестав називати ці сни жахіттями).

Відновлення поля і частини енергоструктур.

Як тепер поводитися, щоб не видати ось це все?! Проблема затьмарила всі попередні.

– Берте, ну де ти застряг? – Це вже Айрін.

– Іду! – каркнув нещасний, марно намагаючись заспокоїтися. – Зараз!

Йому треба щось придумати, якось спланувати...

Стоп.

Поки він не ініціює другий етап – а це дуже велике свідоме зусилля, випадково не вийде, виключено, – зовні нічого не помітно. Просто стежити за собою, не лізти на перший план – і все буде нормально. Робити вигляд, що рука все ще болить, оцінювати діапазон сприйманих звукових і теплових хвиль... Загалом, притисне – викрутиться. Не вперше.

Берт глибоко вдихнув, відклеївся від модрини і побрів до компанії.

*

Він напросився на першу зміну чергування. Абсолютно правдиво заявив, що все одно не зможе заснути. Збрехав, що через ниючу рану. Загалом прокотило, навіть Айрін не чіплялася. Хоча вона так втомилася, що проковтнула б і відверту брехню.

Люди спали трохи осторонь, загорнувшись хто в що. Майкл так і зовсім на загортався: хропів, розкинувши руки, на купі гілля. Ліс дихав оманливим нічним спокоєм, який так любив Берт. Ще вчора напівсліпий, глухуватий і байдужий, він насолоджувався одному йому доступним биттям прихованого життя – і намагався зловити в отриманому потоці інформації спогад, що вислизав...

Ривком обернувся на ледве чутний шурхіт, підкидаючи самостріл. Стас завмер і посміхнувся – свої, мовляв.

– Гарний слух, – сказав він, сідаючи поруч. – Зазвичай мене важко спіймати на підході.

– Тихо просто, – винувато відгукнувся Берт. – І тривожно якось.

– Ллойд мертвий, – нагадав Стас. – Без ватажка вони ніщо. Відпочинемо якийсь час. Потім буде ще хтось, обов’язково. Регулярно отамани з’являються, слава богу, що нечасто. Зандер, спокою його душі, розповідав, що тому років п’ятнадцять чи щось близько був собі такий Саймон Вусатий, який теж зумів сколотити шваль у банду. Теж громила – коса сажень у плечах. Натерпілися тоді від їхніх витівок...

– Цього Саймона батько Сема придумав, як убити?

– Ні, тоді громада була набагато слабшою. Відігнати дикунів подалі – про більше й не мріяли. Взимку Вусатого прибили свої ж. Він обіцяв, що зиму вони переживуть ситно, але збрехав, мабуть.

Берт подумав, що тієї зими банда, яка прикінчила м’ясистого ватажка, якийсь час, безумовно, не голодувала – і відсторонено здивувався власному цинізму. Але ставити запитання йому свіжопридбаний цинізм не завадив.

– А за що ви вигнали Ллойда?

Стас так рідко виявляв хист до спілкування, що гріх не скористатися. Тим паче Берта давно цікавила ця сильна і явно непересічна людина.

– Він... – після недовгого жування губи відгукнувся Стас, – хотів бути богом. Нехай маленьким, але богом. Вважав, що має на те підстави. Ось, став для цих. Карав і милував. Вони йому хіба що черевики язиками не мили. Ллойду саме таке подобалося, а в громаді-то хрін би він таке отримав. Взагалі кожен у житті отримує, що хоче.

– Якщо знає, чого хоче, – зітхнув Берт. Остання сентенція звучала щонайменше спірно, але він боявся запереченням злякати відвертість.

Стас повільно кивнув.

– Саме так. Якщо знає і якщо готовий платити за отримане.

– А ти? Ти знаєш?

– Знаю. – Фізик, не кліпаючи, дивився у вогонь.– Я отримав. Я заплатив і буду платити скільки треба.

Берт терпляче чекав, і не дарма.

