Розділ 3. Є хто живий?

Вот свет и немного тепла –

Согрейся и путь разгляди.

Пускай себе тужится мгла

И дальше царит впереди…

Игорь Жук

Паола

З аптечкою не пожлобилися. Найкраще, найсучасніше, найнадійніше і найдієвіше. Шкода, що Айрін у медикаментах – та ще й гельських – геть не розбиралася. Скоби так-сяк упізнала, стягнула ними найглибші порізи. А опіки, керуючись стародавнім принципом «чим смердючіше, тим цілючіще», намазала наймерзеннішою маззю, яку знайшла. Тобто засобом від болю в суглобах. Ні, користь все-таки була: від сильного печіння Берт миттю прокинувся, аж підстрибнув. І навіть зміг назвати потрібні йому ліки. Далі пішло більш-менш на лад.

– Ух, – не без поваги сказала Айрін, – звір, а не мазюка. Не скажеш, що всього пару годин тому намазали, глянь, як покращало. Гельські штучки.

Загоюючий гель-пластир вона накладала вже за інструкцією пацієнта.

Берт вважав, що здебільшого допомогла капсула протизапального засобу, але сперечатися не став. Не хотілося сперечатися. Він і не підозрював, яку насолоду можна відчути, коли просто перестає боліти. Коли ось щойно боліло так, що хоч землю гризи, а зараз узяло і майже минуло. Здається, що знову крила виросли, та ще й підняли в небо.

– Встати зможеш? – запитала Айрін, і Берт нарешті помітив, що вона нервує.

З чого б це, цікаво? Вечоріє, чи не краще пересидіти ніч на відкритому місці, не соватися до лісу?

– Думаю, тепер – так, – кивнув він і навіть зарифмував: – А що це панянка не сидить до ранку?

Але панянка не оцінила.

– Стрьомно якось, – поморщилася вона. – Фіг знає, хто з Тріщини наступного разу випаде нам на голову. Але то таке. І взагалі. Темно, кажу ж.

Берт хотів сказати, що не випаде. Принаймні, найближчим часом – точно не повинен. Перекидання на Паолу – штука вельми дорога, Тріщина – це вам не хронопорт занедбаний. Енергії на неї йде прірва, та й інші ресурси неабияк витрачаються. А якщо два розвідники з’явилися тут майже одночасно, значить, і йорни, і гели скоро не зможуть...

Але не сказав. Прикусив язика. 

Над мертвою йорні густо вилися мухи.

Змогли ж якось. Інтервал між нею та Айрін зовсім невеликий. Година? Сорок хвилин? Чи нещаслива йорні чатувала Берта набагато довше?

– І все ж таки, як вона так довго протрималася? – пробурмотів Берт, насилу підводячись навкарачки. Потривожені рани мало не змусили плюхнутися назад, носом у землю, але він якось упіймав баланс. Промайнула думка, що варто було б приєднатися до мух і роздивитися феномен уважніше, але за мить вона розчинилася в гидливості. 

– Мені більше цікаво, де решта, – сказала Айрін. Вона не намагалася допомогти, за що Берт був їй вдячний.

– Які інші?

– Мертвяки, скелети всякі. Багато ж посилали, мені казав куратор, і не всім щастило. Так пробували, сяк намагалися. І гелів ще, і йорнів посилали. А ті взагалі бумкали через три-два-один. От я й запитую, де вони всі?

Вечір приніс прохолоду, але на верхній губі Айрін зібрались краплі поту. Берт відчув, що його починає морозити, і навряд чи це було пов’язано тільки з відсутністю одягу.

Хтось прибрав тіла. З невідомою метою. Або зжер, що теж імовірно. Який-небудь місцевий падальщик-трупоїд. А хто дасть гарантію, що він не жере живих?

І головне, він може з’явитися будь-якої миті. Чи візьме ту тварюку самостріл?

– Відійдемо хоч трохи подалі, – гарячково продовжувала говорити Айрін, швидко збираючи речі. І свої, і Берта. – За он ті дерева. Там і перечекаємо до світанку. Мертвяки-то, якщо повертаються, то вони на місце своєї смерті приходять, вірно? А до тих дерев хвилин двадцять, і то бігом, туди вони як пити дати не добиралися.

