Розділ 21. Дорога в пекло

– Мой Ангел, скажи мне, о чем ты грустишь,

                                     глядя со своей высоты?

– Мой сын, я печален сегодня о тех,

                                    кто так же бездомен, как ты.

– Но я не бездомен! Есть крыша, и хлеб,

                                   и свет – это чем не жильё?

– Да, сын мой, не хлебом единым ты жив,

                                     но мается сердце твоё.

Игорь Жук

Геліо

А вночі прийшов старий друже Скотт – такий, як раніше, безкрилий, розумний, уїдливий випивоха. Розсівся, як у себе вдома, дістав з-під поли піджака плоску коньячну пляшку, у якій ще хлюпало добрих дві третини вмісту.

– Чарок немає, – сказав Авессалом, – тільки чашки. Я зовсім старий, уже забув, коли вживав спиртне.

Скотт був згоден на чашки. Він і з горлечка не гребував.

– Як тобі наша мрія, приятелю? – запитав Аве.

Скотт від душі приклався до чашки з коньяком і знизав плечима.

– Красиво, йой?

Невизначена кривувата усмішка і квапливий ковток.

Аве сховав обличчя в долоні. Пір’я лоскотно пройшлося по пальцях.

– Ну так, так, усе котиться під укіс і всі виходи кепські, але була ціла тисяча років – благоденства, великих відкриттів і великих звершень. Багато в чому ми наблизилися до досконалості настільки близько, наскільки це можливо. З космічною програмою, щоправда, швах... Я пам’ятаю, ти рвався в космос, але Древо прекрасне, ти б оцінив. Наша праця не була марною.

Скотт поставив чашку на лакований столик (Аве здогадався за глухуватим стуком) і поплескав старого гела по плечу. Співчутливо. Він усе розумів, і тримати фасон не мало сенсу.

– Я не знаю, де була точка біфуркації, – простогнав Аве, комкаючи бороду. – Де ми помилилися?! Що не так зробили або чого не зробили? Старі мови відмерли тільки у двадцять четвертому столітті, нова раса – єдина мова. Пам’ятаєш, ти казав, що цього не буде ніколи? А пам’ятаєш теорію «лінгвістичного знеособлення», яку просував Войцех? Нісенітниця! Більших індивідуалістів, ніж гели, не знайти. Принаймні поки що. Ми втекли в рай від остаточної війни, але вона наздогнала і в раю. Раса йорнів створила себе одночасно з нашою – гадський дух людського протиріччя! – і в День становлення ми вже не могли на це вплинути. Ми розділили війну і мир, зробивши армію окремим підвидом, а бої зрушили в псевдореальність гілок. Гели нарешті змогли жити без тривог, у повній гармонії із всесвітом. Гілки... Без їхніх ресурсів ми б нічого не досягли, хоча саме через них ніколи не переможемо йорнів остаточно. Дехто з наших етиків-теоретиків каже, що гілки – це жорстокість, але не відмовляється від жодного блага, яке вони дають. Утім, якщо мій ангел-учень правий, і ефект накопичення темної матерії існує, то ми відносно легко згорнемо програму розгалуження наполовину. І ті самі етики будуть завивати про неприпустиме падіння рівня життя... – Старий гел вишкірився. – Ангели, тільки вони мають право судити про гілки, але їх одиниці. Нік, до речі, знайшов у них у всіх спільний цікавий рудиментарний ген... неважливо. Важливо, що вони живуть, як самі хочуть, не відчуваючи примусу. Як і всі гели. А що, якщо правий мій син, і гели... і ми справді стаємо роєм комах? Що, якщо цьому марно чинити опір, бо джерелом «синдрому четвертого гріха» є ген баблі, без якого нашу... расу гелів неможливо було б створити в принципі? Я заплутався, Скотте. Я занадто зажився на цьому світі. Не з егоїзму, повір, а зі страху кинути на самоплив справу всього життя. Усіх наших життів, мій бідний друже...

Аве нарешті підняв погляд. У кріслі навпроти сидів бездоганно прекрасний гел, риси обличчя якого дещо нагадували старину Скотта. Губи безтурботно посміхалися, а замість очей зяяли чорно-багряні діри. Так, так, старина Скотт видряпав собі очі в припадку божевілля і помер через кілька років в абсолютній темряві.

– Пробач. Пробач мені...

Божевільний хитнувся в кріслі раз, другий, зловив одному йому чутний ритм і загудів на нестерпно високій, настирливій ноті.

Аве скрикнув і прокинувся. Зудів, зрозуміло, планшет. Новий день поспішав розповісти про нові біди.

