Зізнаюся, я зненавиділа Іллірію одразу ж, щойно побачила в рожевих променях світанку її бруковані світлим каменем вулиці. Іллірія була великим містом - значно більшим за ті, що я знала дотепер, і ранкова прозорість повітря, в якій ніжилися стародавні платани й горіхи, не змогла ошукати мене. Кожне місто має свій ритм життя, що відчувається навіть тихим раннім ранком. Легкі пориви вітру, що ніс запах моря, були подібні до подиху сплячої дитини; у той момент, коли Іллірія постала перед моїм поглядом - більш втомленим, ніж здивованим, - місто й справді ще спало, готуючись до бурхливого спекотного дня.
Поїздка, що добігала свого кінця, дуже втомила мене - я вела усамітнений хатній спосіб життя, не маючи іншого вибору, і до тієї пори ніколи не здійснювала настільки далеких переїздів. Подорож видалася неспішною, почасти з моєї вини: я погано трималася в сідлі, адже власного верхового коня в мене ніколи не було, тож довелося труситися у візку. Перед моїми очима пропливали поля й гайки, оповиті блакитним серпанком, сріблилися річечки й озерця в родючих долинах - але ніщо з цього не тішило мій погляд. То був самий початок осені - вдень мені дошкуляла спека, а вночі - надмірна прохолода. Супутники не зважали на мої труднощі, а я взяла з собою зовсім небагато речей... жахлива, жахлива подорож, перша в моєму житті!..
Що я можу розповісти про себе - молоду жінку, яка раннім осіннім ранком дивилася з візка на величну Іллірію?.. Я звалася Гоеділлю; виповнилося мені в ту пору двадцять шість повних років, і деякий час тому я стала вдовою, на долю якої зосталася сама лише жалоба - сірий простий одяг і тихий смуток. Мій чоловік, Лесс Кападіа, зовсім молодим загинув від руки невпізнаного лиходія. Він служив капітаном нічної варти в містечку Вента, де я і прожила все своє спокійне пересічне життя, жодного разу не переступивши міських меж. Дітей у нас не знайшлося, хоча ми були одружені чотири роки, і після смерті чоловіка я не знаходила жодних причин, щоб жити далі.
До заміжжя я перебувала під опікою тітоньки Іло, старшої сестри моєї покійної матері. Стан наш у суспільстві Венти був живим свідченням того, як шанують уродженців столиці провінціали. Мій батько, пан Гако Еттані, сам був з іллірійської знаті, і, незважаючи на те, що його шлюб з моєю матір'ю був колись укладений не зовсім пристойно, частина поваги, яку вентійці повсякчас виявляли до прізвища Еттані, перейшла і на нас, його недостойних родичок.
Історія цього сумнівного шлюбу сходила до часів великої перемоги нашого королівства над північним сусідом - князівством Ангарі. Для зміцнення зв'язків з новими землями, жителі якої вирізнялися незговірливим, гордим і диким характером, багато молодих панів, що відзначилися під час війни хоробрістю, взяли за дружин родовитих ангарієк, які відтепер мали старанно вдавати, що не пам'ятають, хто винен у смерті їхніх братів, батьків та решти кузенів.
Моя мати, Данар, була настільки нещасною у шлюбі, що навіть Гако Еттані, який не вирізнявся тонкістю натури й увагою до почуттів інших людей, а вже тим паче - жінок, - вирішив, що ліпше не везти її в Іллірію, а залишив у Венті, провінційному містечку в трьох днях їзди від столиці, де з цієї нагоди він придбав невеличкий будиночок. І навіть дозволив, щоб із нею разом проживала старша сестра Іло. Втім, це не допомогло Данар - за рік після мого народження вона тяжко захворіла і померла, у безпам'ятстві посміхаючись і благаючи нарешті відпустити її додому. Тітонька Іло, намагаючись донести до мене всю глибину страждань моєї волелюбної гордої матері, розповідала, що навіть моє народження не змогло повернути Данар бажання жити. Вона настільки змучила себе, кидаючись на грати невидимої клітки, що не помічала своєї дитини. У дитинстві мені було гірко від цих слів, тепер же, після того, як я втратила чоловіка, і світ мій спорожнів, я зрозуміла матір. Навіть дитячий сміх не зміг би зцілити рану в моїй душі, що з'явилася тієї миті, коли я побачила бліде мертве обличчя Лесса і зрозуміла, що більше ніколи не почую його голосу. Шлюб перетворив життя матері на в'язницю, втекти з якої можна було тільки одним способом. Моє заміжжя, навпаки, подарувало мені цілий світ, сповнений щастя й любові, але підсумком стало усе те саме: життя обернулося темницею, де немає надії, що на твоє обличчя впаде коли-небудь промінь сонця.