До Берта дійшов сенс її слів, і він знову мало не впав. Такої дикої нісенітниці з вуст розсудливої особи, здатної з ходу пристрелити йорні з невідомої зброї, він не очікував.

– Ти серйозно? – вирвалося мимоволі.

– Хочеш залишитися перевірити? – зіщулилася Айрін. – Давай, уперед. Я-то напевно не залишуся, і не кажи нічого, гельський дурень.

– Мракобісиха йорнська, – не залишився в боргу Берт, але перевіряти теж не залишився. Навряд чи йому віддадуть зброю, а відібрати він, принаймні поки що, не зможе. І просто сваритися – жодного бажання.

– Недоумок, чого вас тільки в школах вчать, – прозвучало напрочуд дружелюбно. Напевно, дівчина щось відчула.

– Тому й вчать, щоб не вірили у всяку маячню.

Як не дивно, сварка розрядила обстановку. Берт, від болю лаючись останніми словами, абияк одягнувся. Поки він боровся зі штанами, Айрін зрізала для нього досить зручну палицю-клюку.

До намічених дерев дісталися в глибоких сутінках. Це бігом двадцять хвилин. А поповзом і всю годину. Навіть Айрін видихнулася. Хоча чому – навіть? Їй довелося і речі за обох нести, і час від часу ловити Берта, якщо в того підверталася обпалена нога і з’являвся намір звалитися долілиць.

– Ну, туточки не дістануть, – щасливо видихнула Айрін та гепнулась на землю. Під деревами було зовсім темно. – Поїмо і спати, вистачить з нас на сьогодні.

З «вистачить» Берт був повністю згоден, з іншим – частково. Але поїсти треба, навіть якщо не хочеться. Він лежав на спині, розглядаючи орнамент із чорних тіней на тлі чорнильно-синього неба. З кожною секундою розрізняти візерунок ставало дедалі важче. Десь зовсім поруч нашіптував казки струмок.

– Мені здається, що я тут уже колись був, – сказав Берт. Біль глухо пульсував по всьому тілу, без конкретних осередків.

– Усі ліси трохи схожі. – Він не бачив, як Айрін знизала плечима, але звідкись знав, що знизала. – Був в одному – вважай, побував у кожному. Я вогник розведу, тут є ямка хороша. І води принесу. Чаю гарячого хочеться – аж нетерпець!

Берт машинально кивнув. Думав він геть про інше.

Прекрасний Геліо потопає в зелені, це гордість його мешканців. У Геліо повно садів, лугів і особливо – лісів. Хвойні, листяні, тропічні, реліктові. Які завгодно. Раз на десять років найкращі лісівники змагаються за приз Едему, і це видовище гели намагаються не пропускати. Берт ніколи не пропускав.

Дитяча зграя, в якій він ріс, особливо любила сосновий бір на березі повільної і широкої рівнинної річки. Жили в ньому тижнями, а то й місяцями. Отримавши право самотності, Берт цілий рік провів у дубовому гаю, часто просиджуючи вечори біля зарослого очеретом озера. Потім почався час служіння, так надовго вириватися вже не виходило. Але нудна безглузда робота здається не такою огидною, якщо знати, що у визначений термін можна втекти в ліс.

Берту смішно слухати про «був в одному – вважай, побував у кожному». У кожного лісу свій характер, запах, звук. І той ліс, що зустрів їх на Паолі, був Берту звідкись знайомий. Без деталей, смутно, але – знайомий.

Поки Берт болісно намагався пригадати, звідки міг узятися в голові нав’язливий образ, Айрін швидко розвела багаття, приготувала чай, змусила супутника з’їсти якийсь із дорожніх концентратів і таблетку. Берт заснув сидячи, не подякувавши за турботу і нічого толком не згадавши.

Снилася височенна вежа, з вершини якої розтікався блідо-червоний вогонь. І крила – чомусь чорні.

