Розділ 20. Чути ангелів

Шурхіт крил на небесах

Ллє потоком

На землі кліпає птах

Лівим оком

Паола

Берт знемагав від невизначеності та протиріч.

Можливості, що повернулися, п’янили куди краще за самогонку. Йшли вони поступово, крок за кроком, а повернулися оптом, в момент. Так, напевно, може почуватися людина, яка залишилася без рук і за роки якось пристосувалася жити, а потім – бац! – і вони на місці. І кожен день перестає нагадувати битву з кожним сраним ґудзиком, з кожним клятим шматком їжі, який треба якось донести до рота, з краном, з милом, з дверною ручкою... Раптом пригадується купа всього, загубленого через цю боротьбу, горизонт розгортається переможним прапором і раптом стає можливим усе... Принаймні, так здається.

Але надто вже багато заважало насолодитися феєрією почуттів. Берт подумки навіть ранжований списочок склав – за робочою звичкою.

На першому місці Айрін. Берт не зміг би точно сказати, коли плюнув на голос розуму, який нудив, що немає сенсу надавати стільки значення дівчині з бічної гілки. З нею, мовляв, дуже скоро доведеться розлучитися назавжди і взагалі нічого не може бути всерйоз у гела та іферки, навіть якщо не брати до уваги Стьопочку. А як його не брати? Не всерйоз, у принципі, могло б трапитися, але й ця приємна перспектива теж у якийсь невловимий момент перестала влаштовувати Берта. Що собі думала Айрін, він не міг навіть уявити. Але вона поводилася так, ніби нічого не сталося. І як і раніше збиралась повертатися додому.

Після тих безневинних обіймів – а їм траплялося спати в обіймах, якщо ніч видавалася холодною або в лісовій гущавині що-небудь аж надто зловісно гукало – уникала залишатися з Бертом наодинці. І в очі не дивилася. І не підколювала звично, трималася як чужа, хоч і ґречно. Кілька разів він намагався з нею про це заговорити, але дівчина приємно посміхалася і вдавала, що не розуміє, про що йдеться. Три дні тому він би вирішив, що в Айрін розболілась рана, але зараз цей привід не годився. Яка рана, якщо Берт подбав про неї кількома нібито випадковими дотиками? Більшого й не треба було, і так гоїлося відмінно, він просто трішки прискорив процес. І в Джековій бідовій голові розчинив маленьку гематому – слід від зустрічі з йорнами. Може, кров’яний згусток і сам би розсмоктався з часом, але навіщо ризикувати?

Берт міг і з глузду з’їхати від сердечних, позбавлених логіки і сенсу переживань, але Стас спіймав його за комір на черговому привалі й коротко, без тіні співчуття, відрубав: «Усе гаразд. Терпи». Ось і терпів.

 Усі інші проблеми на тлі першої норовили злипнутися в неохайну грудку, і коштувало великих зусиль не дозволити їм здійснити задумане.

Друге місце дісталося «роботі», хоча логічніше б їй бути на першому. У принципі, з неофіційним проханням друга він впорався: у сумці лежав, загорнутий у лицарські ганчірки, оплавлений прилад з обгорілим пером усередині. Берт вважав, що такого доказу достатньо. Але основне завдання зависло в повітрі. Заміри непевні, обстежений шматок географії теж якійсь ні до чого... Звісно, проби всього, що вмістилося, були вже покладені в маленький герметичний несесер. Але навіть такий профан, як Берт, розумів: після проходження через Тріщину з усіма її багатоскладовими потоками чорно-білих сил, зібране напевно якось зміниться. І знову глухий кут невизначеності. Начебто так, а може, й ні. Повертатися чи спробувати ще щось розвідати? У якому випадку буде гірше?

Номер третій – прямий наслідок із другого. Берт не хотів повертатися. Тепер уже точно, з повним усвідомленням, жодних сумнівів. Результатом його повернення могла бути або колонізація Паоли гелами, або її знищення. Обидва варіанти йому страшенно не подобалися і третього він не бачив. Однак на другій чаші терезів – рідний Геліо! І гілки... Тепер Берт хоча б приблизно уявляв, що там коїться, і болісно хотів припинити. Навіть порожні й боягузливі очі «четвертих» зблякли на цьому тлі. Іфери – це люди, рівно такі самі, як предки, не сировина і не безтілесні тіні. На них теж поширюється клятва, принесена кожним гелом у день отримання Права самотності. Саме тут Берт знайшов нову фортецю душі після обвалення попередньої. Він має захистити людей, а насамперед тих, хто дорогий. Якщо заради цього доведеться вбивати знову – він уб’є.

