Розділ 2. Усі ми добровольці

Геліо

– Святі їжачки, – вилаявся Л’ю, дивлячись на детальну схему Древа Часу, що займала всю північну стіну залу. – Дивись, Б-116 відвалилася.

Берт і без підказки бачив, що гілка трохи вище 4200-го року повільно вигинається і змінює колір із зеленого на червоний.

– Чавити, – рішуче сказав Берт. – Як клопів. Розперезалися, тварюки рогаті.

Його рішучість наполовину складалася з байдужості. Так, чергова фраза. 4200-ті – пітьма непроглядна, непробивна, нехай би йорни й цілком забирали. Нульову тварюкам не взяти, а бічні гілки – дурниця. Л’ю теж прекрасно це розумів, але посада зобов’язувала: насупився, шурхонув маховим пір’ям по стіні. Старший по відділу, не жук-олень, однак. Нехай того відділу кіт наплакав.

– Чавити їх треба, – з натиском повторив старший. – І що швидше, то краще.

– Ого, – спробував перевести розмову Берт, – глянь, Е-22 знову наша, хлопці Міхеля відпрацьовують преміальні.

Але збити Л’ю, якщо той уже зібрався розвести теревені на мирі, практично неможливо.

– Нехай відпрацьовують, – неуважно відмахнувся. – Ти чув, що на останній нараді говорив Ґабі з приводу їхніх нових можливостей?

Звісно, Берт чув. Навичку скляніти поглядом і дрімати на радах він набув давно, але в Ґабріеля настільки мерзенний голос, що угвинчується в мозок, що не допомагають жодні вміння.

– Ти говориш про чергові вдосконалення розвідки? – Берт визнав за потрібне продемонструвати обізнаність.

– Так. Що думаєш?

А ось зізнаватися в тому, що взагалі на раді не думав, Берт не поспішав. Зробив розумне обличчя і протягнув:

– Ну-у-у-у... Думаю, як завжди в Ґабі. Черговий прожект. Після муходронів я не здивуюся нічому.

Л’ю не витримав – фиркнув. Випробування нового розвідзасобу проводилися із розмахом, можна сказати демонстративно. Напханий усяким наномотлохом величезний рій випустили в ефектно підсвічене небо, але вишколені на командні дії комахи бризнули в різні боки з такою швидкістю, що жоден датчик за ними не встиг. Замість об’ємної картинки на екрані десять на десять метрів розсипався каламутний калейдоскоп. Ґабі досі позаочі звали Володарем мух.

– Гаразд, проїхали, – пробурчав Л’ю, якому за чином не можна було лаяти начальство в присутності підлеглих. – Але остання розробка виглядає перспективною, Берті. І їм потрібні добровольці. Чи не хочеш послужити людству?

Це було підступно, але Берт негайно огризнувся:

– А я що тут роблю? Я саме служу і саме людству. Разом із тобою, між іншим.

Він із гідністю випростався, але міну скорчив трохи несерйозну. Для пом’якшення натяку: якщо Л’ю вважає його непотрібним неробою, то й він такий самий. Якщо вже зовсім чесно, то Берт не раз замислювався, а що станеться, якщо їхній невеликий допоміжний відділ статистиків-аналітиків геть скоротити. І постійно доходив висновку, що нічого не станеться. Ось зовсім нічого. Совість сумно зітхала, але швидко заспокоювалася. Навіщо сумувати? Шкоди від них теж немає, і що кому до того, як Л’ю, Берт, Марі та Меф заробляють свою благодать.
 Однак сучий син Л’ю натяк пропустив повз німбу. Коли йому треба зробити з себе велике цабе, він моментально глухне. І починає, до речі, виглядати, як відходи золотушного йорна.

– Це важливо, Берт. Сходи до розвідки. Найімовірніше, ти їм і не підійдеш, але нам учора веліли пропустити через ті кляті тести всіх співробітників. Тож завтра зранку – будь добрий.

