– Ласкаво просимо, Іро. Як давно ви з нами?

Юзерпік Фундатора привітно мерехтів біля входу на Виставку Досягнень.

– Власне... вперше. Оповідання принесла, – зізналася Іра і нервово зім'яла два аркуші роздруківки. – Я про свою кішку написала. – Схаменулася: – Здрастуйте.

– Чудово! – просяяв Фундатор. – Як не знаєш, про що написати – пиши про котиків.

І підморгнув.

– Я знала – про що. Ісі сімнадцять років і...

– Вірю, вірю! – Фундатор затріпотів і посторонився. Здається, він виглядав знайомих.

Іра почервоніла.

– Мені дуже треба чогось досягти, – сказала вона тихо. – У мене майже немає досягнень у житті. Двадцять років роботи на одному місці, дві грамоти за плідну і старанну роботу. Моє оповідання прочитають?

– Розглянуть, – ухильно пообіцяв Фундатор. – Там усе трохи інакше... Самі побачите, проходьте ж. – І крикнув поверху Іриної голови: – Альбі, скільки зим!

Іра прослизнула на Виставку. Фундатор не хотів її образити. Виставка велика, багато відвідувачів.

*

Так, тут усе було інакше.

Досягнення погойдувалися в руках власників. Тьмяні й блискучі; дуті й монолітні, як цеглини; дивних форм – і схожі на учнівські косинці; нудотні й іскрометні; ті, що пряно пахнуть, і оксамитові на дотик, пласкі й п’ятивимірні... Різні, зовсім різні.

Іра квапливо глянула на своє Досягнення, але, як і раніше, побачила тільки папір із літерами. Інші бачили щось інше. Знати б – що.

Іра чесно намагалася розглядати чужі творіння. Через двадцять хвилин у неї замерехтіло в очах. Сотні чужих думок, почуттів і життів. Випадкові досягнення, випадкові глядачі.

– Крафтова робота, – схвально пробасили над вухом. – Оригінал.

Іра сіпнулася від несподіванки. Обернулася й негайно ослабла в колінах. Сам Майстер розглядав те, що вона тримала в руках. Те, заради чого сюди прийшла.

– Дяка, – очманіло пролепетала вона. – Це про мою кішку, Ісю, вона...

Але Майстер уже йшов уперед, розкланюючись на ходу з чиїмись аватарками.

Іра притиснула Досягнення до грудей. Сам Майстер... Сам!

Величезний зал Виставки захитався і поплив, ніби величезна повітряна куля.

Йому сподобалося!

Але тут ейфорія змінилася сумнівом. Може, Майстер просто хотів підбадьорити розгублену тітку? Чи справді вона змогла розповісти на двох сторінках, що для неї означає Іся? Стара безпородна кішка, яка разом з Ірою пам’ятає часи, коли всі в домі були живі й усе було добре? Чи тепер здається, що тоді все було добре? Деякі речі здаються непорушними, поки не зникнуть. Коли зникне Іся, пам’ятати буде тільки Іра. Одна.

Іра мерзлякувато здригнулась. Виставка гула, сяяла і сміялася. Не над нею, просто від чуттєвої повноти життя.

Під стінкою стояла дівчинка років чотирнадцяти, нервово стискаючи нехитре рожеве сердечко. Воно виглядало пластмасовим.

– Красиве, – сказала Іра. – Це про тебе?

– Так. – Дівчинка почервоніла. – Я дві ночі не спала, поки написала. Вам подобається?

– Подобається, – посміхнулася Іра. Дівчинка їй подобалася. – У тебе ще буде багато досягнень.

*

Іся довго каталася по дивану, виявляючи радість з нагоди повернення хазяйки. Потім лаялася котячою, обурюючись з приводу довгої її відсутності. Потім відконвоювала до холодильника, надаючи можливість залагодити провину.

Іра дивилася, як літня підсліпувата кішка з апетитом тріскає дієтичний корм, і думала, що наступного тижня добре б показати її ветеринарові. Ірі не подобалося ущільнення під Ісиною шкіркою на загривку. Може, жировик. Але треба показати Ігорю Васильовичу. Так-от Іська молодець у свої сімнадцять, проте вік бере своє, он, уся морда сива.

Іся вичистила блюдце і застрибнула Ірі на коліна. Іра торкнулася чорної мокрої кнопочки котячого носа. Іся імітувала атаку. Вона хотіла гратися, скучила.

Іра засміялася. Вона зрозуміла. Або їй так здалося.

Туго зім’яла аркуші оповідання-досягнення, покатала столом для надання форми й кинула в бік коридору.

Іся важко зіскочила на підлогу і погнала паперовий жмуток в реальність, у якій вона ніколи не помре.