Розділ 4. Це можливо

Я в этой музыке услышал странный тон,

Я этот голос различу и в миллионе,

Ребенок плакал о великом Вавилоне,

Ребенок плакал и смеялся Вавилон...

Игорь Жук

Геліо

– Чого стоїмо, дружину Лота виставляємо?

Голос у Ґабріеля воістину може проникнути усюди. Висмикне навіть із найглибшого роздуму.

– Так-так. – Берт здригнувся і поплентався за новим начальником.

Розпорядження по Будівлі пройшло так швидко, що Берт і води попити не встиг. І все ніяк не міг зібратися з думками. Він ненавидів зміни. І довго готувався до неминучих, навіть до найнезначніших на кшталт заміни шафки. Переведення в інший відділ здавалося йому крахом життєвих основ. Він уявляв себе маленьким човником, який винесло нещадним поривом вітру із затишної бухти в бурхливий океан. Берту було дуже себе шкода, але він уже використав усі доступні способи ухилитися від служби в розвідці. Ні результати тестів на профпридатність, ні висновок служби психокомфорту, ні чотири заяви на звільнення не вплинули на рішення вищого керівництва. Відтепер і на невизначений термін Берт з усіма потрохами належав Ґабріелю. Залишалося тільки змиритися і сподіватися, що тихий саботаж і репутація аморфного тюхтія врятують Берта від великих неприємностей. Вірилося насилу, і від поганих передчуттів холоділи пальці ніг.

– Сюди, – недбало скрипнув Ґабі, завертаючи в непримітний коридорчик.

Якби не скрипнув, Берт легко міг проскочити поворот. Начебто й на виду, але чомусь здається, що це не відгалуження коридору, а просто ніша, неглибока зовсім.

– Тут – перехід до наших технарів. Мало кому він потрібен, правду кажучи, – Ґабі підморгнув, обернувшись через плече, – я сам там двічі на рік буваю, але вряди-годи, як бачиш, потрібен.

Судячи з того, як упевнено він крокував напівтемним і заставленим усіляким збіжжям переходом, Берт зрозумів, що «двічі на рік» – безсовісна брехня. Навіщо брехати, питається? Ніхто ж його ні про що не питав. Берт тихо злився і через крок спотикався через якісь рулони й мішки.

– Ремонт, – безтурботно пояснив Ґабі і, не дивлячись, переступив купу палиць неясного призначення.

Берт встиг набити з півдюжини синців, коли начальник зупинився перед гладкими білими дверима – майже непомітними на тлі гладкої білої стіни.

– Це я, Петі, – сказав Габріель неголосно і символічно простукав.

Двері ковзнули вбік ще до того, як він прибрав руку, тому останній постук припав на порожнечу.

– Привіт, Ґабе.

У дверях, у рамці пильно-сутінкового отвору, утворився незнайомий Берту гел у темному і, як здалося, заляпаному брудом одязі. Нічого примітного в його зовнішності не було, крім...

– Як крило, Петі?

Над правим плечем Петі височів звичний пагорб із пір’я, а над лівим було порожньо. Берт розгублено закліпав, не знаючи, як таке взагалі можливо. Такий дефект? У гела?! Та як же...

– Твоїми молитвами, – хмикнув Петі. – Хто з тобою, Ґабе?

– Це наступний, – багатозначно вимовив Ґабріель і зробив крок уперед, прямо на Петі. – Так ми зайдемо?

– Так, будь ласка.

Берта збентежило, що про нього говорять, як про відсутнього, але він вирішив, що так і треба за правилами невідомої йому гри.

Господар приміщення витер справді брудні руки ганчіркою і посторонився. Кімната виявилася великою, але тісною. Тісноту створювали розставлені вздовж стін шафи і прилади, а також величезна купа мотлоху на верстаті. Запахи хороші: гарячий метал, деревна стружка, каніфоль. Уявити, що в Будівлі є таке приміщення, нітрохи не легше, ніж уявити однокрилого гела.

– Присісти толком ніде, – без особливого жалю заявив Петі. – Ґабе, тобі почесний табурет, а...

– Бертран, можна Берт.

– Берт, можеш сісти на підвіконня. Воно досить зручне, я майже завжди на ньому сиджу.

Підвіконня не підвело – широке, гладке. Шикарний вид із вікна: центральна прогулянкова алея і пам’ятник Становителю як на долоні. І посмішка у Петі виявилася напрочуд чарівною, зовсім не схожою на офіційно-гумовий оскал Ґабріеля. А останній влаштувався на забрудненому табуреті й заговорив, цього разу звертаючись безпосередньо до Берта:

– Два роки тому Петі вчинив посадовий злочин. Скориставшись службовим становищем, він сам себе відправив на Паолу.