...Лесс Кападіа одружився зі мною всупереч волі своїх родичів, які вважали мене недостатньо юною і недостатньо красивою - не кажучи вже про їхнє невдоволення тихими пересудами, які супроводжували моє ім'я відтоді, як Гако Еттані не приїхав на похорон своєї дружини, тим самим виказавши перед усіма мешканцями Венти винятково байдуже ставлення до цієї частини свого життя.
Усі чотири роки, що ми з Лесом прожили разом, були єдиним сонячним днем, попри усі лихі погляди. Іноді я не вірила, що гідна такого щастя, і неясне передчуття біди мучило мене, змушуючи раптово хапати Лесса за руку і стискати її, точно перевіряючи, чи насправді він існує. Він у такі миті дивився на мене здивовано і ласкаво, і говорив, відповідаючи на мої невисловлені страхи: "Не бійся, Годе, я тебе не залишу!".
На жаль, всупереч тому, що Лесс завжди дотримувався свого слова, доля поглузувала над нашим маленьким щастям і завдала свого безжального удару, після якого мені так і не вдалося більше вдихнути повітря на повні груди. Родина Лесса завжди не любила мене: його мати в обличчя мені сказала, що це моя погана кров накликала на їхній дім прокляття. Після цього мені нічого не залишалося, як повернутися назад у крихітний будинок тітоньки Іло. Навіть жалоба, яку я носила, була немов вкрадена у чесних людей.
Тітонька, яка так і не вийшла заміж, коротала свій вік в оточенні неймовірної кількості квітів, які вона плекала в садку внутрішнього подвір'я. На жаль, навіть їхні яскраві пелюстки здавалися мені крихтами попелу. Я завжди ясно бачила своє життя, не вміючи прикрашати його мріями і марними очікуваннями змін на краще, тому не сподівалася, що колись віднайду сенс свого існування у виведенні нового різновиду троянд, як це вдалося тітці. Невдовзі після свого повернення я сказала Іло, що збираюся в недалекому майбутньому посвятитися в черниці.
- Не говори дурниць, Годе! - тітонька войовничо схрестила руки на грудях. - Ти ще не стара, напрочуд здорова і ніколи не була ревною в питаннях віри, хіба мені не знати. Зараз тобі здається, що життя твоє скінчилося, але будь-який біль рано чи пізно вщухає...
- Тітонько Іло! - перебила я її, намагаючись витримати суворий пронизливий погляд старшої родички. - Посудіть самі: хоч я й не стара, але вже й не молода. Те, що я вийшла заміж у двадцять два роки, вже можна вважати дивом, у двадцять шість я вже поготів нікому не потрібна. Добре б я була поважною вдовою!.. Але мене вигнали з дому чоловіка вельми безславним чином і викреслили з сімейної історії той факт, що я колись носила прізвище Кападіа. Я зганьблена. Я бездітна. Навіть зазіхнувши на прізвище Еттані, зі мною не одружиться добропорядний літній вдівець середнього достатку, адже всі у Венті знають, що я за чотири роки заміжжя так і не спромоглася завагітніти. Кілька років очікування - надто великий ризик для пана похилого віку. До біса доброчесність, небагато від неї користі в моєму становищі, - але з мене не вийде ні утриманки, ні куртизанки! Я не надто приваблива і зовсім не вмію підтримувати розмови, не кажучи вже про те, щоб бути душею розгульних компаній...
Тітонька мимоволі кивала головою в такт моїй промові, визнаючи розсудливість моїх міркувань. Потім все ж не витримала, замахала руками і змусила мене замовкнути.
- Не зводь наклепу на свою зовнішність, Годе. Це не настільки рідкісне благословення небес - виглядати як уособлення цнотливості, але й цю карту можна розіграти як слід. Знеслава через невдячних Кападіа забудеться, за п'ять років тобі можна буде випробовувати щастя з цілком пристойними удівцями - особливо з тими, в яких виводок доньок на виданні і за кожною потрібен пильний нагляд. Так, навряд чи тобі пощастить вдруге так само, як із цим Лессом, нехай буде земля йому пухом, але чоловіки взагалі рідко одружуються зі своїми ровесницями, і це правильний підхід, хай би що там здавалося молодим дурним дівчатам! Святі небеса - що це за життя з однією і тією ж людиною до гробової дошки? А так і чоловік встигає покуражитися досхочу, доки настане йому час одружуватися, і в жінки є шанс скуштувати іншої кухні, залишаючись водночас у рамках пристойності. Я знавала дам, які тричі удовіли і, відповідно, перед тим тричі виходили заміж. Ніхто їм услід пальцем не тицяє, а спробуй-но проверни таке, не стаючи вдовою!..
