Розділ 1. Люди так роблять

Мне сказали: пойди, там клёво!

Я пошёл туда, а там гадко.

Я назад пришёл и здесь гадко,

А мне сказали: до меня было лучше.

Веня Д’ркин

Паола
 

Авжеж, такого не могло статись. І йорні тут не мало бути. Берт не розумів, як це можливо.
 Зате розумів, що зараз буде боляче. Він же готувався, вивчав питання. Мало того, коли кігті йорні зорали йому на животі глибокі борозни, Берт щиро повірив, що вже знає, як це – по-справжньому боляче. Він зчепив зуби міцніше і затримав дихання. Інструктор казав, що та вправа має допомогти зберегти контроль.

– Ну ти зовсім як маленький, – прошепотіла йорні і притиснула тліючу головню до оголеного стегна Берта. Високо, біля самого паху.

Розпечена хвиля розійшлася по хребту, як... ні, Берт не знав, із чим порівняти відчуття. Серце влипло в ребра. Нижня щелепа стала ватною, а язик миттєво опух і закляк. Сморід горілої органіки – така гидота... І дим. Легкий такий димок.

Низьке ще сонце просмикувало золотаві промені-нитки крізь полотно листяних крон. Весело потріскувало вогнище за крок від голови Берта. Шипіла головня, що холонула в м’ясі, захлинаючись, рвався з глотки сам по собі хрип, а Берт відсторонено і непевно подумав, що інструктор – сволота. Так само як Л’ю, Ґабі, Нік та інші, які запевняли, що гел у людському тілі зможе більше, ніж гел і людина окремо. Один Петі говорив правду, та й то не всю.

Адже тільки вийшов із Тріщини! Два кроки по землі Паоли – і на тобі. Не встиг навіть озирнутися, не те що дістати зброю.

– Ну як? – стурбовано поцікавилася йорні, відкидаючи остиглу деревинку. – Повторимо?

– Не... тре...

– Нудний ти. – Йорні закопилила губу в удаваному розчаруванні. – Тоді розваж мене розмовою.

Її обличчя... Воно було майже людським, але в цьому «майже» крився справжній жах. Пародія на людину. Карикатура на гела. Виродки. Усе-таки вони виродки, помилка еволюції. Якщо раніше в Берта були сумніви в цьому твердженні, то зараз вони розсіялися – разом із димом.

– Чо-го... тх-х-хобі...

– Ну й дикція в тебе, – хихикнула йорні, вмощуючись на землю поруч із Бертом. – Нічого, жити захочеш – заговориш так, щоб я зрозуміла. Скажи, гельський виродку, як тебе сюди заслали?

Серце, що шалено калатало, завмерло і з мерзенним хеканням провалилося в якусь не передбачену людською анатомією холодну яму.

Вона знає?! Як? Звідки?!

На мить паніка навіть притамувала дикий біль в обпаленому стегні. Але інстинкт самозбереження спрацював, і Берт здогадався, що для йорні «гельський» – просто лайка.

– Як усіх... – просичав він вбиту в підкірку брехню. – Пропозиція... я погодився... За диво, як усі...

Вона насупилася, збираючи зморшками лоба. Як не дивно, та гримаса їй пасувала.

– Гельське лайно, – сказала вона, точно звертаючись не до жертви. – Що, облажалася? Ні, треба перевірити. – Йорні підозріло зіщулилась. – Дуже вже цікаві в тебе іграшки, пане Як-Усі.

Висмикнула з вогнища ще одну тліючу гілку і ткнула в закривавлений живіт Берта раніше, ніж той встиг закричати. Нічого, потім встиг. Він корчився, намагаючись вивернутися, але зі зв’язаними за спиною руками і ногами, розіп’ятими межі двох кілків, шансів було мало. Жодного, якщо точніше. О, якби Берт зараз зберіг здатність зрозуміло розмовляти, він би сказав усе, що знав! І чого не знав – теж сказав би. Але він міг тільки кричати і звиватися, витріщаючи очі. Гусениці, саме так звивалися в навчальному відео гусениці, коли людські діти тицяли в них лучинкою. Гусениця... Йорні й справді набагато більша за людину, а зараз здавалася просто величезною. На примхливо вигнутому розі гойдалося сонце.