Треба було повертатися негайно і захищати там, де це найефективніше, – у золотому й блакитному місті мрії, що збулася. Але Берт усе зволікав і зволікав, знаходячи нові й нові приводи для зволікання.

А ще – йорни, які заявилися удвох. Битву в селищі Берту розписали щохвилини і в особах як мінімум тричі – від початку до кінця. По-перше, почуте блискуче підтвердило теорію Петі. Судячи з усього, вороги теж із цією теорією знайомі, що саме по собі гірше нікуди, а ще вони здатні закинути на Паолу відразу двох, хоча такий фінт складний і для гелів. Це по-друге. Ну і по-третє, – рогаті нападники взаємодіяли як злагоджена пара, а не просто як два розвідники. Данило якось обмовився, що бійцівські пари йорнів – це дуже сильна зброя. Таких мало, і зустріти пару на Останній набагато небезпечніше, ніж четвірку воїнів. Пари працюють у такому щільному контакті, що здатні майже творити чудеса! Пощастило в усьому: і що хлопці настільки розумні, і що план, який висів на соплях, спрацював. Якби пощастило хоч трішки менше, на Берта й Айрін чекали б порожнє селище й паскудна зустріч. У тому, що йорни були б повністю обізнані, кого їм треба чекати, Берт не сумнівався. Хто-небудь із залишених ненадовго живими общинників обов’язково розповів би загарбникам історію загибелі йорні і все інше в обмін на власну легку смерть. Берт не зміг би звинувачувати цю людину: надто добре пам’ятав власні жах, біль і безпорадність під тортурами, а вони ж тривали зовсім недовго.

Втім, це все лірика. У сухому залишку: йорни можуть перебувати на Паолі досить довго; йорни знають, що Берт не просто рядовий іфер, і вважають його місію небезпечною настільки, що готові ризикнути елітними бійцями. Йорни знають точно більше, ніж сам Берт, і дати їм цю інформацію міг тільки хтось дуже-дуже обізнаний із Геліо.

Габріель. Петі. Можливо, Нудний Нік. Хтось із Ради? Сам Авессалом-старший, який відає про кожну комашку в Геліо? Святі їжачки, що підгризають коріння Древа?

У зради виявився на рідкість мерзенний смак.

Айрін не сподобалося, що йорнів саме двоє. Берт відігнав неприємну підступну думку в найдальший кут свідомості. Хіба мало що людина ляпнула в досаді. І без того в мізках каша, в якій ложкою-шумовкою крутяться чорні глянцеві крила.

***

Виття сирени змело Сема з ліжка раніше, ніж він встиг прокинутися. Його абсолютно здорове серце прошила гаряча голка паніки.

– Що, знову?! – скинулася Каринка.

– Не знаю! – рявкнув Сем уже від дверей. – Дітей одягай і...

– Знаю, – огризнулася дружина, шукаючи в темряві світильник і сукню. Чиркнув кремінь, затеплився вогник. У його тьмяному світлі Каринка виглядала набагато спокійнішою за Сема. Ну так, вона впевнена, що, впоравшись із бідою раз, впораються й ще скільки треба.

Вага самостріла в руці трохи заспокоїла. Біля воріт уже зібралася тиснява, яка неголосно гомоніла. Сигналка заткнулася раптово, і всі теж замовкли. У тиші, що настала, тільки тріщали смолоскипи, створюючи похмуру обстановку середньовічного замку. Сема пропустили до будки чергового.

– Хто? – коротко запитав він у віконечко.

– Хер знає. – Черговий, Найджел, відірвався від рації, що тихенько бубоніла. – Темно ж, як у дупі.

– Найджеле Веллс! – могутній бас Барбари Веллс змусив вогонь смолоскипів затріпотіти. – Негайно вимий язик із милом!

Справжня дочка англіканської церкви, Барбара була готова терпіти муки Чистилища, але не лайку.

– Барбі, крихітко, – відгукнувся нітрохи не збентежений чоловік, – удома все помиємо. – І він перерахував нескромний список деталей як своїх, так і жіночих, які, на його думку, потребували миття.

У минулому житті Найджел був портовим вантажником у Глазго, і з цих причин сімейне життя Веллсів протікало в безперервній боротьбі за чистоту мови. Років десять уже протікало, їх ще Петерсон-старший одружив на правах єдиного представника селищного управління. І нормально ніби як протікала. Троє дітей із нізвідки не беруться.