– Але, – не витримавши, перебив Берт, – це ж неможливо, адже потрібна ціла бригада...

Петі фиркнув, мов їжак, а Ґабі погрозив підлеглому пальцем.

– Не перебивай, хоча зауваження по суті. Петі у нас унікум, майстер на всі руки. Він зумів самотужки.

– А я давно кажу, що штати роздуті, – Петі, який так і залишився стояти, раптом забігав по кімнаті. Він спритно обтікав нагромадження речей, не турбуючи жодного гвинтика. Берт потер скроню: йому здалося, що зовсім недавно щось подібне... Ні, нічого такого не могло бути. А Петі розійшовся не на жарт: – Дармоїди! Гаразд, одному складно, але двох-трьох вистачить позаочі з усіма пересторогами. Вісім гелів у бригаді – занадто багато, я...

– Не кип’ятися, ти, – втомлено сказав Ґабі, і голос у нього став майже нормальним. – Ти знаєш про кризу, тож не стрясай даремно повітря, будь добрий. Замовкни. Берт, не слухай цього базіку, слухай мене. Так ось наш доблесний Петі самотужки здійснив вилазку на Паолу. І повернувся. Після того випадку мало не перекроїли всю систему допусків, але Аве насварився на всіх і наполіг залишити як є. Не розумію його міркувань, але це Аве. Розкажи Берту, як усе було, герой.

– То помовч, то розкажи, – буркнув Петі з тими самими інтонаціями, з якими нарікав, що ніде посадити гостей. – А що розповідати? Розумієш, Берт... Ти ж зі статистики, так? 

– Підвідділ аналітики відділу статистики, – уточнив Берт, злегка обурений зневажливим тоном.

– Байдуже, – махнув крилом Петі, знову змусивши Берта подумки здригнутися від вигляду незрозумілого каліцтва. – Головне, що ти наш, із Будівлі. І в курсі, що не одне століття ми тупо тупцюємо на місці. Ціла махиня гарує як проклята, а результат крихітний, наче пташка напаскудила.

– Петі!

– Ґабе, припини це мені, інакше і справді замовкну.

Ґабріель промовчав, і Берту стало... дивно. Він знав, що без відповідної обробки не обійдеться, і внутрішньо готувався чинити опір. Берт пишався своїм критичним мисленням і не бажав міняти його на догми. Однак Петі випадав із будь-якої придуманої ним схеми. Те, про що говорив однокрилий, – про махиню, мишачий результат і тупцювання на місці – в жодному разі не було секретом ані в Будівлі, ані за її межами. Це було звичайним, повсякденним життям Геліо. Темою для пустопорожньої балаканини, якщо більше немає про що поговорити. Покоління і покоління гелів народжувалися у Великій війні, але вона йшла десь там, далеко. Активними діями займалися спеціально підготовлені бійці, армійці, якими командував Міхаель. Їх поважали, хоча й не дуже любили за пихату манеру у спілкуванні та явно зарозумілі байки. Всі інші службовці Будинку без сумніву працювали на оборонку, але війну знали тільки як нескінченний роман із продовженням у випусках новин. Навіщо хвилюватися? Перевага на нашому боці, Вежа непорушна, а прогрес нереальний і у йорнів. Ресурси за рахунок бічних гілок Древа практично невичерпні, Паола недосяжна.

Пат. Якщо не назавжди, то на тисячі років.

Ґабі, Л’ю, та що там, навіть сам Авессалом-старший – усі твердо це знали і не могли знати іншого.

А Петі, схоже, знав щось іще.

– Що тобі відомо про Паолу, Берт? – тихо запитав унікум Петі. Він дивився Берту просто в очі.

Під цим поглядом чомусь пересохло в горлі. Довелося відкашлятися.

– Кхе. Не більше за будь-кого в Будівлі, – хрипко пробурмотів Берт, але Петі, як і раніше, вичікувально мовчав.

Ще й соромно стало. От як з’ясується зараз, наскільки мало його цікавить робота, як заробить він службову невідповідність... Та яка, до біса, невідповідність?! Він же сам сьогодні чотири рази намагався звільнитися. 

Берт незалежно задрав підборіддя.

– Паолу відкрили приблизно п’ятсот п’ятдесят років тому за численням Геліо. Випадково відкрили, звичайна експедиція вирощувала... намагалася виростити нову іф-гілку в першому столітті і виявила Тріщину. Наукова група Авессалома-старшого дійшла висновку, що Тріщина йде до коріння Древа, і контроль над нею допоможе змінити основну існуючу реальність. Інфо...

