Розділ 22. Двадцять шоста Остання

Неважный мир господь для нас скропал.

Тот, кто прошёл насквозь солдатский ад

И добровольно «без вести пропал»,

Не беспокойтесь, не придёт назад!

Редьярд Киплинг

Геліо

...цифри плуталися, розбігалися, як таргани. І такіа ж спритна, як ці шестиногі лаково-руді тварючки, промайнула думка: як пояснити гелу людську відразу до тарганів?

– Люмени в джоулі. Швидкість потоку. Середня питома поверхня фотоволокна... Теплопровідність на площу перерізу...

Помилка могла коштувати життя, і без того підвішеного на волосину. Ах, Берті-Бертране, ось зустрінемося на Паолі, ти на мене свої очі піднімеш і запитаєш – навіщо ти це все зі мною зробив? Прямо бачу, як запитуєш. Чи вже запитував?

– Я не міг ризикувати, Берті.  Тобі треба було втертися в довіру до людей, які не вірять ані гелам, ані йорнам. Якби тебе змінили частково, на кшталт ангела, що сходить, ти б не зміг нікого обдурити. Люди хворіють – ти б не зміг не лікувати. Люди мерзнуть – ти б зігрівав...

 Ховати справжню суть навчити не можна. Або вчитися самому, або померти невченим. Є винятки, але на те вони й...

– ... винятки. Захарка примудряється майже відкрито. Але він знає, як треба... може, і не рахується.

Натомість інші вміють надто добре. Я іноді забуваю, хто я насправді. Останній учень Авессалома-старшого, майбутній член Ради? Квартальний доктор? Розумник із парадоксальним мисленням, автор їжачки знають скількох винаходів? Чи все ж таки той безглуздий студент в окулярах із простим склом і вічним рюкзаком – перше моє життя внизу?

– Штефан уміє краще за всіх. Він уміє ховати себе навіть від найкращих друзів, Аве. Від мене, наприклад... А Дані взагалі прийняв його за Габріеля...

Пам’ять верещить від болю. Свідомість ховається за логічними доводами, яких немає. Розум мовчить – йому нічого додати.

Планшет вислизнув з ослаблих пальців і бризнув від підлоги роєм дрібних голчастих осколків.

Штефан стояв у дверях хронопорту Будівлі – спокійний і стрункий, як завжди. Ні, не як завжди. Кривив губи в усмішці знайомій... ні, нічого знайомого. І маслянисто-сріблястий ствол із важким прикладом-генератором у руках. Довгі сильні пальці тримали зброю впевнено і звично, і раптом усе стало зрозуміло, мозаїка склалася в простий і чіткий візерунок. Крім одного-єдиного «Навіщо?!».

– ... стрибнув у Тріщину, так і не дорахував... Дані зіштовхнув, усе чекав, як слідом полине останній постріл, але не було. Ти знав, Штефе... Немає потреби стріляти, тепер і я розумію. Не Габріель... Як же шкода, що не...

*

Ангел знову марив, плутаючи минуле з теперішнім, не розуміючи, з ким розмовляє – з Бертраном, Штефаном чи своїм учителем, Авессаломом-старшим. Дії цілющого поля вистачило ненадовго, а таблетки з аптечки не подіяли взагалі. Сіру шкіру Петі розкреслила чорно-лілове павутиння судин. Жар – як від теплового інвертора.

Даниїл дуже не хотів вилазити з печери – принаймні, поки товаришеві не стане краще, – але зрозумів, що має шанс не дочекатися. Вичавлений, наче ганчірка, Берт уперто повторював про струмок: йому, мовляв, допомогло – і Петі допоможе. Все одно інших засобів не залишилося. Віднедавна він дедалі менше вірив у живучість гелів і дедалі більше – у могутність смерті.

Додовбав.

Бурчачи нехороші слова, інструктор підняв гарячуще тіло і поніс, куди показали.

