Розділ 19. Життєві прикрощі

Любви не просят и любви не будет.

В дожде не ищут дождь, а лишь уюта.

А если так, то свиньи те же люди,

И странно, что не слышат почему-то...

Веня Д’ркин

Геліо

Хронопорт Будівлі нагадував що завгодно, але тільки не хронопорт Будівлі. Декорації до бойовика? Хворі фантазії користувача кнофа? Бурдій після вечірки з приводу набуття Права на самотність?

Співробітники двох відділів нерішуче тупцювали на порозі. Авессалом-старший, крекчучи, бродив між понівеченими приладами, обходив по кромці плями опіків на підлозі. Довго дивився на десяток пір’їн із псевдосталі, видраних із м’ясом.

Гавриїл слідував за ним по п’ятах, усім виглядом висловлюючи покірність і жаль. Покірність була показною, для співробітників, а жаль – щирим.

Щоправда, він не стосувався наведеного безладу.

– Ти можеш пояснити, нарешті, що тут було вночі?!

Єдиний син закотив очі. Розвів крилами.

Він не міг пояснити.

Вночі він надірвав зв’язки, свої чарівні зв’язки, та так, що вже Нудний Нік розводив крилами.

Шия сина була укладена в жорсткий бандаж із якоюсь складною начинкою. Іноді Габі злегка морщився: напевно, пристрій безперервно здійснював впорскування, уз-масаж і йорн знає що ще.

Хтось із підлеглих товаришів по службі хихикнув, хтось фиркнув, хтось пирснув у рукав. Ну так, Ґабі з яскраво-зеленим «зобом» на шиї, із забраним, щоб не лізло під бандаж, у високий хвіст волоссям, та ще й із комічно-здивованою гримасою мав кумедний вигляд. Якимось чином він умів їх смішити, що для Авессалома було найбільшою загадкою світобудови.

Аве зажадав записи з камер спостереження. Отримав дірку від бублика і дохлого осла вуха. Згоріла камера, сказав черговий технік, відводячи очі. Пред’явив скукожену й оплавлену коробочку, з якої звисав на тонкому дроті закопчений окуляр. Аве швидко подивився на сина. Ґабі споглядав стелю, що й треба було довести.

– Іди за мною, – наказав старший, борючись із дикою спокусою взяти Габріеля за вухо. Гели... гели так не роблять, але Аве пам’ятав й інші часи. Іноді йому здавалося, що вони, ті інші, не найкращі, криваві, огидні часи, були чеснішими за нинішні. Напевно, так думають усі люди похилого віку.

– Пиши. – Замість планшета він простягнув синові папір і олівець. Архаїзми, такі ж, як він сам. Але Ґабі не здивувався. Узяв, прилаштував на коліні.

Усю дорогу до будинку Аве вони мовчали, думаючи кожен про своє.

– Що тобі зробив той армієць, Ґабі?

«Непоправне слово».

– Чому він його сказав? І навіть не думай, ніби я повірю, що ти не знаєш причину.

«Виникло непорозуміння. Я не мав права пояснити один вчинок, який погано виглядав».

– Навіщо ти пішов у казарми вночі?

«Я дізнався, що Данило порушив наказ, авва. Я не міг не реагувати. Твій Петі був із порушником».

Питань було набагато більше, ніж Аве встиг би поставити за весь день. І... це не мало сенсу. Що-що, а знаходити бездоганні пояснення Габріель умів чудово. За інтонаціями голосу ще був жалюгідний шанс вгадати правду, але в письмовому вигляді – жодного.

«Вони втекли на Паолу. Єдине місце у Всесвіті, де їх неможливо дістати. Ні на що не натякаю, але подумай сам».

– Я подумаю, – пообіцяв Аве. – І повір, думати буду на повну силу. Нік сказав, що твій голос скоро повернеться, і я дуже хочу почути все про вчинки, які мають поганий вигляд. Сподіваюся, як член Ради я маю право це знати.