– А ти сам мені не вкотиш, часом, догану за запізнення? – зробив останню спробу відкрутитися Берт.

Але Л’ю його знав не перше десятиліття, тому тільки глузливо смикнув куточком рота.

– Розпорядження офіційне, приятелю. І не загуби фішку про проходження, яку тобі дадуть хлопці Ґабі. Загубиш – точно догану отримаєш. Причому сувору.

Берт скривився як від кислого і кивнув. Гаразд, подумаєш, це не перші тести, на які його ганяли, і, напевно, не останні. Лише б не такі, як минулого разу. А то видали опитувальник на двадцять п’ять аркушів, і одне запитання дурніше за інше. Берт хоробро протримався до тринадцятого аркуша, а потім заснув, вдарився лобом об стіл і грюканням розбудив супервайзера... Якось ніяково вийшло.

 ***

Дівчинка плакала беззвучно і тому страшно. Золотоволоса крихітка посеред дрімучого лісу, сповненого невідомих небезпек. Якби не відсутність крил, Берт з упевненістю сказав би, що дівчинка – гліса. Ну не буває в дочок людських настільки досконалих рис, настільки ніжної, майже сяючої шкіри, такого густого і шовковистого волосся. Але замість крил здригалися під футболкою гострі лопатки.

Але... щось у ній було таке... неправильне, чи що? Берт намагався себе переконати, що сама наявність дівчинки, не старшої за сім років, у майже непрохідній гущавині – вже неправильна. Сам він прорубувався крізь колючий підлісок і батоги якихось в’юнів за допомогою лазерного різака – і все одно подряпаний з голови до ніг. Одяг дівчинки – легкі шорти і футболка – виглядав цілим, на відкритій шкірі – жодної ранки. Здавалося, її забрали з дитячої та просто поставили посеред лісу, не спромігшись навіть пошуком галявинки.

Утім, що вони всі – чи то могутні гели, чи то підлі йорни, чи то просто люди – нічого не знають про Паолу. Мало того, всі настільки звикли, що Паола непізнавана, що облишили питати. Єдине незаперечне – з неї не повертаються.

Гели гинуть майже відразу. А Берт везучий, напевно. Чи обладнання вдосконалили? Шкода, проходження Тріщини начисто випало з пам’яті.

А дівчинка? Може, вона – дитя тих іферів, що вижили? А що, цілком логічно. Раз вона тут народилася, то, напевно, повинна знати, як пройти лісом, не поранившись і не забруднивши одяг.

– Привіт, малятко, – сказав Берт, намагаючись тримати ласкаво-невимушений тон. Він знав, що вигляд гела викликає у людей неусвідомлену симпатію, навіть у тих, життям яких керували ці виродки, йорни. – Не бійся, я не ображаю маленьких.

Дівчинка перестала ридати, але й відповідати не поспішала. Розглядала гела величезними, прозоро-блакитними очима. Повільно схилила голову до лівого плеча.
 Чи бувають у людей настільки великі очі або це неприродно? Дивно, але Берт відчув прилив страху.

Ніби хлюпнуло зсередини пекучим холодом.

Чорний ліс Паоли теж глухо мовчав, і ось це точно було неприродно. Берт здригнувся від нерівного стуку, що прорізав тишу, але зрозумів, що так калатає його серце. Дівчинка раптом усміхнулася, поманила ручкою і ковзнула між стовбурами – як вода. Кроків за сім обернулася і знову запросила Берта слідувати за собою. Між рожевими губами мелькнув язик. Не людський: вузький і темно-зелений, здається, роздвоєний на кінчику.

– Куди ти мене кличеш? – безглуздо запитав Берт. Голос більше не прикидався спокійним. Страх захлеснув із головою, заморожуючи до заціпеніння.

Дівчинка посміхнулася ще ширше, демонструючи білі і гострі-гострі зуби-голки.