– Тут лишень двадцять метрів, – метушився Берт, зазираючи Даниїлові в очі споду догори, аби не дивитися на Петі. – П’ятдесят – максимум. Обережно, стежка мокра, слизька...

Сутеніти ще не почало, але тіні поповзли далеко вперед, немов теж вказували дорогу.

Даниїл презирливо фиркав і демонстративно не дивився під ноги. Здається, він узагалі про інше думав. Берт і сам знав, що нісенітницю городить, але зупинитися не міг. Балакав і базікав без угаву.

– А якого їжачка, цікаво, я не розвалююся? – перебив словесний пронос інструктор, опускаючи ношу в крижану і швидку воду струмка. – Уже мало б початися.

– Що значить – мало початися? – від подиву Берт ледь сам не послизнувся на вологій глині.

Даниїл присів навпочіпки, щоб притримувати охолоджуваного ангела за крило, і дуже коротко пояснив, що це означає. Берт тільки кліпав віями і безглуздо тупцяв по старих напівзгнилих очеретах. З-під його ніг сипалися дрібні брунатні жаби.

Наказ? Деструкція?

– А з чого б ти розвалювався?  – приголомшений, пробурмотів він, коли Дані замовк. – Усе одно не зрозумів.

– Я наказ порушив, – терпляче, як пташеняті.

– Так тебе ж силою витягли з бою. А сам ти нічого не порушував. Ти ж від своїх по-справжньому відбивався, не для виду?

Інструктор обпік обуреним поглядом і сердито засопів. Берт так зрозумів, що відбивався – справжніше нікуди. Пожалів хлопців, бо чудово собі уявляв, як інструктор б’ється всерйоз.

Слабкий і хрипкий сміх знизу:

– Але ж він має рацію, Дані... Могли б і самі збагнути.

Берт кинувся до води.

Течія полоскала ангельську драну сорочку. Безвольні кисті рук, що здавалися білястими рибами, мотало разом із полотняними рукавами. Але світло-карі очі дивилися ясно, без лякаючої каламуті. І обличчя просто бліде, а не землисте, і без цієї моторошної чорної сітки.

Допомогло! Хай йому ґрець – допомогло! Хоча б на деякий час, а краще б і назовсім.

– А ще, – продовжив Петі, – у тебе є дублювальний контур, не солярний. На відміну від нас, грішних. Берті має рацію...

Інструктор заради різноманітності не пирчав, не сопів і навіть не лаявся, а мовчки струснув приятеля за мокре крило. Пика в нього зробилася кам’яна, і що він там, за гранітним фасадом, собі думав, зрозуміти було абсолютно нереально.

Берт помітив, що над водою, точніше, над ангелом під шаром води, піднімається легка така, ніжна пара.

– Тобі ще не холодно?– обережно запитав, вирішивши уточнити про несолярний контур потім. Коли-небудь, за нагоди.– Я того разу дуже швидко замерз, а було куди тепліше.

– Нормально, – запевнив Петі, та ще й сповз нижче, занурився не по плечі, як було, а до підборіддя.– Гарна ідея, Берті. До речі, ти лист знайшов?

– Так. І я знайшов Грааль.

Петі було підхопився, але зашипів крізь зуби й плюхнувся назад.

– На що він схожий?!

– На дірку зі страхом, – задумливо відповів Берт. – Але я б сказав, що є речі не менш цікаві. Листи писати мені ніколи, я так розповім.

Молода жінка плакала біля оплавленого плазмовим розрядом дерева. Беззвучно, без здригань та іншого антуражу. Просто сльози безперервно котилися з великих темних очей – повисали на підборідді, капали на землю й на сорочку, перетікали по шиї на неабияк уже підмоклий комір.

Вона знала, що її ніхто не бачить.

– Пора зав’язувати з цією клятою сирістю, – прохрипіла вона.– З цією хрінню тільки почни – не зупинишся, гелова мати.