– Як член Ради, – пролунало від дверей, які, зрозуміло, ніхто й не подумав замикати, – про кепські вчинки і супутні непорозуміння я дещо знаю і можу розповісти раніше, ніж божественний голос Габріеля зволить повернутися.

На порозі кімнати перекочувався з п’яти на мисок гел, схожий на людину настільки, наскільки це взагалі можливо для гела. Зовнішність він собі вибрав не найприємнішу: маленький зріст, сутула спина (як він примудрявся сутулитися за наявності крил – невідомо, але примудрявся), криві ніжки та лиса голова, яку аж ніяк не прикрашали великі відстовбурчені вуха і зморшкувата фізіономія розміром з кулачок. На даний момент фізіономія виглядала так, ніби її володар сьорбнув оцту. Утім, вона завжди так виглядала.

– Я не чув, як ти зайшов, Міхаелю, – сухо сказав Аве, натякаючи, що непогано було б постукати, заходячи до чужого дому.

Але армійський набільший був занадто злий, щоб дотримуватися пристойності.

– Ви погубили мого найкращого бійця, Габріель, через дріб’язкову помсту. Ви занапастили Петі й найперспективнішу експедицію на Паолу за останні п’ятсот років, відправивши непідготовленого розвідника.

– Це офіційне звинувачення, Міхаелю? – здавалося, голос Аве ось-ось зламається сухим очеретом.

– Так.

– У тебе є докази?

– Так.

*

Будинок Петі – маленький за гельськими мірками, низький і тьмяний. Подвір’я недоглянуте: бур’яни по коліно, обожнювані господарем залізяки підступно розкидані серед них і не завжди помітні. Через одну Аве перечепився.

– Тут, – похмуро повідомив чорнявий армієць із довгим, накрученим на вухо чубом.

Трохи лівіше воріт темніли опіки – здиблена, закип’ячена плазмовими ударами земля застигла кострубатими шрамами. Один із двох шрамів обривався різко, практично по прямій лінії, як відрізало. Аве запитально підняв брови. Армієць усе зрозумів правильно, ступив на цю межу і з брязкотом перевів крила вперед. Довга бура пляма опіку на правому крилі плавно продовжила «шрам» на землі.

– Армовані, – не без гордості сказав чубатий. – А то б і я згорів, і Петі. Прямий із плазмомета – це не жук начихав на скатертину. А перед тим Петі шарахнуло нібито несправним енергоконтуром. Пощастило, що тільки рука оніміла. Втратив би свідомість – усе, добили б, і я б не встиг.

Він показав, де сталася поломка контуру. Аве не сумнівався, що про випадковості мови немає. Його учня готувалися вбити дуже ретельно і помірковано. Не врахували тільки армійця Василя, який приперся на ніч глядячи довідатися про приятеля. Та й хто б врахував? Гели так не роблять. Але вояки й ангели – не зовсім гели. У них занадто багато від людей.

Дивна тепла хвиля плеснула в грудях найстарішого гела планети. До цієї хвилини він не розумів, наскільки глибоко його поранили слова: «Твій ненаглядний сьогодні, раз уже до слова довелося, зронив знакову фразочку. Сказав, що армійців Міхаеля, мовляв, і роблять для того, щоб вони билися і вмирали. Роблять, Аве».

Заради поточного продукту не зриватимуться серед ночі, не ризикуватимуть життям у бійці з могутнім супротивником і не стрибатимуть у Тріщину. Поточний продукт не закриє крилами від прямого залпу з плазмомета...

– ...ви все це поясните, шановний Габріелю? – Міхаель сповнений отрутою настільки, що ллє через край. – Або ви стверджуватимете, що й гадки не мали про замах на громадянина Геліо, що стався?

Пролунав тихий-тихий скрип, який перейшов у вібруючий хрип, з якого, своєю чергою, проступили слова:

– Можете сміятися, кхр-р-р-р, але не маю. – Габі було ще важко говорити, але він не збирався зупинятися. – Я б не став засмучувати шановного Ав-ве загибеллю учня, навіть якби мені страх як кортіло прих-хлопнути цього однокрилого вискочку. Кх-хр-р...