– І сваріться теж удома, – влучно вліз хтось із темряви. – Що Джа конкретно каже?

Маленький плосколиций Джа (повне його ім’я міг правильно вимовити тільки Майкл) чатував із біноклем у гайку навпроти Тріщини – після нападу йорнів спостережний пункт перенесли від цвинтаря ближче до джерела проблем.

– Джа бачив на тлі спалаху начебто дві постаті і начебто без рогів. Але чимось йому ці персони все одно не сподобалися, але чим – не може зрозуміти. Вони всього секундочку промайнули. І ось що, Семе, стежкою до кладовища вони не пройшли. Джа нікого не помітив. Може, вирішили до ранку почекати? Їм же теж ні... ні пса не видно.

– Йорни бачать у темряві, – втрутився Ніколя, який навіщось приперся на милицях. – Їм не перешкода...

Насторожений натовп загуркотів із деяким полегшенням. Зовсім не так було, коли вони чекали першої атаки. Розслабилися, іфери чортові. Сем розлютився.

– А ну марш по місцях! – гаркнув він, перекриваючи гомін. – Якщо бачать, то й ділянку, що проглядається, могли обійти!

Вони прочекали з самострілами і вогнеметом напоготові до світанку – світанок був тихий, як на святу неділю. Джа бадьоро відрапортував, що перед Тріщиною, в районі цвинтаря і взагалі на осяжному просторі нікого не видно. Нічні гості згинули безслідно. Можливо, був би там, на місці, Джек, він би знайшов сліди і на камінні, але решта мисливців громади не виявили нічого.

І це нервувало. Сильно.

– Неспокійно тиждень починається, – глибокодумно зауважив із будки Найджел і відчайдушно позіхнув.

***

А ніби й саме налагодилося. Що ближче до селища, то більше Айрін нагадувала сама себе. Ніби щось вирішила і трохи заспокоїлася. Берта вона, як і раніше, цуралася, але погляд перестав бути відчужено-невпізнанним.

– А що, Джеку, самогонки вже нагнали, як думаєш? – ліниво запитував Гриша, який самогонку не пив, але чомусь завжди непокоївся за процес.

– А що, Джеку, Моніка вже нову качалку вистругала? – Айрін, у тон. Навіть прищур скопіювала.

Їжачине фиркання, яке означає, що Стасу весело. Соня в авангарді, їй не чути. Пика Майка повторює рельєф скельної породи, що несподівано оголилася на віддаленому схилі Тріснутої гори. Рівний крок Воронка – він іде в поводу, з поклажею. До селища рукою подати, знайомі місця. Там Тріщина, там – цвинтар зі Стасовим витвором... Може, їх уже черговий засік.

Берту добре, ніби додому повертається.

– Дочекаєшся від цих нероб, – видав Джек після всебічного обмірковування.

– Це ти про качалку чи про самогонку?

– Про обидва. Обоїх.

Сонце ще низьке, ласкаве. Блакить небесна – хоч пірнай знизу вгору. Основний масив лісу залишився позаду, але його ще чутно. Берту точно чутно, і, судячи з розімлілої фізіономії, слідопиту теж. Рано вранці пройшов дощик, і його сирувата свіжість розлита в повітрі. Вібрація спокою сповнила Берта, і він мало не задихнувся від секунди чистого щастя.

– Що з обличчям, Берті? – єхидний голос, здавалося, виник сам по собі, з точки в просторі біля плеча. – Жаба в рот залетіла?

– Дві, – негайно відповів щасливий Берт. Навіть два пальці підняв, щоб ніхто, не приведи Древо, не обрахувався. – Одна синя, одна зелена.

– Гей, синя була моя. Ти з’їв мою жабу, безсовісна твоя морда!

Джек Джек, який топав неквапливо поруч, раптово вирішив перевірити, як там Соня, і прискорив крок. Приятелі-фізики терміново заглибилися в специфічну бесіду, всім виглядом показуючи, що їх тут немає. Гранітний Майк не менш раптово вирішив нарвати якоїсь трави на узбіччі стежки і відстав.

– Делікатні чорти, хто б очікував, – неголосно засміялася Айрін і взяла Берта під руку, як раніше. – Ти теж.

– Я?! – оторопів Берт.

– Ну так. Не ліз, коли мені треба було подумати. Дякую, чи що.