– Розкажи, малюку. – Вона прибрала гілку і нахилилася до Берта. Дивилася ласкаво, зі співчуттям. – Геть усе. Я сама вирішу, що і як.

Раптом Берт зі сліпучою чіткістю зрозумів, що його вб’ють. Скаже він правду чи відрепетовану брехню – не матиме значення. Його життя – таке довге життя гела – зараз обірветься остаточно і безповоротно на самому початку шляху. Може трохи швидше чи трохи повільніше, але ось прямо тут і зараз, а протягом години чи дня – вже неважливо. Залишиться голий людський труп, а самого Берта більше не буде ніколи і ніде. Велика війна піде далі, не помітивши втрати малесенького солдата.

Жах перед чорною і крижаною прірвою остаточного небуття, що зненацька відчинилася, перекрив біль. Зробив його несуттєвим, навіть бажаним, адже біль – ознака життя, у мертвих нічого не болить.

Йорні ще щось говорила, але він оглух та осліп від жаху і безвиході.
 З ним не може, просто не може все це відбуватися! Це... це безглузді жарти Ґабі, так! Гела не можна вбити як пересічного іфера з бічної гілки Древа. Сон, марення, морок...

Смерть звалилася зверху.

Смерть важила як ціла планета і тхнула кров’ю. Секунду Берт чув власний крик, а потім провалився в ту саму чорну, крижану...

*
 

… крижану. Холодно. Так холодно, що м’язи ніг кам’яніють, а потім їх скручує в розпечений вузол.

Судома! Це називається судома. У людей трапляється. Він читав. Треба потягнути стопи пальцями на себе або вколоти чимось гострим...

Берт отямився остаточно. Праве око відкрилося повністю, а ліве – на третину.

Над ним плавало синє небо в легких хмарних мереживах. Тілу було так холодно, що Берт не відразу збагнув, що ще й мокро. Шум. Кров у вухах? Ні, плескіт води. Але під головою сухо.

Він незграбно і неправильно (одні святі їжачки можуть назавжди запам’ятати, що в цій м’ясній колоді за що відповідає) напружив шию. Ясний день, вона вигнулася в бік, протилежний бажаному, і Берт побачив перевернутий ліс. Ще щось було, але він не зрозумів – що. Купа якась на стику чорної стіни стовбурів і зеленої галявини. Зрозуміти б, що воно таке є... Здогадка з’явилася, здавалося, незалежно від бажання Берта. Неймовірна, але єдино можлива. Скальпель Оккама.

– О, – пролунало звідкись зверху й зі сторони. – Не помер, значить.

Від здивування Берт перестав замислюватися, тож голова одразу повернулася куди треба. Жіноче обличчя з цього ракурсу виглядало неприємно: широченна щелепа, печери ніздрів і маленькі оченята десь на обрії. Сонце обвело широким золотим кантом руду маківку і відстовбурчені вуха.

– П-поки н-ні, – пробурмотів чи простукав зубами Берт. – Але шанси непогані.

Жінка зареготала. Від сміху вона трохи нахилилася, і нічим більше не стримуване сонце гайнуло Берту в очі. Довелося примружитись, але найяскравіші сполохи продовжили водити хороводи в нього під повіками. Від миготіння занудило.

– Х-холодно, – поскаржився Берт, насилу ковтаючи шорсткий і липкий клубок, що невідомо як утворився в горлі.

– Це від опіків, – сказала жінка безтурботно. – Їх треба охолоджувати. Але, може, й справді вистачить.

Берт хотів палко запевнити, що точно-точно вистачить, але його рвонули під пахви так різко, що мало не прикусив язика. Вода відпустила неохоче, наостанок обхлюпавши крижаною хвилею.

Жінка, крекчучи, потягла його геть від води (річки? струмка?), сильно смикаючи за плечі. І лише тепер Берт зрозумів, що його руки, як і раніше, зв’язані за спиною. Це було... дивно. Його врятували від йорні...