Він майже сказав «авва» при сторонніх, і це майже переконало Аессалома: не бреше. Нарешті не бреше.

– Чому ти не дав закінчити навчання Бертрана, Ґабе? – Те, що Міхаель знову перейшов на «ти», було хорошим знаком.

– Я розвідник, шановний Міхаелю. Мені донесли, що йорни готують перекидання на Паолу за схожою схемою. Їх треба було випередити. А я хочу поставити зустрічне запитання. – Він говорив дедалі впевненіше, хоча, як і раніше дуже тихо. – Хто міг стріляти в гела на Геліо? Влаштувати аварію – це одне, хоча теж непр-р-х-росто. Палити практично впритул із плазмомета – зовсім інше. Хто міг переступити через Етичний наратив? Я маю на увазі, хто, кх-рім твоїх солдатів, шановний Міхаелю?

Повисла пауза, від якої занили зуби. Василь обурено скинувся, але не посмів її порушити.

Ґабі і Міхаель свердлили один одного поглядами, а в Аве в голові не було жодної думки. Аргумент Габріеля був сильний. Зламати вколочену в безліч поколінь гелів установку на заборону вбивства розумних істот – завдання не для любителів. Армієць теоретично може вбити все, що ворушиться. Армієць може прибрати Етичний наратив, якщо він інструктор, як Даниїл. І прибирають – але тільки якщо... Ось це саме «к-хрім».

Але кому це треба? Комусь точно треба.

– Але навіщо?! – вирвалося в Аве.

Три здивовані погляди були йому відповіддю. Ані могутній Міхаель, ані хитромудрий Габріель, ані простий солдат Василь не мали жодного уявлення, якого диявола ангелам, що зреклися світу благого Геліо, знадобилося б убивати свого побратима. Або робили вигляд, що не мають.

*

Ні їжачка не виходило.

Тісне житло Петі так густо обвішали вірт-екранами, що вони іноді перекривалися, видаючи фантасмагоричні картинки. Гелам теж було тут тісно, і не рятував навіть вихід Василя на вулицю – охороняти.

Найдовше Авессалом сидів біля екрана, на якому йшов бій. Дивний, неможливий у принципі тут, у блакитному і золотому Геліо, бій на смерть. Відмінне об’ємне зображення, звук високої якості, знімали з казарм. Аве прокрутив запис тричі.

Габріель бився з найкращим солдатом Міхаеля. Судячи з того, що робив його єдиний син, він не збирався нікого затримувати або зупиняти. Ґабі від самого початку йшов убивати, хоча на словах стверджував протилежне. Питання тільки в тому – кого саме. Перший акустичний удар дістався Петі, але до кінця не зрозуміло, чи просто Габріель відкинув перешкоду зі шляху, чи ще «не пристрілявся», не визначив необхідну частоту. Ну а далі йому було вже не до того. Даниїл не дозволив йому закінчити. Аве вже знав, навіщо, точніше, за ким інструктор вирушив на Паолу, але Петі спочатку туди не збирався. Для нього ця подорож дуже небезпечна, незважаючи на всі теорії про критичну площу фотоматерії. Рятувався учень від неминучої смерті чи в останній момент зрозумів щось настільки важливе, що вирішив ризикнути?

Думати про Петі ось так, відсторонено, було важко. Про Даниїла набагато легше, хоча ризикував той нітрохи не менше, а може, й більше. Ще важче було зважувати – збрехав син чи ні, коли запевняв, що не збирався вбивати принаймні батькового учня? І наскільки сам Авессалом-старший хоче, щоб Габріель сказав правду? Достатньо, щоб підмінити реальне бажаним чи все ж таки ні?

Але якщо піддатися емоціям, то й думати марно.

– А я кажу, що для своїх він міг вважатися відступником, і це могло спричинити...

– Не неси дурниць, Міхелю.

Ангелам це до свічки абсолютно, у них немає організації, нічого навіть близько схожого. Індивідуалісти...