Виникненню у вірт-вікні лискучої лисини Міхаеля Авессалом навіть зрадів. Суто ділові між ними стосунки зводили всілякі люб’язності до мінімуму – якраз те, що зараз потрібно. На краю зображення маячила масивна тінь Василя, але не проявлялася жодним звуком, жодним скільки-небудь помітним жестом: у присутності свого командувача армійці поводилися тихіше води і нижче трави.

– Удома Штефана немає, – сухо доповів Міхаель, відклавши вітання до кращих часів. Зображення тремтіло. – Але він тут був зовсім недавно. Ми виявили цікаве, Аве. Багато цікавого.

*

Будинок крихітний, низький – усі ангели чомусь віддають перевагу тісноті та зневажають аеродизайн. Найбільш обжите враження справляла кухня. Звичайно, ангели, як і солдати, потребують хліба насущного. По підлозі навіщось було розкидано свіжу тирсу – багато, килимом. Золотисті тонкі стружки встеляли дерев’яну підлогу товстим шаром, подекуди збираючись у невеликі курганчики. Простежувалися три чіткі доріжки: від ліжка до дверей, на кухню і у ванну.

– Це ще навіщо? – здивувався Василь, спантеличено смикаючи чуб.

Шеф зиркнув недружньо, і нестатутні запитання відпали самі собою. Крізь сильний запах дерева і смоли ледве чутно пробивалися вельми незвичайні аромати. Були й знайомі. Ну, Міхаелю знайомі. Так-то впізнати специфічний запашок змогли б дуже й дуже небагато людей. Нік би відразу впізнав, це точно.

 – Мають бути ще кімнати, приміщення якісь, – сказав Міхаель, ледь помітно морщачись. – Шукай.

Василь узявся виконувати з усією відповідальністю. Під стружками (їжачки! щоб тільки згребти цю кляту деревину – година знадобилася!) не знайшлося абсолютно нічого цікавого. Жодних люків, таємних ходів чи гідрогелевих оболонок від біокристалів. Мишаче лайно знайшли, квантум сатіс. І дрібне побутове сміття. У холодильнику – недоїдена гарбузова каша, молоко, сир. У єдиній шафі – звичайне барахло. Для ангела, звісно, звичайне. Гелу б знадобилося інше звичайне. Стіл, комп старий, слабенький, без пароля чи якогось ще захисту. У компі – щоденник останньої місії, який варто, звісно, вивчити, але зрозуміло, що там нічого цікавого. Просиджене крісло.

– Нічого немає, шефе, – сказав Василь, щиро вважаючи, що полегшення на його дубленій пиці не читається. – Може, не там шукаємо?

Міхаель сумно усміхнувся (подумки). Василь чесно старався, але як же він не хотів нічого знайти...

– Там, не сумнівайся, – неприємним голосом (а кому подобається ламати стару дружбу?) відгукнувся старший. – Ти звернув увагу на генератор біля будинку? Він удвічі більший за звичайний побутовий, а тут і живити-то нема чого. Навіть простенького голо немає, навіть клімат-системи, не кажучи про синтезатор. Можу закластися, що за кашею він ходив до синт-центру. Кудись же вся ця енергія має йти, а?

– Гарбузи в нього на городі ростуть, – пробурчав Василь. Він пручався, не бажаючи визнавати очевидного, як тільки міг.

Але шукати продовжив. Міхаель не допомагав – хотів, щоб солдат сам упорався. І таки дочекався.

– Стіна між кімнатою і кухнею занадто товста, – сказав Василь нещасним голосом. – Порожнина не простукується, але кабель від генератора... роздвоюється. Частина в будинку, а частина йде з кінцями під ту стіну. Треба ламати, шефе.

– Не раджу. Краще пошукати двері, люк або щось на кшталт цього. А потім зв’язатися з ким-небудь із наших, хто вміє працювати з декриптером...

Василь швидко нахилився, скрегочучи псевдометалом оперення, і рвонув плінтус, що нещільно прилягав до стіни.

Смужка гнучкого пластику відлетіла з гучним клацанням, відкриваючи чорну щілину – вишкір невідомого звіра. Перш ніж Міхаель встиг відреагувати, його солдат вставив у розлом, що утворився, пальці та з натугою потягнув угору. Стіна здригнулася кілька разів і подалася. Поповзла, крекчучи і стогнучи, ніби скаржачись на непотрібне, грубе насильство. Видерті з корінням, з м’ясом, з усіма титановими тельбухами запори бовталися по нижньому краю входу в підвал, що відкрився.

– Ну або так, – після паузи погодився Міхаель.