Вона була впевнена, що бурмотіння не почують навіть ті, у кого настільки ж гострий слух, як і в неї самої. Просто не до того їм зараз.

Сльози безперешкодно продовжили свою мокру справу. Жінка їх не витирала: руки були зайняті. Вони м’яли, погладжували і тискали оплавлену чорну коробочку колись досконалих, чистих ліній.

Жінці тут і зараз треба було вирішити, що робити далі.

Із собою.

З Паолою.

З усім Древом, загризи його коріння святі їжачки.

Тут і зараз, бо потім буде пізно остаточно і безповоротно.

***

Зранку на м’яких лапах прийшла осінь. Нічого особливого, тільки небо необоротно змінило відтінок блакиті, тільки ранкова прохолода перетворилася на настирливий холодок, тільки свіжість роси стала вогкістю. 

Цього ранку Берт привів у селище двох гелів. Одного – здоровенного, як гора, і похмурого донезмоги. Другого – меншого, усміхненого, але дуже блідого і без крила. Вони зупинилися, не доходячи до воріт, під здивованими і сторожкими поглядами жителів Паоли. У натовпі там-сям мелькали рушниці, поки ненав’язливо. Плазмового самостріла і Айрін видно не було, але це ще нічого не означало.

Ручаюся, вони за нас, сказав Берт оторопілим посельчанам.

Йорни повернуться, без них не вистоїмо, нагадав.

Якщо вірите мені, то повірте і їм, додав наприкінці короткої промови.

Було то навіть не нахабство, а щось позамежне, тобто таке, що виходить за всі мислимі границі. Новачок, який і півроку на Паолі не прожив, привів до селища не просто сумнівних, а смертельно небезпечних істот, та ще й вимагає вірити на слово. Провів повз чергових спостерігачів, прекрасно знаючи всі криївки. Багато хто негайно пригадав Берту приховування корисного самострілу та інші проколи, переважно надумані. Але не вголос пригадали, подумки. Гели-от зовсім поруч.

Після паузи важкої, як базальт, уперед зробив крок Сем. Повільно, ніби штовхав перед собою брилу-тишу.

– Добрим лю... людям завжди раді, – сказав він далеко не так упевнено, як завжди, але все-таки сказав.

Гели прибули вчора, і повторити фокус із вогнеметом не вийде. Шанси навішати в разі чого по рогах навіть однокрилому, не кажучи вже про громилу, наближалися до нуля. Навіть гуртом і з Бертовою палицею – одного, може, і можна встигнути підстрелити, але другий точно добереться до того, хто стріляв. Втрати будуть фатальними, і це розуміли всі.

– Дякую, – сказав однокрилий.– Я – Петі, а це Даниїл. Ми не завдамо проблем і допоможемо з йорнами, якщо... точніше, коли ті знову полізуть. І... – він зам’явся буквально на частку секунди, – ми потребуємо вашої допомоги.

Джек голосно присвиснув. Затримки він не помітив.

– Ну, не так уже й потребуємо, – скривився величезний Даниїл, ламаючи напарникові виставу. – Але Берт переконав, що разом буде краще. Чесніше, чи шо.

Не найввічливіше, а чесно кажучи – хамське втручання змінило обстановку. Гели не ставили умов, вони хотіли розмовляти. Сем кивнув, а Стас запрошувально махнув гостям своєю напівгарматою.

Через хвилину Берт залишився стояти біля воріт на самоті. Хоча ні, одна людина залишилася.

– Як усі, значить, – неприємним голосом сказав Гриша, не дивлячись на Берта. – За диво, як усі. Я відчував, що з тобою не все гаразд, але уявити не міг – наскільки.

Берт був радий і відвертому глузуванню, навіть ворожості. Сем повів новеньких у свій будинок – розмовляти.