По крихтах, буквально.

П’ять-десять хвилин роботи – це все, що залишається від заряду найпотужніших акумуляторів після проходу Тріщиною. А передавачі ще треба увімкнути, налаштувати, ввести якісь дані від приладів, які теж треба встановлювати й налаштовувати. Кванти не надто надійної інформації, важкий і ретельний відсів явної маячні, прихованої маячні та випадкових помилок.

«Бачу ліс! Іду до нього», – встиг повідомити перший розвідник-гел, перш ніж замовкнути назавжди. «Вони мертві, вони всі мертві! Гели, йорни, всі на шматки!» – з жахом прокричав п’ятий і захлинувся цим криком. Передавач ще хвилину транслював безтурботний пташиний щебет і шурхіт листя. Люди... іфери на шматки не розліталися, але теж не поверталися.

Кріхти в сухому залишку.

Склад повітря, вологість, характеристики атмосфери, карта видимої ділянки неба, спектр космічних променів. Фрагментарний аналіз рослинності та проб ґрунту. Це ще нічого, більш-менш. Але, наприклад, навіть розмір стандартної доби залишився загадкою, не кажучи вже про періодичність пір року. Звичайно, щось обчислювали, щось екстраполювали, ламали списи і дерли пір’я, але похибка не витримувала жодної критики.

І нуль надії на прорив: гели та йорни не виживали, а люди не могли повернутися. Але загадка Паоли залишалася занадто привабливою, щоб кинути спроби.

– Так-так, – нетерпляче перебив Петі, – інформацію не вдалося зберегти в таємниці, і між нами та йорнами почалася жорстка конкуренція, ескалація, незадовільні результати та інше із загальноосвітньої програми. А ще?

– Можу переказати статистику і загальнодоступні плітки про чарівний Грааль. Треба? – Берт мило посміхнувся.

Права брова Петі зігнулася у німому запитанні. Відповів Ґабріель:

– Берт пройшов ваш зі Штефаном тест. На максимум.

Петі недовірливо хмикнув, скидаючи напругу.

– Будь-який тест недосконалий. Але гаразд. Якщо на максимум... Розумієш, Берт, я дев’яносто шість років зі своїх двохсот двох провів унизу. – Петі, як і раніше, дивився впритул. – Серед людей. Серед іферів. І повернувся, бо зрозумів: так я нічого не зміню. Знизу – безнадійно. Я повернувся.

Берт зковтнув. Ангел. Ось як. Ні. Колишній ангел. Колишній. Твої ж святі їжачки.

«Ан» – якоюсь померлою мовою означає заперечення, відторгнення. Гели залишають золотий і блакитний Геліо, якщо раптом божеволіють і вся краса природи відновленої Землі, свобода і комфорт довгого життя без хвороб, нужди і голоду перестають їх тішити. Вони йдуть до людей і стають ан-гелами, анти-гелами, ангелами. 

В базову реальність ангелам ходу немає, вони потрапляють у гілки. Втішають, лікують, рятують, знаходячи в тому ілюзорний сенс життя. Їх не утримують. Доведено: божевілля не можна зцілити. Якщо утримувати силоміць – висихають від туги. А там, унизу, вони мабуть щасливі. І до того ж підтримають на висоті світлу подобу гела, щоби іфери легше йшли на контакт у разі потреби. Усі задоволені, якщо коротко.

Навіть діти у зграях знають – ангели не повертаються. Не можна з'їхати з глузду, а потім заїхати на нього знову. Жарт такий є, Берту в дитинстві подобався.

Петі повернувся. Ґабріель затикається, якщо він попросить, а сам і не подумає замовкнути, якщо вимагатиме Ґаб. Ходить у засмальцьованій спецівці й складає хитромудрі тести для відділу розвідки. З Паоли він теж повернувся.

– Та ти експерт із повернень, як я бачу, – криво всміхнувся Берт. Дуже хотілося запитати, де експерт втратив крило, але це було б верхом безтактності. Може, трохи пізніше.

– Є таке, – серйозно кивнув Петі. – Я, коли кидок планував, міцно сподівався на своє везіння. Бачиш, спрацювало. Тільки крило там залишив. Нічого, за пару десятків років відросте.

Він уперше – чому Берт тільки зараз це помітив? – повернувся спиною і зігнув її колесом, щоб було зручніше розгледіти в прорізі сорочки куксу вершка в три завдовжки. Глянцево-рожеву, маслянисто-гладку і водночас огидно горбисту. І розсип дрібного сизого пір’я на ній. Берта мало не знудило, але стримався.