*

– Ну, плазмомет – це само собою. Саморобний, оригінальної конструкції. І з нього нещодавно стріляли. Хронозв’язок. Штабель напіврозпакованих коробок – повний набір обладнання для біомодифікацій. Ми понишпорили – і по коробках, і по лабораторному журналу. Цікаві речі, скажу тобі, Аве. Є дещо і його власної розробки.

– Це Нік сказав, що власної? – зацікавився Авессалом.

Міхаель похитав лисою головою:

– Навіщо Ніка смикати зайвий раз? Я й так знаю, що ніхто в Геліо не веде робіт із модифікації йорнів. Ну, тепер уже ніхто – крім цього їжачкового сина Штефана.

– Що?.. – жалюгідно булькнув найстарший гел. – Йорни?

– Навіть не сумнівайся. Як мінімум один, але це не точно. І мене надзвичайно цікавить, куди подівся змінений рогач і як він нині виглядає. Ми ще попорпаємося тут трохи, а ти вирішуй, кого і як підключати до пошуків Штефана. Це вже, вибач, не завдання армії.

Проводити незаконні обшуки в приватних будинках теж не входить в її завдання, але Авессалом вирішив не загострювати.

***

Очі застилає пеленою ненависті. Древо, як же він ненавидить усю цю брехню, цю фальш, увесь цей проклятий золотий глянець...

Болото – смердюче і багнисте – ось що таке Геліо насправді. Усі, хто живе в ньому, – мертві. Точніше, вони так толком і не народилися, з першим вдихом заповнивши легені гнилою чорною водою, тванню і рідким брудом. Нафаршировані біогидотою манекени, які не варті кінчика нігтя будь-кого з живих. Справжніх живих.

Штефан, янгол іферський, іде шовковистою травою, і хрускіт стебел, що ламаються під ступнями, віддається болючою пульсацією в потилиці. Він радий болю, бо болить – у живих.

Манекени рухаються зліва, справа, спереду і позаду. Поруч, але за тисячу парсеків. О, якби хоч один тицьнув пальцем, засміявся, кинув каменем... Так, можливо, це був би привід передумати. Але крилаті манекени вдавали, що не помічають чужинця. Це ж так непристойно, некоректно – хоч когось виділити з безликого натовпу. Хоча всі, всі вони відчувають зараз розбавлену пекучою цікавістю гидливість.

Лямки рюкзака приємно відтягують плечі. У болотного кольору мішку – майбутнє. Точніше, його маленький шматочок, фрагмент мозаїки, яку він викладає вже багато-багато років. З усього викладає, що доля дає в руки: з істот, речей і подій. Яскрава смальта, вугілля, пляшкове скло чи уламки цегли – все в діло, все у візерунок. Вантаж на плечах – не останній шматочок, але вже близько, зовсім близько.

«Сире» фотоволокно вдалося дістати з великими труднощами і за послуги, про які не хотілося згадувати.

Він фиркає.

Манекени так пишаються своєю свободою, що готові самі себе закувати в ланцюги і замкнути в клітках. «Суспільне несхвалення» здатне ввергнути їх у важку депресію, яку вони лікуватимуть рік, а вже натяк на «осуд»... І до цього до всього – кнофи, симулятори насильства із зануренням, п’ятивимірна наркографія «Сім гріхів», законні й не дуже спуски до «дочок людських», та й синами не гребують, хворі на всю голову фантазії...

Лицеміри.

Ціла раса порожнистих зсередини лицемірів.

Штефан усміхається зустрічним, хоча їм начхати, вони обминають його поглядами, але так треба. З усмішкою на замороженому ненавистю обличчі він стає абсолютною невидимкою.

Знімає привітну маску тільки за містом.

Уже біля самого будинку серце раптово обдає холодом. Ноги самі уповільнюють хід. Удома не в порядку, так, не в порядку.

Він іде вбік від дороги, рухається до широкого і високого живоплоту – густо всіяний ягідним крапом вічнозелений глід ріс, здавалося, як хотів. Вузеньку стежину всередині периметра з глоду він протоптав, копітко розсовуючи, підрізаючи і підв’язуючи колючі, міцні гілки. Звісно, довелося задіяти стимулятори росту, але все одно часу вкладено неабияк. Він пірнає в соковиту зелень – зі сторони повне враження, що в зазор між гілками не пролізе і кролик. Ідеальне укриття: нормальний гел тут просто не протиснеться; ідеальний огляд, якщо знаєш, де залишені оглядові віконечка.

Він завмирає біля просвіту навпроти ґанку.

У будинку чужі. Чужі нишпорять його будинком, порушуючи всі писані й неписані закони Геліо.

