Я мушу розповісти. Не хочу, але

я мушу. 

Парад-але

до горизонту зрушений.

Чорний вершник в кривавій короні

жене коня –

тріпоче жилка на скроні,

мов безодня.

У давнину могутній король

втомився відпочивати та

виїхав лісом. Така вже роль –

без логіки, зранку, під тра-та-та!

Підкови дзвоном тривожать ліс,

скаче король, глитаючи крик,

принцеса фейрі та рудий лис

його чекають двохсотий рік,

всихають ріки і небо вниз

падає, щоб відштовхнувшись знов

спитати: «Кого вже там чорт приніс

до наших хмарних летких будов?»

Скаче король – наче віра у диво,

що той хлопчисько собі забажав,

він переможе, інак неможливо,

і вже неважливо, куди виїжджав… 

Я розповім, бо мушу:

В чорні, сумні часи

ріг засурмить та зневірену душу

сповнить небесних сил.