– Ти дивний, Берте. Реально дивний. Вмієш питати, вмієш слухати, вмієш мовчати, емпатик, чистоплюй і вбиваєш без вагань. Гришка ось убивати не вміє, а ти вмієш. Хотів би я знати, чого ти хочеш від життя.

– Ще не зрозумів, – серйозно відповів Берт. – Тобто одне знаю, але навряд чи отримаю, навіть якщо віддам усе.

Стас смикнув губою.

– Якщо ти про дівчину, то отримаєш. Уже, вважай, отримав.

Берт відчув, як червоніє. Невже ось так усе на видноті?!

– Я...

– Ага, прямо на лобі великими літерами, – уже не ховаючи усмішку, підтвердив Стас. – Але є ще щось, вірно?

– Вірно, – видихнув Берт.– І це якраз те, чого не розумію поки що. Знаю, що потрібно, що повинен, але не знаю, чи хочеться мені цього. – І випалив, червоніючи ще більше: – А Айрін усе одно кохає іншого.

– Не кохає, не хвилюйся. Хтось став для неї богом, але це не кохання.

– А ти звідки...

– Чую. Я вмію чути. Не слухати, а чути – за словами. Інакше б не вижив.

– Виживав – через ген баблі? Вибач, мені Айрін розбовтала, а їй Каринка.

– Я не шифруюся. Тут не шифруюсь. Навіть ти з усією своєю емпатією, навіть Гришка, ніхто не зрозуміє, що для мене значить – говорити вголос, що в мене нема цього лядського гена...

***

Проблема вилізла занадто пізно. Так, хлопчик довго не говорив, але ж він геть усе розумів! Агнєшка навіть не водила Стася до лікарів: подумаєш, у Бріти син узагалі в три роки заговорив. Стась заговорив у два з половиною, але як... «ла-ба-ма-дай» та інше белькотіння замість нормальних зв’язних, нехай і простих, речень на баблі! Це друга мова може бути «ла-ба-ма-ма» спочатку, але не баблі!...

Змерзнувши від жаху, Агнєшка купила дитячу яскраву книжечку з коротенькими, знайомими йому смішними віршиками, підсунула під ніс, але Стась безглуздо водив очима по рядках і не посміхався. Це могло означати тільки одне: один шанс зі ста тисяч дістався саме йому.

Дисбаблія.

Індржих вислухав істерику дружини мовчки, хитнув великою головою і взяв сина на руки. «Значить, будемо вчити», – коротко сказав. «Як – вчити? Чого? Баблі?!» – верескнула Агнешка, заливаючись сльозами. «Звичайно вчити, Стась не один такий. Так само вчити, як польську. Заспокойся, Агнєшко. У нас дуже розумний син, він упорається. І ми впораємося. Тільки мовчи заради бога».

«Так само». Легко сказати – так само. Раніше для дисбабліків були окремі садочки та інтернати. Тепер від них не залишилося й сліду.

Як навчити дихати, якщо учень не вміє, а вчитель не знає, як не дихати? Як навчити такого маленького, щоб ніхто не помітив, та ще й за обмежений час?! Агнєшка знайшла купу старих лінгвістичних і культурологічних монографій з баблі, що лишилися від бабусі, але вони були ні до чого і їй, і Стасю.

Буквар – чи щось на кшталт нього – написав Їржі, за місяць. Агнєшка малювала картинки на картках, двома мовами підписуючи назви – сонечко, трава, котик, дім... Вимальовувала кумедні цифри, щоб якомога раніше навчити рахувати. Математика – це вихід. Видавала синові обожнювані ним родзинки за успіхи і регулярно тремтіла від страху.

Понад рік Стась прожив самітником, не виходячи за межі двору. Так, вони переїхали з міської квартири в сільський будинок. Там були великі проблеми з водою та електрикою, Індржиху доводилося вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути на роботу, але відсутність гостровухих сусідів за картонними стінами багатоповерхівки спокутувала побутові негаразди. Подумаєш, у міській квартирі теж воду по годинах вмикали. А тут сонце, повітря, своє подвір’я, садок із трояндами... Сусіди простодушні, вірили, що в малюка нервова хвороба, і йому не можна гратися з іншими дітьми, поки психіка не зміцніє. Агнешка навіть полюбила новий спосіб життя. У селі страх тиснув не так сильно. Сюди майже не заходили йорни.