– Врятуй мене, – раптом сказала дзвінко й чітко.

Берт не був сильний в анатомії, але й не потрібувало великих знань розуміння, що з такими зубами і таким язиком на баблі не поговориш. Шипіти хіба що можна.

– Врятуй.

Генні перетворення? Тут?! Чи все ж таки природна мутація?

Прокляття, чому вони так мало знають про Паолу?!

– Хто... Від кого треба врятувати? Чи від чого?

Наждачний язик подряпав піднебіння. У роті стало кисло.

Маленька дівчинка плакала, бо їй було страшно самій у лісі. Зуби... та яка різниця? Чи мало в кого що. Головне, до неї спустився гел, який став ангелом. Ангели – рятівники, це твердо знають усі людські діти з гельських гілок. Вони знають. А діти з гілок йорнів просто вірять у прекрасних крилатих істот, які врятують їх хоча б після смерті. Усі діти люблять ангелів. Дорослі – по-різному, і не Берту їх звинувачувати. А діти...

Серце стиснулося від незвичної гіркоти. Кожен гел, отримуючи право самотності, присягається оберігати й охороняти рід людський. Данина традиції, пережиток старовини. У золотому й голубому Геліо немає людей і небезпек. Кого захищати, від чого оберігати? А чого не видно, того й не соромно. Нехай ангели оберігають, це їхня робота. А в чесних гелів турботи інші. Важливіші.

У якийсь невловимий момент клятва обернулася порожніми словами. Слова-підробки. Напевно, саме тоді гел уперше назвав людину іфером.

– Йдемо, – рішуче видихнув Берт, струшуючи заціпеніння. Притиснув крила до спини щільніше і спробував повторити маневр за дівчинкою.

Ха! Колючки тільки того й чекали. Але якимось незбагненним чином Берт уловив ритм руху своєї маленької провідниці і справа пішла більш-менш на лад. Звісно, податок на переміщення у вигляді пір’я, клаптиків куртки і шкіри він залишав по дорозі, але поки що обходився без різака.

Дівчинка, що ковзала попереду, муркотіла на ходу нехитрий мотивчик, через що зловісне мовчання лісу тиснуло на нерви не так сильно.

– Врятуй! – радісно сказала дівчинка і зупинилася. Її тепер заливало найяскравіше світло.

Берт не відразу зрозумів, що стіна лісу обірвалася, відкривши дорогу сонячним променям. Насилу втримавши стогін полегшення, гел вибрався на галявину. Ноги трохи тремтіли від нервового напруження. Дівчинка дивилася знизу вгору, сяючи поглядом. Радісно-зелена галявина простягалася вперед аж на десять кроків, а далі розливалося бездонне блакитне небо.

Берт підійшов до урвища, і, витягнувши шию, заглянув за край. Потужне коріння лісу, що залишився за спиною, випирало зі стрімчастої земляної стіни, сплітаючись химерним мереживом. Темні гладкі птахи пурхали в цих переплетеннях та іноді плакали слабкими голосами. Нижче клубочився молочний туман.

– Нікого немає, – сказав Берт. Варто було б порадіти, але неясне передчуття неприємно холоділо під ложечкою. У тумані може ховатися хто завгодно. І ще: наскільки глибока ця прірва?

Берт озирнувся. Дівчинка стояла поруч і зосереджено перебирала пір’я в його лівому крилі. Дотики її відчувалися подихом вітру. Золотисте пасмо волосся раз у раз намагалось заплутатися в пір’ї. Гел обережно відвів неслухняний локон і заправив дівчинці за вухо. Вона захихикала, тріпочучи роздвоєним язичком.

Через це Берт і пропустив... Ай, гаразд, якби навіть він витріщався в прірву невідривно, все одно б нічого не встиг зробити. Занадто швидко виметнулася з-за краю обриву величезна колона, увінчана хижою вогнедишною головою. Настільки швидко, що свист і ревіння запізнилися за нею на секунду чи дві. Навіть світло трохи запізнилося померкнути.