– Ґабе, ти міркуєш, як комп’ютер. Твердотільний. Ангели за психоструктурою близькі до людей, як ніхто. І їхні вчинки часто диктуються не логікою, а...

– Міхелю, логіка є завжди, хіба що не відразу зрозуміла. І взагалі, чому ми зациклилися на ангелах?

Голос у Габріеля помітно зміцнів. Прорізалися знайомі звуки скребучого по склу заліза.

– Ти знову за рибу гроші?! За своїх бійців я відповідаю головою! А от за тебе ні!

– Я не...

– Ти сам сказав: нема кому підтвердити, що ти тієї ночі спав удома.

– Данило порушив наказ. Армієць, що злетів із нарізки, – мій особистий нічний кошмар, Міхелю. Так, передбачено запобіжник, але поки він спрацює...

– Свої запобіжники перевір, ти!..

Міхаель зірвався на страшний хрип, Ґабі здибив пір’я. Аве тривожно скинувся, готовий розводити сперечальників (ворогів?) по кутках. Але похмура фізіономія Василя з’явилася в дверях за секунду до того.

– Тут до вас якийсь шизік, – неввічливо сказав він, чіпким поглядом обводячи диспозицію. – Впускати чи почекає?

– Впускай, – видихнув Аве. Хвала Древу, буде чим відволікти цих крикунів.

Василь пошарив у себе за спиною і виштовхнув уперед багряного від обурення гела в блакитній уніформі. Усього секунда знадобилася Авессалому, щоб згадати, хто це.

– Що сталося, друже? – вирвалося мимоволі, а серце збилося з ритму.

– Вони... – Іона, співробітник лікарні-пансіонату для «четвертих», поглянув на оточення. Аве кивнув, дозволяючи говорити при сторонніх. – Вони гудуть другу годину. І танцюють, раніше не було. Ми нічого не можемо зробити. І... Древо! Аве, гели йдуть до нас. Зовні. Дорослі, діти, хто завгодно. Їх десятки, Аве, а може й сотні, вони... вони теж гудуть і йдуть, ідуть і...

Іона схопився за кучеряву голову.

– Спокійно, друже мій, – сказав Аве, відчуваючи що завгодно, тільки не спокій. – Головне, без паніки. Міхаелю, викликай усіх своїх, хто тут і вільний. Невідкладно.

– Так, Аве.

– Габріелю, мені потрібне деяке обладнання з твоїх лабораторій. І теж блискавкою.

– Так, Аве.

– Схоже, якийсь час ми будемо зайняті тільки нашим вуликом. Убивця в Геліо – це важливо, але потім.

– Так, Аве, – хором.

***

Нудний Нік сказав, що ось тепер – усе, назовсім. Доорався вдризг, зітхнув. Вискалився: ідіот!

Габріель похмуро мовчав. Дивився у стелю – холодну білу стелю палати в секторі Поліпшень. І не тому мовчав, що сказати нічого.

– Через тиждень, можливо, він зуміє сказати пошепки кілька слів, Аве. – Нік хмурив густі руді брови. – Потім я зможу прилаштувати щось на кшталт підсилювача, але все інше незворотне. У-у-у-у, ідіот!

Нік потряс великим волохатим кулаком.

Габріель лежав нерухомо. Навіть кисті рук, за якими найлегше здогадатися про внутрішній стан, не ворушилися. У його розкритому, розпоротому горлі копошилися мерзенного вигляду щупальця. Виколупували щось, угвинчували. Чи то шили, чи то клеїли, час від часу відкидаючи в кювету криваві згустки і білясті клаптики.

Аве нудило від цього видовища, від кам’яної втоми і поганих передчуттів. У голові ще стояв той диявольський гул – ритмічний і... і неймовірно привабливий, ніби торкає він десь у потилиці центр заборонених задоволень.