*

Паола сповнена сюрпризів. Так нудив інструктор з ранку до ночі весь курс підготовки. Змушував повторювати раз по разі – що робити, якщо те, якщо це і якщо ще що-небудь. Пожежа, галюциногенні гази, отруйна вода, хижаки, радіація... Але поки всі його повчання були, як висловилася Айрін, «мімо каси». Йорні застала Берта зненацька. Як ділити місію з Айрін – невідомо. І до сьогоднішнього видовища ані відділ Володаря мух, ані вояки Міхеля його не підготували. Залишалося втішатися, що розвідниця з ворожої сторони теж витріщалася на табличку з відкритим ротом.

Табличка була дерев’яною, гладко обструганою, і чиїсь руки надійно приколотили її до стовбура старого ясена якраз на рівні очей.   Яскраво-червоні літери на табличці, судячи з деяких ознак, регулярно підновлювали. Про граматику її укладач дбав набагато менше.

"ПРИВІТ! ЯКЩО ТИ ЦЕ ЧИТАЇШ, ТО ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ПАОЛУ. ЯКЩО НЕ ЧИТАЇШ, ТО МИ ТЕБЕ ВЖЕ ЗАКАПАЛИ, СПОЧИВАЙ З МИРОМ. А ЯКЩО НЕ ЗАКАПАЛИ, А ТИ НЕ ГРАМАТНИЙ, ТО ТОПАЙ ЦІЄЮ СТЕЖКОЮ, ЗА ПІВ ГОДИНИ ОПИНЕШСЯ В ДОМІ. МИ БУДЕМО РАДІ. БУДЕШ БИКУВАТИ ОТРИМАЄШ ПО РОГАХ БЕЗ ПИТАНЬ"

– Як тобі? – усміхнулася Айрін.

– Принаймні, питання про те, де поділися інші, закрито, – після секундної паузи відгукнувся Берт.

Відповідь лежала просто перед ними, праворуч від втоптаної стежки, яка знайшлася вранці, варто було вийти з лісу.

Цвинтар. Не величезний, але й набагато більший, ніж Берт хотів би побачити. Ховати починали з північного краю, від кромки лісу: там горбки встигли просісти, деякі ледь вгадувалися в густій траві. Що ближче до стежки, то рівніші ряди, акуратніші могили. На деяких – дерев’яні плашки з іменами, іноді вік. У безіменних напевно «закапали» невдалих розвідників. Йорни та гели упереміш, і не зрозуміти, хто де. Напевно й іфе... люди теж є. Берт знає статистику, це його робота. Від семи до десяти відсотків планових перекидань закінчуються невдачею. Тобто кожен десятий іфер не доходить до дубу з безграмотним написом, не встигає назвати ім’я тим, хто його поховає. Цифри, що врізалися в пам’ять, виглядали незначними. Ряди могил здавалися незрівнянно більшими.

У йорнів, цікаво, відсоток вищий чи нижчий?

Він покосився на Айрін. Між її густих брів пролегла чітким штрихом зморшка. Невже прикидає, скільки гельських не доходять до дубу?

Але Берт не вгадав.

– Думаю, варто до них піти, – сказала вона. – Прямо. Не ховаючись.

– А може, краще спершу поспостерігати?

– Пізно схаменувся, Берті. От був би в тебе будинок за півгодини ходу звідси, ти б хіба не виставив дозор, щоб заздалегідь знати, кого гели несуть? – дивлячись на його перекошену від подиву пику, фиркнула: – Не сси, раз досі не прибили, то поговоримо. Не всі ж люди сволота.

– Святі їжачки...

Так просто, так очевидно. Біля Тріщини залишати пост небезпечно, а тут – саме воно. Спостерігач навіть із найпримітивнішою оптикою чудово все бачитиме з далекого кінця кладовища, з-за будь-якого дерева. А його самого засікти звідси майже нереально.

І як же ж здорово, що вони з метою економії рук запхали самостріл у чохол, до спальника. Айрін запевнила, що зможе витягнути його дуже швидко.

А Берт знову облажався, незважаючи на всі настанови. Ну не годиться він у розвідку, жодним чином не годиться. І тест напевно запоров, це в Габі апаратура вибухнула і видала казна-що.