Стась навчався швидко й охоче. Але вивчені в достатній кількості слова і фрази на баблі звучали як... вивчені. Польська йшла набагато краще. Чи Агнешці так здавалося? Час уже підганяв. Чотири роки – крайній термін для дошкільної освіти, якщо не віддати, то обов’язково прийдуть із ювенального нагляду питати, що та як. Агнєшка чула, що за кожного дисбабліка йорни видавали великі премії. Але Їржі розсердився і сказав, що йорни ніколи нічого не дають людям. Якщо такі премії є, то виплачує їх уряд – за те, що йорни залишилися задоволені і якийсь час нікого не вб’ють і нічого не зруйнують. Вони, сказав її чоловік, хочуть стати нашими богами, але в них поки що не виходить. Можливо, додав, вийде пізніше, коли помруть останні, хто пам’ятає: не боги, а просто загарбники, чортові окупанти.

Адже вони прийшли не так давно, років п’ятдесят тому. Агнєшкіна мама і бабуся пам’ятали, як це було. Мама, звісно, погано пам’ятала, ще маленькою була, а бабуся навіть вела записи, які Агнешка прочитала після її смерті. Зупинити йорнів ніхто не зміг. Відбулася всього лише одна битва, про яку ходило безліч чуток і пліток, але достовірно було: йорни перемогли начисто, і тій битві не залишилося жодного свідка серед людей. Опір закінчився, практично не розпочавшись. Залишився страх.

«Жити можна, – філософськи знизував плечима дід Анджей, який теж пам’ятав пришестя. – Гірше, ніж раніше, але можна. Більшості народу до свічки, на кого працювати. Дах над головою є, жратва є якась, забухати можна, як притисне. Якщо по-розумному, не вилазячи, то можна крутитися, це рогачам до хвоста».

«Вони потрошать планету, – кусаючи губи, говорив пан Кшиштоф, колишній шкільний учитель. – Нашими ж руками викачують усе хоч скількись корисне, залишаючи нам крихти, аби не подохли й працювали. Так, наші колишні уряди робили те саме, тобто перекачували природні багатства у власні, але питання темпу й обсягів, обсягів і темпу, Агнєшко. Ми думаємо, що живемо, але по правді ми вже вимираємо».

«Їх десь добряче в’їли, люба, – цідив крізь зуби Їржі. – Дали доброго стусана. І за наш рахунок вони відновлюють свої запаси і самооцінку».

А ще йорнів надзвичайно цікавили дисбабліки. Просто до дрижаків. Спершу люди без гена баблі добровільно погоджувалися співпрацювати з йорнами, сподіваючись на якісь пільги. Однак усі дуже швидко зрозуміли, що жоден доброволець не повернувся. Може, з ними все було гаразд, але перевіряти всі різко розхотіли. Дорослі, адаптовані дисбабліки навчилися ховатися. А дітей, як правило, вираховували безпомилково. Думка про це – й в Агнєшки починали тремтіти губи, і вона упускала все підряд.

«Стась, це дуже важливо, – наставляв Їржі синові раз у раз, – ніхто не повинен здогадатися, що ти вчив баблі за картинками і книжкою. Інакше станеться велика біда. Тебе забере йорн, і ми більше ніколи не побачимося. Тому мовчи, якщо запитають незрозуміле. Голову нахиляй, дивись у землю і мовчи. А якщо не можна мовчати – бийся. Так буде краще, малюк. Я люблю тебе».

Індржих учив його битися, тренував без поблажок, як своїх хлопців із секції, хоча його хлопцям було по дванадцять-чотирнадцять років. Агнєшка трохи хвилювалася – чи не перестарається? – але Стась обожнював тренування і з азартом лупасив кулачками то батьківські долоні, то батьківську ж грушу. Він, на відміну від Агнешки, ні чорта не боявся.