– Я хочу, щоб ти знав. – Петі крутнувся вовчком і міцно схопив Берта за плечі. Горіхово-карі очі виблискували. – Це можливо, друже. Тільки йти туди треба людиною, а повертатися – гелом. Ось і весь секрет.

У Берта знову запаморочилося в голові, наче він тільки-но отямився після того клятого тесту і болісно намагається пригадати, що з ним було. Він нічого не зрозумів, але було важливіше  питання.

– Не весь, – видавив Берт. – Тобто не всі секрети. Я... я нічого не робитиму, і не змусите... поки не зрозумію, що від мене треба. Там, на Паолі. Я не ідіот, свої можливості знаю. Що я можу, а? Хіба вам все ще потрібні проби ґрунту?

Габріель і Петі переглянулися. Габріель виглядав задоволеним, Петі – спантеличеним.

– І проби теж, напевно, – сказав. – Я думав, тобі пояснили. Твоє завдання – зрозуміти, що таке Паола. Тебе навчать. Якщо це далеке минуле Землі, початок часу, як вирішив старий Аве, то треба рвати пір’я на пух, щоб узяти над нею контроль. Якщо Паола – щось інше, неважливо – що, її треба знищити. Тоді це не корінь, а паразит, пухлина. Знищити за будь-яку ціну, – повторив Петі. Вигляд у нього був дикуватий, а від його хватки напевно залишаться синці.

Берт із жахом подумав, що банальність таки є істиною, ангели не повертаються, а той, хто збожеволів, нормальним більше ніколи не буде. А що найгірше, Берту доведеться брати участь у планах божевільного.

Мабуть, щось відбилося на обличчі, бо Петі стиснув руки ще сильніше, до болю:

– Не бійся, малий. Я майже відразу зрозумів, де налажав. Усе виправлено, перераховано сто разів. З тобою такого, – він повів безкрилим плечем, – не станеться. Краще б, звісно, Захарка або Штефан, але вони не зрозуміли, не захотіли знову наверх, послали мене подалі. Я б і сам сходив, але через крило не підлягаю... Залишкові, трясця, деформації. На тебе надія, Берт. Війну треба зупинити.

Якщо він розраховував цим Берта заспокоїти, то марно.

*

Габі тільки розводив руками. Так, казав, зазвичай результати тесту фіксують візуально, розшифровуючи потім записи мозкових хвиль випробуваного, але реєстратор згорів – і все, амба. Сам винен, приятелю, не можна видавати такі показники, щоб квантові реле коротило.

Берт не здавався, свербів і нив. Ти сам, наполягав він, згадував якусь "її", яку не треба боятися. Значить, щось знаєш. Розкажи.

Базова модель, знизував плечима Габі. У тесті обов’язково присутня людська дитина, дівчинка. За умовою тільки вона може допомогти в проходженні квесту, але вона ж є джерелом небезпеки. Якої? Та йорн його знає, дорогенький. Це суто індивідуально, моделюється по ходу, з опорою на твою реакцію. І Петі теж навряд чи знає.

Може, брехав, може, й ні. За службовим обов’язком Габі брехав так часто, що вже й сам не завжди розумів, коли і навіщо бреше.

Берт кусав губи і терзав зазвичай безвідмовну пам’ять. Хотів навіть піти до покращувальників, простимулювати, але начальство заборонило суворо. На той час він уже знав, що таке «симптом четвертого гріха», і не хотів провалити експеримент. Він тільки хотів більше не горіти уві сні й не прокидатися з криком, вчіпляючись у ковдру, як у чорне крило.

***

Дуже старий гел дивився на темний прямокутник відкритого вікна. Щойно він виринув зі свинцевого сну. Знову снилося Становлення – невловима мить, коли крила стали справжніми, а одна Велика війна стала іншою Великою війною. Він останній, хто пам’ятає. Решта приймають як даність, і їм начхати, наскільки все хитке, крихке, ненадійне.

Старий гел із білим пір’ям на обличчі без звука ворушив губами, перебираючи імена друзів і учнів, що пішли. Друзі та учні – архаїзм, але він і сам був архаїзмом. І конче боявся забути імена.

Місяць викотився з-за хмари, перетворив вікно на картину. На сизо-опаловому тлі – ніби вирізаний із чорного паперу обрис лісу. Лікарні не було видно через лісовий масив, але старий знав, що вона там, просто перед ним. Докором... ні, непідйомним тягарем провини.

Не передбачив, не зрозумів, не запобіг. Тисячу років усе було добре або майже добре, і що з того?

Старий, морщачись від колоття зліва у грудях, узяв зі столика склянку води. Про біль він не думав. Сумніви мучили набагато сильніше за старечі хвороби.