Штефан гірко усміхається .Чого ще чекати від лицемірів? Але вони скоро підуть ні з чим. Виявити його схованку точно зміг би ангел – Петі або Захарія, або Ігнасій... Ех, Петі... Та будь-хто з них, хто звик жити в кількох обличчях. Можливо, змогла б людина – їм теж не звикати ховатися заради виживання. А гели... на рідкість тупі істоти.

Почекати чи увійти, влаштувати показовий скандальчик?

Поки він розмірковує, з дверей його будинку, пригинаючись, висувається спиною вперед громіздка фігура. Металевий блиск пір’я не залишає сумнівів у природі його носія. Гел-солдат, персона, абсолютно тут неможлива. Йому... йому просто нічого тут робити!

Армієць волочить важкий сірий ящик – молекулярний адаптер із підвалу. З таємного, ретельно замаскованого підвалу, де... Чорт, чорт, дідько!

Неможливе і неможливе.

Солдат спускає вантаж із ґанку, розгортається, і ангел Штефан, що причаївся в глоді, впізнає смаглявого та жилавого Василя з дюжини Даниїла. Василь похмурий, він несамовито смикає довгий чуб і беззвучно ворушить губами, явно згадуючи щось нехороше, міцніше за святих їжачків і навіть йорнову матір.

Сотні думок здіймаються в голові ангела роєм мошкари. Він упевнений, що його ніхто не бачив – ні вчора, ні позавчора. Він був вкрай, гранично обережний. Як тупуватий армієць зміг його вирахувати?!

Відповідь вибирається з дому – з його дому!– за кілька секунд. Голомоза відповідь на кривуватих ніжках несе, майже колисаючи, Штефанов плазмомет. Так, треба визнати, що цей може й не таке.

– Чужа душа – сутінки, – майже співчутливо каже Міхаель своєму солдатові. – Ніхто не міг знати.

– Ніхто, – луною відгукується Василь.– Але як він міг намагатися вбити найкращого друга?! Ось чого зовсім не розумію. Всерйоз намагався, не лякав.

Ангел гірко усміхається. На відміну від прямолінійного вояки, він розуміє. За мрію треба платити. Василь не зрозуміє. Хоча б тому, що солдати не вміють мріяти. Генетично. У них виключена така можливість, для них усе просто і чорно-біло.

Петі – геній, із цим не посперечаєшся. Але іноді просто приголомшливий дурень. Упертий, наївний, непробивний і огидно довірливий дурень! Він вірить... вірив, що Геліо можна вилікувати. Усю цю гниль, порожнечу і виродження – вилікувати. Ніби не двісті років плюс два життя внизу і мінус крило, а вчора народився.

Штефан старший майже вдвічі, але у двісті він таким не був. Ні, не був. Він тоді вже знав, чого хоче. Бився над завданням Паоли, відчуваючи нутром, що головне – там. Не просто роками, а століттями бився. А Петі взяв і вирішив за пару місяців. Допрацьовували, хвала Древу, разом, тому можна не гризти нігті з відчаю, страждаючи, що на першому пострілі рука здригнулася, а на останній, у Будинку, і зовсім не піднялася. Усе зроблено, так чи інакше. Штефан так і не зрозумів, хто і як завадив його планам тоді, біля будинку Петі. Пам’ять-зрадниця стерла деталі. Зате добре пам’ятав власний сором – від усвідомлення невдачі і абсолютно непотрібного полегшення від цього ж усвідомлення.

– Ось знайдеш цього діяча і запитаєш, що і як він зміг, – дає Міхаель слушну пораду.– І того йорна треба відшукати. Відчуваю, це теж доведеться робити нам.

На засмаглому обличчі Василя відбивається відраза. Солдати не повинні перечити начальству, але прямого наказу не прозвучало, і Василь заперечує:

– А якщо Рада вирішить, що це повинні робити не ми?

– Рада не може заборонити нам займатися пошуками паралельно з іншими, – посміхається Міхаель. – Ось дочекаємося спеців, нехай копають далі, а самі... І це наказ, приятелю.

Штефан не збирається чекати спеців. План вимальовується миттєво – не найкращий, але оптимальний у цих умовах. Обладнання, яким напханий підвал... був напханий підвал, він збирав десятиліттями, але воно більше не знадобиться. Дівчина не повинна підвести, а решту він спроможний зробити і з гілки. Гірше, але спроможний. У Штефана тільки один-єдиний шанс. І найважливіший фактор зараз – час. Гели не знають йому ціни, і тому програють.

Він безшумно задкує до виходу зі схованки.

Тепер йому треба бути найшвидшим і найобережнішим. Бігти наввипередки з часом і смертю. Як завжди.