Дані довелося скластися майже вдвічі, та й то косяки своїми пір’ям-клінками обдер до трісок. Стас, Джек, Соня і ще п’ятеро посельчан потягнулися за ним. Айрін кудись поділася, хай їй ґрець. Решта друзів – чи друзів ще?– розійшлися хто куди, ніби Берт став порожнім місцем.

– Заради дива, як багато хто, – відповів він, внутрішньо стискаючись.– Мені справді зробили пропозицію, від якої не можна відмовитися і жити далі, як жив.

Гриша хмикнув.

– Що цим тут потрібно?– на гладкому його чолі проступив піт, а в голосі прорізався скрегіт листової жерсті. – Підле плем’я, нікому з гелів не можна довіряти. Люди для них сміття. Чим вони тебе купили?

– У Геліо їх уб’ють. – Берт теж не дивився на співрозмовника, він і так чув і запах поту, і тремтіння ненависті. – Майже вбили, вони ледь встигли крила винести. Вони не такі, як усі...

– Коли я чую про «не такі» щодо хоч гелів, хоч йорнів, то починаю підозрювати, що з мене клеять дурня.

– ... а купили мене за дружбу, – вперто закінчив фразу Берт. – Вчили виживати, допомагали, коли мені було гірше нікуди. Довіряли. І так, вони справді не такі. Петі – колишній ангел, якщо ти знаєш, що це таке. А інструк... Даниїл – армієць, у них узагалі інший генетичний код. Якщо хочеш знати, чого вони хочуть – іди в будинок, послухай.

Гриша мовчав довго, не менше хвилини. Потім зробив крок ближче, впритул, згріб волосся Берта на потилиці і смикнув, змушуючи підняти погляд. Очі в очі.

– Якщо вони погублять громаду, я встигну вбити тебе.

– Якщо вони погублять громаду, я загину разом з усіма і без твого втручання. – Берт дивився прямо. – До речі, ти не вмієш убивати. Якщо це важливо, то Петі й Даниїла ледь не прикінчив той самий гел, що вкрав у тебе муходронів. Ну, спробував вкрасти.

– Сучий ти син, – з тугою сказав Гриша, розтискаючи кулак. Здається, якусь частину волосся розгніваний фізик таки видер, але Берту було все одно. З несподіваним сумом раптом подумав, що не сучий він син, а інкубаторський, тобто нічий. Краще б сучий.

Гриша перевів подих і заговорив із загрозою, продовжуючи парад нескінченних «якщо»:

– Якщо вони...

Брякнула, немов знущаючись, сигналізація. Гриша кинув фразу на півслові й з усіх довгих ніг метнувся до будки з рацією, благо три кроки до неї. Берт – слідом. У віконці зійшла назустріч їм місяцеподібна фізіономія чергового Джа. Щось клацнуло, і тривожна сирена завила як скажена, скликаючи народ.

– Що?! – вигукнув Гриша, перекриваючи виття.

– Найджел сказав – йорни прийшли! Найджел сказав – часу обмаль, біжать, що твій вітер!

На звук сирени вже поверталися посельчани. Ощадливий Джа негайно вимкнув ревун.

– Встигнемо! У нас готово все, головне, встигнути викотити...

– Під руку мені, головне, не лізьте, – пролунав упевнений голос.– Сказали ж, що допоможемо.

Даниїл, який «що твій вітер» обігнав усіх, із хрускотом зціпив кулаки, а через невловиму мить помчав далі.

...усе шукав, усе виглядав Айрін – і поки біг, марно намагаючись наздогнати Дані, і пізніше, коли добігли інші. Айрін не було, а плазмовий самостріл тримала Соня. І Петі не було, але це чомусь майже не хвилювало.

Йорни стояли на дальньому від селища краю цвинтаря. Інструктор – метрів за двадцять від супротивників. Посельчане – і Берт серед них – не наважилися стати на одну лінію з гелом, розсипались півколом за його крилами.

– Далі відійдіть, – наказав Дані, не повертаючи голови.– Утричі... вп’ятеро далі, ніж зараз.