– Святі їжаки...

Стовп полум’я вдарив зверху. Берт ледь встиг схопити дівчинку і відскочити. Земля спінилася під ногами, змушуючи бігти далі краєм обриву. Якийсь інстинкт завадив повернутися до лісу – вже багато пізніше Берт зрозуміє, що серед палаючих дерев шансів не було б узагалі. 

Берт мчав з усією швидкістю, на яку був здатний. Але тому, вогнедишному, достатньо було лише трішки повернути голову, міняючи кут обстрілу, щоб усі старання пішли прахом. Густий дим піднімався від палаючої сирої трави крученими струменями, від жару потріскувало пір’я, дихати ставало дедалі важче. Дівчинка нерівно дихала в шию.

Вузька смуга між лісом і прірвою раптово скінчилася, упершись у нагромадження сіро-рудих валунів. Той, від якого треба врятувати дитину, зволікав – наче знущався.

– Не бійся, – прохрипів Берт. – Ми... ми зараз полетимо!..

У гелів є крила. Красиві, корисні й занадто слабкі, щоб підняти свого хазяїна в повітря. Але якщо з обриву – шанс спланувати і не розбитися в коржик непоганий. Якщо швидко пірнути в туман, то чудовисько може втратити напрямок! Отже, стрибати доведеться зі складеними крилами. У тумані – повна невідомість.

Берт зробив крок до краю. Страх сидів десь глибоко і тихо. Виявляється, якщо ти мусиш, решта не так важлива. І все ж зробити крок у порожнечу дуже важко, навіть якщо клявся.

Серце пропустило удар. Берт обійняв дівчинку міцніше і стрибнув.

– Полетимо, – сказала дівчинка, розвертаючись у його обіймах як отой вуж. – Тільки летіти – вгору.

Чорні глянцеві полотнища виметнулися з дитячих плечей.

Берт зрозумів, що не може звести руки. Золотоволосої крихітки більше не було. Він летів, притулившись до горбистої спини невідомого птаха... чи рептилії. Навколо вирувало вогняне пекло.

Вгору і...

Вогонь!..
 

***
 

– Приголомшливо! Просто неймовірно! Фантастика, молох мене заїси!..

Вогонь і небо, політ на чорних крилах, золотавий локон, що заплутався в пір’ї... Від криків пам’ять пішла трісками і розсипалася найдрібнішими мозаїчними осколками, які більше не скласти. Який політ, які крила?

Мерзенний голос, ну який вже приголомшливо мерзенний голос! Невже Габріелю важко сходити в сектор Поліпшень і щось із цим зробити?!

Берт повільно розплющив очі. 

Ба, та тут весь відділ Володаря Мух зібрався. Як ті самі мухи на солодке. Будемо вважати, що на солодке, хоча Берт відчував себе аж ніяк не медом.

Сарра квапливо від’єднувала від його голови і рук дроти та мокрі клеми. Так, цього разу тест нудним не назвеш.

– Гони фішку, – з огидою до білого світу просичав Берт, відклеюючись від стенду. – Мені працювати пора.

Тест він, ясна річ, запоров, згорівши... А якого їжачка він узагалі поперся у вогонь? Що він там забув? Локон якийсь. Зуби, як у алігатора. Ні, не згадати.

– Берті, любий! – з почуттям проскреготів Ґабі. – З цієї секунди ти працюєш у мене! Як, як ти здогадався, що її не треба боятися, а?

– Кого боятися? – тупо перепитав Берт. – То що, я не завалив тест?

Розвідка дружно заіржала. Ґабі витер сльозу, що набігла, і спромігся прокоментувати:

– У тебе, дорогенький, такий коефіцієнт пристосованості, що в мене прилад згорів. Ти, мій милий, просто зобов’язаний вижити на Паолі й повернутися додому.