– Та годі, – Берт зніяковів остаточно. – Але ти наступного разу говори, що це ти просто думаєш, гаразд? А то виходить, що інші не заважають, а я заважаю.

– Гаразд. – Вона сунула в рот травинку, пожувала, сплюнула зеленим. – Хоча так і є, взагалі-то. Решта мені пофігу, а ти міг лізти з розмовами там усякими. Тобі можна лізти, але того разу не потрібно, розумієш?

Берт не зрозумів, але кивнув.

– А можна запитати, що надумала?

– Можна. Але відповім я потім, коли з’ясую одну штуку. Ти не квап мене, тут усе вкрай серйозно.

Берт був згоден на все, аби вона якомога довше не поверталася до Стьопочки.

– І, Берті, я теж намагалася не лізти, але я ж бачу, що з тобою не дуже гаразд. І якщо...

У ритм абсолютної гармонії вкралася тривожна синкопа.

Берт заозирався, шукаючи її джерело. Звісно, очима нічого не побачив. Але вібрації мали напрямок.

– ... тобі знадобиться про це поговорити, то я завжди... Та що ти головою крутиш, як пугач?!

Берт зупинився і міцно взяв її за плечі. Дівчина застигла з відкритим ротом, тільки віями плескала.

– Айрін, ми про все-все-все-все обов’язково поговоримо. Не раз і не два. – Берт сам не знав, чому говорить так упевнено, проте зупинитися не міг. – Але зараз я маю відлучитися на кілька годин, може, на день. Не ходи за мною і решту не пускай. Я повернуся в селище і все поясню.

– Але...

– Не зраджу, не кину, не нападу.

Айрін блиснула очима – Берту здалося, що в темних вирах розгорілися бурштиново-золоті іскри, – кивнула і раптом поцілувала його в щоку.

– Завтра опівдні піду шукати, якщо що, – попередила.

Берт розвернувся і помчав назустріч вітру і тривозі. Не дивлячись під ноги – навіщо? Він і так не спіткнеться, не посковзнеться на вологій траві, не вдариться лобом об гілку. Майже як раніше. Обличчя горіло – від вітру і поцілунку, і варто було великих зусиль тримати напрямок. Хвала Древу, імпульси не затихали. Десь неподалік одному гелу було дуже боляче, а другий намагався його лікувати. Кепсько, якщо чесно, у другого виходило.

***

Айрін захотіла попрощатися з померлими без неї – проводили. Аж семеро пішли проводжати. Моніка квітів нарвала повний оберемок. Постояли, покрехчили над свіжими могилами, хто перехрестився, хто капелюх зірвав – і Сем неголосно нагадав, що час повертатися. У громаді справ навалом, та й зараз краще триматися разом, під захистом хоч якихось стін. Минула нічка в громаді видалася неспокійною, та й до вечора нічого не ясно. Айрін затрималася, сказала, що всього на кілька хвилин, наздожене. Її без розпитувань залишили одну з мерцями.

Свіжі могили – Лізка, Зандер, Хольгер і здвоєна – йорнів, що напали. Навіть із табличкою. «Вельз і ?», – так і написали.

Айрін висмикнула кілька квіток – геліотроп, волоть вересу, блакитні зірочки цикорію – з букета на могилі Лізки й переклала під табличку з «Вельз і ?». Постояла навколішки в пухкій, не всиділій ще землі пагорба. Видала неголосний, дивний, ні на що не схожий звук. Куснула себе за вказівний палець, здивовано скривилася, ніби очікувала чогось іншого. Дістала трофейний лицарський ніж із саморобних піхов, проткнула шкіру там, де не впоралися зуби. Закреслила кров’ю знак питання і дописала відсутнє ім’я. Вийшло: «Вельз і Баррі».

Потім Айрін рішуче витерла мокрі очі й побігла наздоганяти общинників.

***

Сказати, що Берт не звик їх такими бачити, було б неправильно. Просто ні інструктора, ні Петі він у такому стані не бачив ніколи й уявити собі не міг. Обдерті, в засохлій крові й кіптяві, знесилені, вони забилися в якусь печерку неподалік від Тріщини... Петі метався в дикій гарячці, марив, не впізнаючи Берта, а Даниїла називав Штефаном. Інструктор намагався йому допомогти, але виходило приблизно як у самого Берта з колканням дров. Мабуть, і добре, що так кострубато, голосно і невміло, інакше Берт би не вловив вібрацій біополя.