Послухалися.

Один із йорнів підняв зап’ястя до пащі й пробурмотів кілька слів у масивний браслет, що здавався кам’яним. Другий осклабився і хльоснув по дорожньому пилу гнучким шипастим хвостом.

Чомусь вони не здалися Берту такими огидними, як та йорні, перша. Невловимо текучі, злагоджені рухи робили броньованих гадів навіть граціозними. Це пара, сумнівів не може бути. Вони чекали, майже жадали битви, і тепер Берт міг це зрозуміти. Він навіть зрозумів, чому рогаті мчали від Тріщини, не даючи охолонути справді куцим крилам. Їм треба було встигнути розповісти про побачене тим, хто прийде слідом. Встигнути до того, як випаруються останні крихти заряду в батареях хронопередавача. Берт розібрав слова, але не зрозумів суті – мабуть, йорн використовував кодову фразу. І дуже кепсько, що першим зустрічним на їхньому шляху виявився саме Даниїл.

Берт, ціпеніючи від безпорадності, раптом зрозумів – з неймовірною, кришталевою якоюсь ясністю, – що ось щойно, цієї секунди, у нього на очах Велика війна вийшла на новий, зовсім інший якісний рівень. І з цим уже нічого не можна вдіяти.

– Ба-а, – хрипко і глумливо протягнув той, що шмагав стежку хвостом, – кого я бачу! Чи це не той-от найкращий жолнеж гельського во-оїнства, що накидав п’ятами з Останньої в сорок п’ять дріб двадцять другий?

– Чи це той мерзенний підступний жабоїд, – підхопив інший, з браслетом, – який привів на сольник шістьох приятелів?

– Хм. – Хвіст залишив у пилу фантазійний вензель. – Максе, а чи не може це бути один і той самий гел? Ну таке, чисто випадково?

– Навіть не зна-аю, – Макс, як і раніше, манірничав, розтягуючи слова.

– Може, у нього запитаємо, а?

Берт не міг бачити обличчя Даниїла, але його голос залишився спокійним.

– Спитаєте, філістимляни, якщо язики не повисмикую. І будьте спокійні, поки я цього не зроблю, обідати не піду.

Вони напали одночасно і стрімко, обриваючи обмін лайкою, з якого, як таємно сподівався Берт, могли б вийти такі-сякі переговори. Ні, нічого вже не вийде, та й не могло вийти.

Люди відсахнулися, коли під ударами йорнських копит здригнулася земля, і відкотилися ще далі, коли Дані відповів помахом смертоносних крил. Скрегіт псевдосталі по броньових пластинах. По крутій дузі полетів уламок рогу, але кого це зупинило?

Кілька могильних табличок вивернуло із землі випадковим помахом хвоста... чи крил. Не розібрати навіть Берту. Зате він чув, як під шаром ґрунту зсунулися кістки мертвих – іферів, йорнів, гелів... Вібрації нагадували стогін.

– Гей. – Хтось потягнув за рукав. – Пішли звідси, Берті.

Він очманіло обернувся.

Айрін дивилася з таким відчаєм, що двадцять шоста Остання битва Даниїла відійшла на другий план.

– Куди? – тільки й видавив Берт.

– До Грааля. Ми тут ні чорта не можемо. Воронок чекає, доберемося швидко. Дотемна не встигнемо, але завтра до півдня будемо на місці. Мені здається, що це останній і єдиний шанс щось змінити. Я не можу дивитися...

– Так, – тупо погодився Берт. – Ходімо, Айрін. Ти маєш рацію. Тут шансів у нас точно немає.

Ніхто не звернув уваги на їхню втечу. Страшний і прекрасний бій захопив глядачів – а тим більше учасників – цілком. Утім, утікачі, самі не помічаючи, рухалися так швидко й плавно, що не кожна людина, навіть маючи таке бажання, за ними б устежила.