Йорні! Чорна нерухома купа на стику трав’яного килима і стіни лісу...

Але як?!

Велетнем жінка не виглядала. Кволе тіло Берта волочила з явною натугою. Як вона впоралася з величезною йорні?! І... і хто вона така, зрештою?!

– Полеж, висохни, – пропихтіла ця загадкова особа, з полегшенням кидаючи Берта на колючу траву. – Я пошукаю твої штани. До речі, ти взагалі в штанях був? Ну, щоб я даремно не бігала.

– У шт-т-тх... – підтвердив Берт, якого калатало вже не тільки від холоду, а й від поганих передчуттів. Від струсу синці, опіки і порізи моментально заболіли. Не так сильно, як раніше, але відчутно. Придавлені його вагою кисті рук відчувалися під попереком якимось стороннім предметом. Каменем, наприклад. Або шматком дерева.

Знадобилася вся його воля, щоб не стукати зубами. Ну і, звісно, трохи логіки.
 Жінка не виявляла ворожості. Навпаки, намагалася – нехай і варварськими методами – полегшити його біль. Штани ось пішла шукати. Берт нарешті зумів підняти голову та розглянути себе, і ледь не розплакався від жалю. Посиніла, в «гусячих ципках», шкіра, якесь паскудне місиво на місці живота, сизо-жовта роздута бульба біля паху. Добре, що Берт не може бачити власне обличчя. Нічого дивного, що жінку не цікавила нагота Берта. Огидний вигляд. Крижаний наркоз поки що так-сяк діяв, але це тільки початок. Далі буде гірше.

Яка різниця, розв’яже чи ні? Без її допомоги Берт один пес пропаде.

– Знайшла! – радісно сповістила жінка.

Її тінь намалювала на грудях Берта складної форми темну пляму. Берт важко дихав, не в силі сформулювати думки. Але вона не стала чекати запитань.

– Кепсько на вигляд, – оцінила, присівши навпочіпки. – Мабуть, штани поки що почекають. Треба, щоб ота гуля хоч трішечки підгоїлась. Виглядає як гівно, – повторила навіщось. – І відчувати його навряд чи краще. 

– Анітрохи н-не кращ-ще... – прокашляв Берт і випалив несподівано навіть для себе: – Розв’яжи. Б-будь ласка. Я... ти ж бачиш, я і двох кроків не... не зроблю.

Навіщо?! Ну святі ж їжачки! Не збирався ж ні про що просити. Проклятий людський язик не послухався, як перед тим – шия.

Жінка скептично підвела брів.

– Зараз – так, – погодилася вона. – А потім? Коли тебе попустить? Звідки я знаю, за що тебе та йорні катувала? Може, ти душогуб якийсь.

– А н-навіщо тоді рят-тувала? – остаточно розгубився Берт.

Жінка випнула нижню губу і знизала плечима.

– Ну... – протягнула вона. – Люди так роблять, якщо ти не знав. Виручають одне одного.

Остання сентенція дещо розходилася з тим, що Берт знав про людей, але сперечатися не став. Зрештою, він чистий теоретик.

– І ч-що тепер? – тільки й запитав.

– Клянися, – впевнено наказала жінка. – Клянися життям, що ніколи і за жодних обставин не нападеш на мене, не підставиш і не зрадиш.

Берт безсило заплющив очі. 

Клятва? Та про що вона взагалі? Слова, порожній звук. Хіба можна покладатися на слова?
 Вона дурепа?

Скоріш за все. Дурепа. Утім, сам він ненабагато розумніший.

– Клянуся своїм дурним життям, – видихнув. Тремтіння з голосу зникло. Берт більше не заїкався. – Я теж не знаю, хто ти, як тут опинилася і як змогла врятувати мене від йорні. Але я клянуся, ким би ти не була. Не нападу, не підставлю, не зраджу. Ніколи і за жодних обставин. Досить тобі?