Я відчула, що мені бракує повітря і присіла на лавочку. Тітонька, зрозумівши, що перестаралася, заохкала, подала мені води з імбиром, і жалібно запитала:
- Але чому ж монастир? Ти можеш жити тут, як і раніше, допомагати мені з квітами - адже при храмі будеш так само городничати або мити підлогу...
- Я чула, що в монастирях холодно, і дуже багато черниць помирає у перший же рік від застуди, - сказала я, намагаючись зберігати холоднокровний і рішучий вигляд.
Тітонька сплеснула руками і пробурчала:
- Чого і слід було сподіватися.
Більше зі мною вона розмовляти не схотіла, і з її вигляду я зрозуміла, що Іло має намір мені перешкодити. Але мені й на думку не могло спасти, до чого додумалася ця стара інтриганка, інакше я б поквапилася.
Довелося визнати, що до заповзятливості тітоньки мені було далеко - не минуло й тижня від часу нашої суперечки, як у будинку з'явився несподіваний гість.
Я не зустрічалася з ним раніше, тому не впізнала в повному невисокому панові свого батька, пана Гако Еттані. Коли він представився, з неприязню на мене подивившись, я здригнулася і відсахнулася. Раніше мені здавалося, що пан Еттані - щось на кшталт сімейної легенди; він не бував у Венті відтоді, як залишив тут мою вагітну напівбожевільну матір. Раз на кілька місяців біля дверей тітоньки з'являвся слуга, який передавав невеличкий гаманець. Грошей, що містилися в ньому, вистачало для скромного життя, іншого ми з тітонькою й не знали. Тепер же я нарешті збагнула, що Еттані й справді дуже заможний - одяг його було пошито з найкращого оксамиту, на шиї виблискував товстий золотий ланцюг, пальці увінчані каблучками, а від величного погляду хотілося негайно впасти на коліна. Тітонька, на відміну від мене, анітрохи не зніяковіла і одразу ж перейшла в наступ:
- Пане Еттані, я ніколи раніше не просила, і тим паче не вимагала, щоб ви якось опікувалися долею Годе! - сказала вона, навіть не подумавши витрачати час на ввічливі розпитування про погоду і здоров'я родичів. - Я знаю, що ви одружилися вдруге одразу ж після смерті Данар, і не можу вас за це засуджувати, хоча богу відомо, як я досі шкодую про гірку долю моєї бідної сестри, яка так і не пізнала щастя на чужині. У вас є нова родина, для якої Гоеділь - чужа людина, і я б не стала порушувати ваш родинний спокій, якби в тому не виникла гостра потреба. Годе зібралася в монастир. Причому зібралася туди для того, щоб швидше віддати богові душу. І єдина людина, яка може їй це заборонити - це ви, пане Гако.
Гако Еттані, якого я навіть подумки не могла назвати батьком, під час цієї промови не проявив жодної ознаки будь-яких почуттів, із чого можна було зробити висновок, що йому геть байдуже, що я маю намір робити зі своїм життям, поза сумнівом нікчемним з його точки зору. Тітонька, втім, будучи жінкою тямущою, теж це помітила і, трохи пожурившись над моїм удівством, закінчила свою промову так:
- ...Здогадуюся, що вас анітрохи не хвилює доля вашої дитини, але я нею переймаюся, та ще й як. Із шкури випнуся, але змушу вас втрутитися. Най мене дідько візьме, якщо я не подам до суду скаргу на те, що ви зреклися своєї законної дочки і не влаштовуєте її подальшу долю, що негідно для людини шляхетного роду!
Тут вираз обличчя Гако став кислим, і я зрозуміла, що такий неприємний розголос історії з першим шлюбом для пана Еттані небажаний. Тітонька загнала його в глухий кут. Так само вона вчинила і зі мною. Я любила її, тому не стала говорити, що ніколи не пробачу їй цього. Поспіхом я зібрала найнеобхідніші речі, пан Еттані найняв візок для мене, і того ж дня, надвечір ми вирушили до Іллірії. Всю дорогу по моєму обличчю котилися сльози - я малодушно оплакувала не свій рідний дім, не спогади про Лесса, не зраду тітоньки - лише своє майбутнє, яке бачилося мені вигорілим дотла садом, де раніше росли дрібні непомітні квіти. Можливо, в душі у мене до якогось часу жевріла надія, що зміна місця допоможе мені утішитися, і що в монастирі, куди я мала намір вирушити, до мене повернеться спокій. Тепер я зрозуміла, що горе, від якого пекло серце, завжди залишиться зі мною, куди б я не намагалася втекти.
Ось у такому душевному стані - біль, що роздирала на шматки все живе в мені, і монотонна, як скрип коліс візку, приреченість, - я опинилася в Іллірії, найвеличнішому місті Південних земель.