*

Те, що коїлося біля лікарні, не змогли зупинити солдати Міхеля. Вони поки що відносно м’яко утримували зачарованих гелів, які рвалися в будівлю, але відчувалося: ще трохи – і стіну армованих крил знесуть і силу доведеться застосовувати всерйоз. У натовпі було кілька пташенят. Армійці не хотіли (не могли?) ламати цивілів і невпевнено переглядалися над їхніми головами. Натовп, що напирав, потихеньку переходив від тупої наполегливості до агресії, і вібруючий гул, що зводить з розуму, наростав із кожною хвилиною.

Від генераторів біополя користі було ненабагато більше: низькі частоти посилювали, високі не діяли. Модуляції «вгору-вниз-пульсація», незамінні у лікуванні багатьох нервових розладів, викликали позіхання у персоналу.

Коли не залишилося більше нічого, закричав Габріель.

*

– Ми ізолювали матк... їхнього головного. Відвезли дуже далеко, поки рій був у відключці. Довго не могли вирахувати, а тут саме вийшло. Якийсь Галілео, йорн знає, нічого примітного в минулому житті, персонал теж ніяких особливостей не помічав.

Син запитально підняв брову. Аве зрадів: слухає все-таки.

– Його палата була майже точно в центрі лікарні, може, в цьому річ. У неї набилося близько сорока найміцніших пацієнтів, причому майже всі були озброєні уламками меблів або посуду. Так, солдати, вірно. Роботяги вже почали зводити барикади в коридорах... мнда. Якийсь час у нас є, але мало. Я впевнений, що все повториться.

– Тих, хто з’явився, так би мовити, на поклик, – втрутився Нік, – розпихали по різних місцях, усі під наглядом. Сто сімдесят шість бовдурів. У мене тут п’ятеро. Нічого анітрохи не пам’ятають, не розуміють, як тут опинилися, уявляєш, Трубачу? Відрізало. Через кілька днів доведеться відпускати, треба думати, як доглядати.

Аве здивувався. Трубач, треба ж таке. Про це прізвисько він не знав. А хто міг узагалі про таке знати?

Габріель слабко посміхнувся. Йому подобалося. Напевно ж краще за Володаря мух.

Від дверей майже делікатно покашляли. Для армійця – вершина політесу.

– Я тут, як ви сказали, пошукав, – Василь щитом виставив перед собою планшет.

Подібна діяльність була йому чужою, але начальство одноголосно вирішило не розширювати коло причетних, от і довелося солдату потіти над архівом документів. Нічого складного, просто пошук за ключовими словами, і пташеня впорається.

– І як?

– Ну це, в Геліо зараз усього троє дохл... ангелів. Айна вчора прибула, відпадає. Віктор давно, вже четвертий місяць як тут стирчить, але теж не те. Він у секторі Поліпшень сидить майже безвилазно, на останній місії сильно покалічився, відновлюється. Навряд чи в такому вигляді можна з плазмометом носитися.

– З плазмометом впоратися досить легко, – похитав головою Аве. – Треба буде перевірити.

Василь грюкнув крилами, показуючи: раз треба – то треба, навіть якщо робота точно дурна.

– А третій? – поквапив його Нік.

– Третій кілька тижнів як прибув, начебто все підходить, та тільки Штефан це, найкращий дружбайка Петі. Горіла ваша теорія. Ніяк він Петі нашкодити не здатен.

– Є така справа, – погодився Нік, який теж цю блажну компашку непогано знав. – Не розлий вода.

Аве нарешті зрозумів, що не дає йому спокою.

– Зачекай, Василю, – підхопився він. – Ти з термінами помилився. Штефан не може два тижні бути в Геліо. Петі з ним нещодавно, буквально днями, зв’язувався, той ще був у гілці... Може, два дні, а?

Василь ображено засопів.

– Та що ж ви мене зовсім за дурня тримаєте? Ось журнал, – він хвацько висмикнув із планшета завбачливо збережену вірт-сторінку, – дивіться самі.

– До-охлий йорн, – протягнув Нік, вдивляючись у дрібний текст.

Інакше й не скажеш. Краще, чорти б побрали всіх блажних дохляків, і не скажеш. Якби Авессалом у цю секунду подивився на сина, то, можливо, знайшов би виразніші слова.