– Так, – абсолютно спокійно сказала вона. – Добре сказав, правильно. Мене Айрін звати, а тебе?

Вона обережно підійняла його за плечі, щоб розрізати мотузку. У порізаний і обпалений живіт немов увіткнули тупу палицю, але терпіти можна. На стенді іноді доводилося й гірше. Кілька секунд Берт розглядав її волосся, зовсім зблизька. Коротко стрижене, коричневе, не руде, лише на сонці мерехтить бронзою. Запах гарячого дерева.

Ґабі радив не називати свого справжнього імені, якщо раптом на Паолі виявиться хтось живий і захоче познайомитися. «Відрекомендуйся якимось Патріком Пумблом, – посміхався, повчаючи, начальник розвідвідвідділу. – Або Миколою Кузькіним. Щоб ти знав, це ази роботи розвідника». До більш детальних пояснень Ґабі не опустився, і Берт тоді образився – ба, яка цяця. А зараз поради здавалися особливо ідіотськими.

Та що кому до того?

– Берт. Бертран.

– Ось і познайомилися, Берті.

Вона опустила його на землю. Дивний, неясний жаль, що віддалилися запах і оксамитовий їжачок у сонячних іскорках.

Хотів сказати, щоб вона не називала його Берті, але знову вирішив не сперечатися. Він поки що повністю залежав від цієї жінк... від Айрін. І сперечатися заради однієї літери навряд чи розумно. У нього напоготові сотня важливіших запитань. Запитувати, з чиєї вона гілки, мабуть, сенсу немає: Айрін допускала, що йорні може бути на боці справедливості. Жодному гельцу подібне навіть на думку не спаде. Отже, гели і йорни відправили розвідників майже одночасно. Імовірність мізерна, але не нульова.

– А з тією йорні все просто. Перед Тріщиною валялася така класна залізяка з кнопочкою, – сказала Айрін. Вона знову не дочекалася запитань. Дипломатичні ігри явно не були її сильною рисою. Як і терпець.

– І ти...

– Ото ж. Направила і натиснула. Класна штука, кажу ж.

«Класна залізяка з кнопочкою» – міні-плазмомет, який Петі вперто називав самострілом, остання розробка вояків Міхеля. Саме про неї йорні сказала – «цікава іграшка». Берта вчили працювати з «іграшкою» місяць, а якась капловуха дівчина просто направила і натиснула. Убила величезну йорні з одного пострілу. Чи така Айрін дурепа, якою хоче здаватися? Або це армійці навмисне все ускладнювали для підняття самооцінки? Адже теж може бути.

Біль і дивна спекотна каламуть наповзали з усіх боків.

– Йорни та гели не можуть перебувати, не можуть існувати на Паолі, – насилу вимовив Берт. Ця думка мучила його нітрохи не менше за рани. – Чому та...

Гримнуло без спалаху, але потужно. Так, що з дерев посипалося листя. Один лист – м’ясистий, бузково-сизий, вигадливо вирізаний – ляпнувся Берту на щоку, забризкавши соком. Айрін підскочила, схопившись за самостріл, але майже одразу опустила ствол.

– Ось і луснула, – спокійно сказала вона. – Як йорнам на Паолі й належить.

Берт вигнувся і скосив очі в тому напрямку, куди дивилася Айрін. Темної купи на стику галявини й лісу більше не було.

Потягнуло горілим, і Берта знову занудило.

– Який ти кволий, – з незадоволенням заявила Айрін. – У нас усе-таки для розвідки міцніших обирають. Ти ж гельський, вірно?

Жар напливав липкою моторошною масою, витісняючи розумні думки. Стегно і живіт пульсували білими спалахами, як хитрий файєр на полігоні Меркурі. Треба буде докладніше... І обережніше, заради Древа, треба обережніше!

Та кому буде потрібна обережність, якщо він цієї хвилини помре?!

– Так, – виштовхнув Берт із каламутної гидоти, в якій тонув дедалі глибше, – гельський. Ап-течка... теж гельська... сумка... діс-тань...

Голос Айрін став тихим і далеким, а на Паолу впала ніч.