Від втоми і марності своїх старань Дані немов би зменшився в габаритах і посірів. Берт відтіснив його від хворого, і інструктор навіть не приховував, як цьому радий.

– Довелося удвох, – говорив він, не надто стежачи за зв’язністю. – Гад цей не відстав, Петі не встигав втекти, а відбитися – жодного шансу... Я й то насилу, а він... Мене порахував, скільки чого зайвого, а себе не встиг, от і плавиться тепер.

У крилах Дані зяяли криваві пролисини – напевно, раніше там розташовувалося згадане зайве.

– А я стабілізувати травми можу, перелом там, опік, тканинне, кровотеча, а це ніяк. Ух і радий же я тебе бачити, дохляче.

Фляга з водою тепер мешкала на поясі в Берта постійно, тож він змив-стер бруд із видимих поверхонь Петі, ран не знайшов, поклав на палаюче чоло хворого холодний компрес – штуку для гела непотрібну, але для людини заспокійливу. Потім уже зайнявся біополем. Звісно, профільної освіти цілителя у Берта не було, але базовий курс він засвоїв добре, йому подобалося, оскільки вроджені здібності давали змогу легко навчатися й отримувати похвали від куратора. Навіть подумував зайнятися медициною всерйоз, але куратор відрадив. Якщо не трясе від бажання стати саме лікарем, попередив він, не берися – вигориш, тебе лікувати доведеться. Берта не трясло, от і не взявся. Зате тепер знадобилося.

За півгодини Берт був мокрим, як миша під віником, а Петі прийшов до тями.

– Що, перший етап активував? – слабким голосом запитав він, ледь розліпивши повіки. – Це добре, я вас із Дані відправлю назад...

– Відправить він, – пробурчав інструктор. – Переправить він.

– Цікаво, – нібито сам себе запитав Берт, – якого йорна було мене так спотворювати, якщо достатньо крила общипати?

Ангел чи то заснув, чи то так відключився, не озвучивши до кінця плани на майбутнє і не відповівши на нагальне запитання.

– Ну як ти тут? – ніяково запитав Даниїл вичавленого Берта. – Справляєшся?

Берт мимоволі посміхнувся.

– Потроху, – відповів він. – У міру необхідного: як притисне – так і впораюся. Косо, криво, аби живо. Тут-таки є люди, інструкторе. І вони знають, що вони іфери, уявляєш? А я зрозумів, що ніяких іферів немає – тільки люди. Я... я вбив чотирьох і не збожеволів. Здається, я закохався в іфер... у дівчину з йорнської гілки. Вона врятувала мені життя, але це не тому. Що ще? Так, ще ми з нею знайшли Грааль. Його охороняв лицар Бертран, якого найняв Ґабі. Тезка, значить. Під Ла Рошеллю воював, їжачок знає, де це. Ми... це був перший, кого я вбив.

– Із нашого самостріла? – зацікавився Даниїл. Решту він вислухав із абсолютно незворушною пикою.

– Ні, каменем. Як рибу. Він мало Айрін не зарубав, а самостріл розрядився.

Інструктор хмикнув.

– Хоча б в одному Володар мух виявився правий, а я помилився.

– У чому?

– Ти був готовий. Наратив куповано правильно. Говори, дохляче, я слухаю.

– Наратив? Який ще... Та ні їжачка я не готовий. І тоді, і зараз. Просто як притисне – саме що-небудь виходить... Але найгірше, що йорни теж зрозуміли, як сюди пробратися.

Як міг коротко розповів, що знав і про що здогадався. Тепер він майже не сумнівався, хто зрадник, але не розумів – чому.

– Вони скоро з’являться знову, – упевнено сказав Даниїл, коли імпровізована доповідь закінчилася. – І це добре.

– Чого ж хорошого? – понуро шмигнув носом Берт. За людською звичкою доторкнувся до лоба Петі – без потреби, і так знав, що друг знову гарячий, як грубка, щоб вона провалилася.

Може, його в той струмок запхати? Зрештою, у нього теж щось на кшталт опіку, як було в Берта, тільки всередині. А опіки треба охолоджувати. І нести недалеко.

– Це мій шанс, – перебив роздуми Дані. – Мені треба закінчити сольник і зберегти хоча б честь. Моя двадцять шоста Остання має завершитися.

Який-такий сольник? До чого честь? Так усе складно... і складно.

– Може, краще Петі в струмок вмочимо? – безнадійно запитав Берт, розуміючи, що все набагато і тричі набагато складніше, ніж йому здається.