***

– Та нормально пішло. – Стас поколупав палицею в багатті, підбадьорив вуглинки, що задрімали. – То в мами більше переляк був. Я знав набагато більше, ніж належало на мій вік, і на баблі базікав цілком пристойно. А де не знав і не розумів – навчився чути. Битися майже не доводилося, а якщо й доводилося, то з інших приводів. Вихователька в садочку, може, про щось здогадувалася, але тримала здогадки у собі. Школа взагалі як пісня. Там усе більше польською, її ж вчити треба. З математикою і фізикою чудово пішло. Розряд із боксу – і вся ця гуманітарна тягомуть мене не турбує. Чистий технар, як наша історичка зітхала. Потім універ, усе таке йой. Жив би не гірше за всіх, але...

Стас замовк, хмурив тільки широкі брови, змушуючи звиватися складку на лобі.

– Але? – ризикнув Берт.

– Але все жили гірше рік від року. Навіть з кожним днем. Рогаті тварюки справді висмоктували наш світ, пан Кшиштоф мав рацію. Висмоктали. Палива немає, ніякого. Руди, метали – до крупинки. Води – залишки. В останній рік, що я там був, доїли останні запаси. Ну, через викачування всього екосистеми полетіли лебедями, земля не родила навіть лободу роки три поспіль, їстівна живність вимерла рекордними темпами. На протеїні комах протрималися якийсь час, але й це скінчилося. Епідемії пішли. Мама і батько... Бунти були, та срати на них йорни хотіли. Усі зрозуміли, що прибульці валитимуть кудись далі, вони не сильно-то й приховували наміри. Вигребли світ начисто, кинувши людей, що залишилися, помирати від голоду, холоду і хвороб. Але перед тим вони бажали виловити всіх дисбабліків.

Малорухоме обличчя Стаса зморщилося страшною гримасою. Цього разу Берт не заважав йому мовчати скільки треба.

– Мені було все одно. Ні сім’ї, ні дітей, бігти нікуди – скрізь одне й те саме. І люди. Розумієш, Берте, не має бути в людей такої... коров’ячої покірності. Без страху не можна, але такого страху, тупого, брудного – не повинно бути. Тато помилявся, вони стали богами, нехай перед самим кінцем світу. Тато помилявся двічі: їм це абсолютно, абсолютно не було потрібно. Загалом, зібрав я в лабі одну штуковину і пішов на фільтрацію сам, не чекаючи виклику. Думаю, хоч одного із собою на той світ заберу. Без сенсу, я знаю. І тоді знав.

– Є сенс, – тихо сказав Берт. Він не вимовив вголос слово «гідність», але, мабуть, голосно подумав. Стас, у всякому разі, почув, хмикнув.

– І Гришка так сказав. Я ще про це подумаю – як працюють голови у зніжених хлюпиків із пізніх століть.

– Як ти вижив? – Берт вирішив пропустити «зніженого хлюпика» повз вуха, щоб не сплив у розмові випадково «блажний дохляк».

– Дивно вижив. Йорни, як з’ясувалося, теж побачили сенс. Я поранив одного, більше нічого не вийшло. Але щось змінилося. Мені запропонували вибір – сюди або як усі дисбабліки. Попередили, що тут шансів на виживання в рази менше. Я вибрав сюди. Одразу знайшов дурня Гришку, мучуся ось тепер.

Він усміхався на противагу словам про мучіння.

– Тут – свобода?

– Так. Наскільки це взагалі доступно в суспільстві. За неї я готовий платити всім, що є. – Стас знову насупився, мабуть, шкодуючи про сказане. – Вали-но ти спати, Берте. Вже моя зміна.

Берт не став сперечатися, старанно потиснув плечем – здоровим, за легендою, – звалився на спальник і вирубився, навіть не згадавши про пошук невловимого спогаду. Ліс Паоли, небо Паоли, дівчинка-морок, вогнедишна вежа і чорні крила йому, зрозуміло, наснилися, але до підйому він про це теж забув.