Ну, там був нібито якийсь різдвяно-новорічний флешмоб, як святкують щось таке ваші персонажі — а мої не святкують. Ані Різдво не святкують, ані Новий рік. Та і я сама теж уже років десять як не святкую. А святкуємо ми такий собі Йоль, зимове сонцестояння, чи, як бажаєте, Сонцеворот. Корочун. Почалось колись як цілковитий жарт: "А нумо Йоль святкувати!" А згодом стало майже традицією.

Ну й раптом пригадалося: а ось є в мене казочка про Сонцеворот! Не про Різдво, не про Новий рік, а саме про народження нового сонця.

І ось якось проти ночі, по перших зірочках, притупав до Бушки та його батьків — Буки й Буши — той самий дід Крампус. А вже тоді чимало днів як землю щільно снігом зима укутувала — гарнесенька така зима, пухнаста, як Бушчино хутро, яскрава, мов ті зірочки, грайлива, наче бешкетниця Глеська. От і прийшов до них Крампус у саму завірюху, та ще й малому Бушці свіженьких смаковитих каштанів приніс! Де він їх узимку взяв? — Та біс його зна! А батькам його, значить, глечик темного каштанового меду, духмяного такого й п’янкого. Бо біси ті мали велику пристрасть до усього, що з каштана. Посідали вони до столу, матуся Бука ще й гарячого узвару з калини по горнятках розлила — калину біси полюбляли навіть більше, ніж каштан. От раптом Крампус і каже:

— Годі вже тій зимі-завійниці галабурдити, побавилася й буде! Час, мабуть, мале жовтороте сонечко у вогняні пелюшки загортати та полум’яними смаколиками пригощати. Нумо розпалимо великі сонячні багаття!

А треба вам сказати, у ті стародавні часи сонечко й насправді кожного року наново народжувалось. Спершу старе, торішнє зовсім старілося, бо зимно йому ставало у далекому металевому небі, ховалось воно за ковдрою хмар, та все бліднішало, ніби хворіло. Й зникало зовсім нарешті. А коли нове сонце-дитинка народжувалось, воно спочатку дуже слабке було, бо малесеньке ж, безпорадне. Не впоратися йому, немовляті, з зимовим холодом. Ось тому біси напередодні його народження у лісах великі сонячні багаття розпалювали — щоб малеча зігрілася, бісівським полум'ям наситилась, зміцніла та й швиденько зростала!

Дуже Бушці той звичай подобався. Завжди він з охотою допомагав дорослим сухе гілля для сонячного багаття збирати. Та що гілля! — Навіть величезні повалені хутровиною дерева тяг! Бо був же ж він бісом, а біси, навіть зовсім малі, до біса які сильні! Потім весь цей хмиз та бервена до купи складали на кшталт височезного намету, й тоді Бука починала копитом тупати, а Буша — хвостом хльоскати, аж іскорки летять. Ось сонячне багаття й займається, рудим птахом до неба злітає. А біси навколо пританцьовують, радіють, стрибають хто вище. Гори, сяй найяскравіше, мале жовтороте сонечко!