Їжачки чомусь насмішили Айрін, і наступні хвилин десять вона крутила нещасних на всі боки і заразливо реготала.

Ну їжачки, ну святі, ну подумаєш. Гризуть собі коріння Великого Древа. Чи то шукають короїдів, чи то просто жеруть.

Зате лоб у Айрін розгладився. Гладкий набагато красивіший.

Чому настільки незаперечним вважається, що людині з Паоли неможливо повернутися? І як, йорни б побрали, можна наробити стільки помилок на баблі? Явно хтось пожартував.

*

У обіцяні табличкою півгодини вони, ясна річ, не вклалися. Незважаючи на чудову сонячну погоду, підбадьорливий вітерець і гладку, розчищену стежку. Спершу дорога вела їх уздовж межі лісу, а тепер дедалі сильніше відхилялася в передстеп’я.

Берт почувався незрівнянно краще вчорашнього, але все одно ледве плентався, спираючись на палицю і часто сідаючи перепочити. Спершу він ніс зовсім легенький тючок зі змінним одягом, але Айрін довелося забрати і той. «Нічого, – безжурно заявила вона, – тебе тягти не треба – і то добре». Берт чесно намагався не упускати себе, щоб не довелося піднімати і тягти. Навіть нишком ковтнув стимулятор на черговому привалі. Сумно зітхнув, ледь не поперхнувшись таблеткою. Будь-який гел загоїв би такі травми ще вчора до вечора. Три місяці тому... лише дванадцять тижнів тому... цілу вічність тому він теж так міг. І він не зуміє пояснити Айрін, чому йому важче, ніж людині від народження. Він просто не звик, не знає, як це все правильно терпіти! Значить, вона не повинна здогадатися.

Дія стимулятора закінчилася саме у ту мить, як за черговим поворотом стежки з’явилися ознаки людського житла, а там і саме житло.

Дерев’яний паркан-частокіл у людський зріст оточував десятка півтора чи два так само дерев’яних міцненьких хатинок. Запах диму, їжі та прання. Голоси. Звичайні, безтурботні. Більше нічого не видно.

Айрін помилилася і їх не чекають?

Ні, не помилилася.

Від паркану до них широко крокував високий чоловік – бородатий, плечистий, засмаглий. Вік визначити складно. Може, тридцять, може, п’ятдесят. Світлі зморшки біля очей – чи то сміятися любить, чи то жмуритися. Одягнений просто і практично: широка сорочка, полотняні штани і грубі чоботи. Голова зав’язана сірою косинкою. Без зброї.

Зупинився за кілька кроків. 

– Добрим людям завжди раді, – прогудів привітно. – Мене Сем звати, я тут ніби як староста. Але це не означає, що в усіх діжках затичка. – Підморгнув і не витримав, усміхнувся. Додав зі значенням: – Так, вибірково.

Сем простягнув широку видублену працею долоню. Берт якимось фінтом примудрився її потиснути, хоча стояти, як виявилося, важче, ніж іти. А якщо спиратися на клюку всього однією рукою... Айрін, розумниця, зловила під лікоть. 

– Ми теж раді, Сем. Я Берт, приємно познайомитися.

– Айрін. Прикольні штани, Семе.

Староста іферів, що вижили, просто розтанув від цього дурного зауваження.

– Самі робимо, – поважно заявив він. – І не тільки штани. Ходімо, гості, в дім. Каринка щойно ось грибну юшку зняла з печі. Пообідаємо, поговоримо. А Берту, я б сказав, полежати не завадить. Я вгадав?

Берт, у якого ноги підкошувалися, вдячно кивнув. Навіть якщо це пастка, то що вони можуть зробити?

У гостинного бороданя і його товаришів по поселенню напевно можна багато чого довідатися про Паолу, що, безумовно, наблизить завершення місії... Та ні йорна лисого Берт тоді про місію не думав. Суп і ліжко – оце була межа його мрій. А там хоч потоп. Життя так різко змінилося за останню добу, що колишні цілі стали дрібними і неважливими.

Сем галантно підхопив усе їхнє барахло однією лівою і провів у будинок.